Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Напiвкроком до напiвпутiвки

Україна — Уельс 1:1
8 червня, 2001 - 00:00

За три тури до закінчення відбіркового турніру першості світу з футболу національна команда України посідає у своїй групі третє місце, відстаючи від Польщі на сім очок, а від Білорусі — на два. Широкі двері до світового фіналу, які були розчинені перед українцями восени минулого року, перетворилися на вузеньке вікно верхнього поверху, куди дряпатися дуже нелегко, а перший же помилковий крок забезпечить нашим футболістам бюлетень аж до наступного відбіркового циклу. Грою з Уельсом в Києві завершено весняний етап виступів збірної, що дає привід говорити не тільки про двобій з британцями, а й робити певні висновки.

НА ПЕРШИЙ ПОГЛЯД

Що може зробити один неточний удар, одна помилка футболіста! У нервові останні хвилини матчу з валлійцями наші могли і виграти, і програти. Стовідсоткову нагоду забити по черзі втратили лідери збірних Райан Гіггз та Андрій Шевченко. Але сталося саме так, як сталося. Про можливу поразку говорити не будемо, а ось перемога, на яку Україна цілком могла розраховувати, могла зіграти з усіма нами злий жарт: усі б захлинулися у радісних емоціях з нагоди першої у новому тисячолітті перемоги, казали б, що ми на правильному шляху і цим, можливо, зробили собі ведмежу послугу. А так завдяки відносній невдачі білорусів, які двічі зіграли внічию із Вірменією та Норвегією (щоправда, на виїзді, а не вдома, як ми), наша збірна зберегла мінімальний шанс поборотися за друге місце у групі, аби знову спробувати свої сили в іграх «навиліт».

Давайте одразу відкинемо версії про невезіння, дощ, вітер, розташування зірок і таке інше. Коли не везе один раз — це можна зрозуміти, коли двічі — це тривожить, коли тричі — прослідковується тенденція, коли ж національна збірна України в чотирьох іграх поспіль не здатна виграти у посередніх суперників, посилання на Фортуну звучать як гіркий жарт. Справді, серед супротивників по відбірковій групі ми не маємо жодної збірної країн «великої п’ятірки», тобто Франції, Німеччини, Англії, Іспанії, Італії. Немає серед наших суперників також віртуозних поргугальців і потужних голландців, не послав нам жереб і непоступливих балканців, авторитетних румунів або чехів. Жодна із збірних, що протистоять нині Україні, не має у своєму складі міжнародних зірок першої величини, так само, як і гучних перемог. Виняток — поляки, чиї останні звитяги датовані далеким 1982-м роком.

Нездатність обігрувати суперників такого класу змушує думати, що й ми приблизно такі самі, й усе, що ми про себе наговорили хорошого, ми самі й придумали.

ГРА

Командної гри належного рівня у нашої команди навесні так і не виявилось. Диригентів гри класу Буряка або Веремєєва наша земля не народжувала вже давно, тому зробити точну, гостру і своєчасну передачу у нашій збірній немає кому. І нехай нікого не вводить в оману кількість небезпечних моментів біля воріт голкіпера Уельсу Пола Джонса. Відомо, що британці взагалі і валлійці зокрема не вміють, а головне — не люблять грати у захисті. На батьківщині футболу визнають тільки атаку, тому футбол у них завжди видовищний, і трибуни повні глядачів. Саме помилки гостей під час атакуючих дій дозволяли нашим перехоплювати м’яч і виходити на небезпечні для чужих воріт позиції. І якби кожні чотири із п’яти наших контратак не марнувалися перетримкою м’яча, непотрібним дриблінгом або неточними передачами, нагод забити українці мали б не п’ять-шість, а десь із двадцять. Тоді б ми точно забили б більше одного м’яча і перемогли, але для цього треба вміти грати в пас, з чим у нас проблеми. Хронічна відсутність гравців комбінаційного плану успішно компенсується швидкісними командними діями, пресингом, швидким переходом до атаки. Цього всього у нашої збірної теж не було. Коли ж почалися розмови про втому наших футболістів у другому таймі, то залишалось тільки дивуватися. Хіба до нас приїхали супермени з двома серцями? Хіба валлійці грають не в тому ж самому чемпіонаті, де й наші Лужний з Ребровим? Хіба невідомо було про графік ігор і збірна не готувалася саме до цього протягом тижня на зборах? Якщо у нашої команди і відчувалася втома, то не від фізичних надзусиль, а від того, що сили витрачалися марно, старанна біганина не приносила результату, команда не бачила реального шляху до перемоги. У хлопців не виросли крила в останні п’ятнадцять хвилин, коли конче треба було забити, команда не зім’яла суперників у атакуючому штурмі, сподіваючись на удачу, яка слабким усміхається лише у виняткових випадках. То де ж шукати причини невдачі? Яка ланка підвела? Хто не спрацював належним чином?

