У юності, не дуже розпещені різноманітністю художніх видовищ,
ми в нашій компанії примудрялися сприймати як цікаві артефакти чимало явищ
«рідної радянської дійсності». Справжнім джерелом задоволення, зокрема,
слугували трансляції у випусках програми «Час» (для тих, хто їх хоча б
внаслідок віку не бачив, рекомендую не полінуватися якось подивитися УТН
по УТ-1) репортажів про нагородження вищими нагородами країни її політичних
лідерів. Один із тих сюжетів став класичним: тремтячи від немочі, головний
партійний ідеолог Суслов ніяк не міг знайти містечка на костюмі «дорогого
Леоніда Ілліча», щоб втиснути туди чергову «Зірку Героя».
Ще недавно, не далі як 7 років тому, коли Україна здобула незалежність
і — вірилося — вирішила струсити «тоталітарний прах» зі своїх ніг, здавалося,
що помпезні і лицемірні радянські ритуали канули в лету разом з соціалізмом,
який так і недорозвинувся. Ба ні. Живучим виявився «могутній Радянський
Союз». Мертве, точно за прогнозами бородатого нігіліста Карла Маркса, продовжує
хапати живе.
Мимоволі думаєш про це, дивлячись на чергову церемонію нагородження
Президентом «більше 50-ма орденами й медалями», а також почесними званнями
передовиків(?) державного будівництва, і більше того — читаючи повідомлення
про заснування нової відзнаки — «Герой України», що передбачає — точнісінько
за старим радянським сценарієм — вручення ордена «Золота Зірка» і ордена
Держави (у СРСР до «Зірки Героя» прикладали орден Леніна). Відзначатися
цією, відтепер вищою нагородою України, буде «видатний особистий героїчний
вчинок, трудовий подвиг». Судячи з лави нагороджень, якими щедро обдаровує
Президент України останнім часом наших, особливо високопоставлених, громадян
за подвигами не заіржавіє. Будуть героїчні звершення!
Якщо подумати неупереджено, то нагороди «за героїзм» у нас гідний кожний:
приватний підприємець, який лавірує між недосконалими законами і корисливими
чиновниками; пенсіонер, який ухитряється не простягти ноги, отримуючи 49
гривень; жінка, котра наважується народжувати в убожіючому суспільстві;
селянин, котрий вирощує хліб, попри зношену техніку й суворі нормативи
держпоставок. Дивно, що досі не засновано Президентом звання «заслужений
човник України» — чи не ці «піонери бізнесу» — вчорашні вчителі, актори
й інженери, знову ж таки попри всі підступи влади, врятували в «роки реформ»
(чи почнуться вони, нарешті?) від вимирання тисячі стариків, змушених займатися
такою ненависною їм спекуляцією, щоб вижити?
Радянська влада, морально заохочуючи нагородами вчених і доярок, створювала
в країні ілюзію рівності. А потім самовдоволено вішала ордени на перехідні
знамена й мундири генсеків. Успадковуючи цей фарисейський досвід, нинішня
українська влада діє, схоже, не дуже далекоглядно. Рівні-то ми, швидше,
у бідності й беззаконні. А ще, вочевидь, «почесні цяцьки» ризикують стати
засобом політичної боротьби: чи можна інакше аніж виклик розцінити демонстративну
відмову від ордена Ярослава Мудрого V ступеню екс-спікера Олександра Мороза?
