Нарешті збулося. Здійснилася вища футбольна справедливість.
Національна команда України відібрала в Росії право виступати у фіналі
Євро-2000. Цього дня довелося чекати довгих вісім років, протягом яких
Росія одноосібно користувалася здобутками нашого колишнього спільного футболу.
Як не згадати в ці дні прикрі почуття грудня 91-го, коли
одноголосно проголосувавши за незалежність України, ми безсило спостерігали
по телевізору, як на жеребкуванні відбірних груп футбольного Кубка світу
1994 року функціонери з ФІФА діставали під задоволену посмішку В'ячеслава
Колоскова шар із назвою неіснуючої вже держави — СРСР.
Чому так сталося? Чому наші футболісти спочатку грали на
Євро-92 за «об'єднану» команду без назви, прапора й гімну, а потім спостерігали
за тим, як Росія, присвоївши собі «правонаступництво», виборює путівку
в США за допомогою українських футболістів, які стали «росіянами». Чому
новостворена національна команда України мала пробивати собі дорогу із
самого низу, борючись із потужними командами Італії, Німеччини, Португалії,
Хорватії ослабленим складом без «росіян» Онопка, Цимбаларя, Нікіфорова,
Юрана, Тернавського, у той час, коли Росію «сіяли» у відбір під першими
номерами, даючи чи не найслабших суперників? У нас не люблять згадувати
ту загадкову історію 91-го. Бо є приклад країн Прибалтики, які практично
одночасно з нами вийшли із Союзу, однак їхні спортивні керівники виявили
принциповість і тому вже 1992-го Естонія, Литва і Латвія виступали на міжнародній
арені як самостійні держави нарівні з Росією. У результаті тодішньої «нерішучості»
наших спортивних функціонерів ціла генерація українських футболістів була
позбавлена можливості заявити про себе на міжнародній арені. Із того покоління
наших гравців лише невтомний Олег Лужний «дожив» до здійснення справедливості,
взявши 9 жовтня ц.р. особисту участь у позбавленні росіян права грати у
європейському фіналі. Особливо втішає те, що наші гравці зробили це на
футбольному полі в чесній грі, а не в кулуарах кабінетів, як Колосков і
компанія 1991-го.
Пригадати це все змусив, разом з іншим, перегляд телемосту
Київ — Москва, що запропонував телеглядачам перед футболом канал 1+1. Майже
годину не останні наші громадяни вислуховували від «старших братів», які
вони погані та невдячні сусіди, похнюпившись терпіли погрози «перекрити
трубу». «Тверда позиція» Дмитра Корчинського, який вже котрий рік самотньо
займається націоналізмом, тільки підкреслила наше спадкове відчуття другосортності
перед самовпевненими росіянами. Лише футбол міг розставити все на свої
місця, і він це зробив.
На московському стадіоні, який непомітно втратив ім'я Леніна,
грали в суботу дві радянські команди. Навіть якби загримувати всіх гравців
у негрів і дивитися гру з освітлювальної вежі, всі генетичні риси нашої
спільної футбольної школи далися взнаки. Накачані передматчевим ажіотажем,
досвідчені гравці щохвилини робили дитячі помилки, змушуючи по черзі хапатися
за серце глядачів по обидва боки від Хутора Михайлівського. Судомна біганина
наших і росіян мало нагадувала кращі зразки футболу: обидві команди панічно
боялися пропустити і в результаті в наші ворота м'яч потрапив від ноги
свого захисника Головка, а в російські — від рук їхнього воротаря Філімонова.
Символічно, що змусили їх помилитися, записавши голи на свій рахунок, Валерій
Карпін та Андрій Шевченко, гравці, що виступають у західних клубах. Там
у футболістів зовсім інша психологія, там гравці не бояться взяти відповідальність
на себе й тому набагато частіше забивають чужим, ніж своїм. Великий нападаючий
Шевченко на останніх хвилинах буквально змусив футбольну фортуну обличчям
повернутися до нас.
Гадаю, не варто робити аналіз того, хто із наших, як саме
зіграв у матчі з Росією, бо ввечері 9 жовтня наші футболісти були не тільки
переможцями на футбольному полі, а ще й трохи стверджували нашу національну
самодостатність. Це не футболісти й не тренери випередили Росію, це ми
всі її випередили, здобувши моральну перевагу на кілька років уперед. Пригадую,
як влітку 94-го не дуже національно-свідомий сусід запитав, чи я не бачив,
як наші зіграли з Бразилією? З одного боку, це була команда Росії, а з
другого, в ній була половина наших українських футболістів. Тепер, якщо
щастя усміхнеться нам до кінця, і Україна поїде на європейський фінал,
уже московським та петербурзьким сусідам доведеться розбиратися, їхній
чи не їхній Шевченко забив гол. І в цьому випадку те, що росіяни назвуть
наших футболістів своїми і вболіватимуть за Україну, як за свою, буде приводом
не для образи, а для гордості. Бо у футболі тепер ми, а не вони — старші
брати.
Українські футболісти ще не здобули право грати за кубок
Європи, але зробили головне — забрали це право в росіян. Наслідуючи народну
приказку, ми скоріше за них надкусили яблуко єврофіналу. Тепер залишилось
спробувати його з'їсти.
ВІД РЕДАКЦІЇ:
Що ж, «негативна гордість» має право на існування. Хоча
до неї більше пасує інша народна приказка — «Тоді виколи мені одне око».
«День» же вважає, що значно краще мати «позитивну» гордість за свою країну.
Справа не в тому, що в сусідів ще гірше, головне, щоб ми досягли високого
рівня життя. Те, що «в нас війни нема, а вони постійно воюють», — це ще
не привід для оптимізму. Привід буде тоді, коли наші команди будуть вигравати
єврокубки, завойовувати високі місця на чемпіонатах світу та Європи, коли
ми будемо розраховуватися за російський газ грошима, а не футбольними перемогами,
коли пенсіонери за свою пенсію зможуть відпочивати на світових курортах,
а працівники за зарплату зможуть купувати продукцію як національного, так
і іноземного виробника, коли... Ось тоді і відімре підхід «головне, аби
в сусідів корова здохла».
