«У вас вся спина біла...» Першого квітня ми сприймаємо цю фразу як належне, але сміху вона вже не викликає. Гуморески, що були такими популярними за радянських часів, зараз втратили свою актуальність. Герої мініатюр Тарапуньки і Штепселя здаються простими і наївними, а їхні історії вже не актуальними. Сучасною жертвою для висміювання нинi може стати хто завгодно — від дрібного політика до президента країни, від терориста до пацифіста. Кожен вибирає фігуру, яка йому подобається. Сьогодні, у День сміху, ми звернулися до своїх експертів із запитанням.
Михайло БРИНИХ, журналіст («Остання барикада», «1+1»):
— Найбільше сміємося, як і завжди, з людської безпорадності, глупоти і невігластва. Себто, зі своїх найінтимніших рис, що їх годі позбутися. Сміємося заради психічного комфорту, а також за компанію. Сміємося практично з усього, щоб втамувати утробний страх перед несмішною реальністю. Ісламський терорист очолює анекдотичний хіт-парад, і це остання перепона на його шляху до наших нічних кошмарів. Мене завжди непокоїло, що і від сміху, і від плачу майже однаково скорочуються і тремтять черево-груди. Відповідно, регіт і сльози недаремно полюбляють навідуватися в душу одночасно. Це називається істерикою. А з другого боку, навіть з істерики можна сміятися чисто, бездумно і кайфово. Також дуже добре сміятися з того, на що ти не можеш вплинути, хоча тебе щодня переконують у протилежному. Йдеться, наприклад, про вбивство київської архітектури, чи про можливість обрати до парламенту достойних політиків. І це вже не просто терапія, а сміховинне харкання душевною кров’ю.
Михайло ПОПЛАВСЬКИЙ, політик, ректор Інституту культури:
— Я сміюся над тими, хто критикує Поплавського. Я — оптиміст! Мене критикують політичні, наукові та творчі імпотенти, які хочуть, але не можуть. А українець Поплавський хоче і може.
Катя БУЖИНСЬКА, співачка:
— Сміємося ми зазвичай над плітками, оскільки про відомих людей часто вигадують те, чого немає насправді. Кілька разів ми чули про себе цікаві речі. Наприклад, коли я повернулася два роки тому з Сан- Ремо, то тут пройшли чутки, що я їздила не на фестиваль, а до «пластичної» клініки подовжувати ноги і змінювати форму носа. Ті, хто мене знає, просто сміялися. Ще буває, приїжджає людина, яку я вперше бачу, називається моїм далеким родичем і просить фінансової допомоги. Але тут вже не до сміху.
Зиновій КУЛИК, шеф-редактор журналу «ПiК»:
— Відповідаючи на ваше запитання, можу сказати одне (цитуючи класика): нація позбавляється своїх недоліків, сміючись над собою. Останнім часом це можна застосувати і до української нації. Ми сміємося над своєю владою, над своїми негараздами, над стереотипами. Один iз них — що ми найбільш працьовитий народ. З другого боку, у Європі немає іншої країни, яка би мала стільки вихідних. Це прекрасно. Більше того, якщо за радянських часів замість того, щоб просто випити «на трьох», ми шукали штучного приводу, то сьогодні цього немає. Найпомітніше це тоді, коли я слухаю наші FМ-радіостанції, де один чоловік сказав: «З усім сьогодні вітали — іменинами, весною і т.д., але ніхто не привітав наших слухачів з тим, що сьогодні п’ятниця». Тобто ми досиджуємо робочий день нібито працюючи, а попереду — ще два вихіднi. На ша нація у «період тотального зубожіння» думає про вихідні, розваги, свята, поїздки (у тому числі й за кордон). На сьогоднішній день на дуже багатьох популярних єгипетських курортах суттєво зменшилася кількість туристів iз Франції, Німеччини, а з України, я думаю — не суттєво. Тому що бомби, як відомо, літають повз нас, зарплата проходить повз нас, але це суттєво не впливає на життєвий рівень — з року в рік купуємо більше нових автомобілів. Тобто сміючись — ми живемо. Тож давайте першого квітня піднімемо тост за те, що ми будемо сміятися сьогодні, завтра і, всупереч дуже хитрому побажанню «сміється той, хто сміється останнім», ми будемо тими останніми, які будуть сміятися завжди.