ВОРОТАР

Прикра помилка Шовковського, який прогавив момент удару Пембріджа і пропустив зовсім не обов’язковий м’яч, звичайно ж стане предметом обговорення. Спокуса звалити все на воротаря існує завжди, і відмовитись від неї ще важче, ніж кинути курити. Заперечувати щось, казати, що наш голкіпер кілька разів рятував команду від неминучого голу? Робота у нього така — рятувати. Говорити краще про інше — наш перший воротар ось уже другий рік знаходиться під вогнем нищiвної критики і витримати такий психологічний тиск непросто. Міняти Шовковського? Восени у воротах збірної вже стояв інший воротар. Результат всі пам’ятають. Видається, що два м’ячі, пропущені у чотирьох іграх, — непоганий для воротаря результат, принаймні жоден із воротарів інших європейських збірних не пропустив за цей же період менше.

ЗАХИСТ

У нинішньому відбірковому циклі у складі команди України постійно виходить шість-сім гравців захисного плану. Кількість не завжди гарантує якість, тим більше, що захисники мають не тільки руйнувати атаки чужі, а й починати свої. Серцю не накажеш — а колотилося воно під час наступу на наші ворота, напевно, не тільки у автора цих рядків. Оборонців світового чи хоча б європейського класу у нас, на жаль, немає. Центральна вісь захисту Головко — Ващук вже котрий рік грає на одному рівні, не відчуваючи конкуренції і не прогресуючи, потенціал крайніх захисників теж відомий. Ніби набув упевненості на правому фланзі Старостяк, впевнено діючи у зв’язці iз Зубовим. У першому таймі гри з Уельсом саме Старостяк, а не знаменитий Гіггз із «Манчестер Юнайтед», був господарем на своєму краю. А у другому таймі замість Старостяка чомусь вийшов Лужний. У підсумку послабилась гра Зубова, зате розігрався Гіггз. Ніхто не заперечуватиме мужності і зарядженості на боротьбу нашого ветерана Лужного. Було видно, що він до гри не готовий, а у футбол, як відомо, грають не тільки мужністю і волею. Ще менш зрозумілою виглядала заміна воротарів на останній хвилині. В момент, коли на рахунку була кожна секунда, коли треба було забивати такий необхідний гол, наші тренери «загравали» Левицького, аби той не втік до команди Росії. Такий крок просто образливий для України. Проти наших грали футболісти кріхітного Уельсу, кожен з яких має британське громадянство і може грати за Англію. Але ж виступає той же Гіггз за команду заздалегідь безперспективну, яка всього лише є командою його батьківщини. Так само робив свого часу нинішній тренер валлійців Марк Хюз і багато інших зірок валлійського футболу. Може, тому ми їх не змогли обіграти?

АТАКА

Розмови про те, що ми маємо ледь не найсильнішу у світі атакуючу лінію із Шевченком і Ребровим, вже не так старанно підігріваються нашою пресою. Бо атакуючі дії, і це підтвердило життя, складаються не тільки із дриблінгу, ривків і завершальних ударів. Атаку слід організувати, знайшовши у долі секунди той напрямок, де у захисті суперника є прогалини. Людей, які це вміють, в команді України сьогодні немає. Не раз було сказано, що в київському «Динамо» цим займаються білорус Белькевич і румун Чернат, у «Шахтарі» — румун же Аліуце і росіянин Бахарєв. У збірній була надія на натуралізованого росіянина Яшкіна. Проте Артем знітився після вдалого старту навесні і втратив місце у складі. Хто залишився? Невтомний руйнівник Тимощук занадто довго піднімає голову аби подивитися довкіл, віртуозний дриблер Зубов просто не вміє віддавати точні передачі. Обіграти одного-двох суперників може, пробити по воротах може, а віддати — ні. В одному із матчів «Шахтаря» навмисно підраховував передачі Зубова. Більше одного-двох точних пасів за гру цей гравець не віддає, завершуючи гострі проходи в основному ударами навмання. В таких умовах роль розігруючих вкотре почали брати на себе Шевченко і Ребров і робили це дуже погано. Як не прикро, але того Реброва, який рік тому встигав віддати пас і сам же на нього вийти щоб забити гол, ми не бачимо. Впевненість у своїх силах — практично все, що залишилось від недавнього суперфорварда. В матчах з Норвегією і Уельсом Сергій не завдав жодного точного удару по воротах. Якщо це не криза, то що? Залишивши Шевченка «на закуску», згадаємо Андрія Воробея, котрий отримав восени купу щедрих авансів. В грі з валлайцями злий жарт з Андрієм зіграли навички українського футболу, де останнім часом знову почало цінуватися вміння красиво впасти, аби суддя призначив пенальті. Коли Воробей за рахунку 1:1 обіграв двох захисників і вийшов до воріт, він вирішив не бити, а «полізти» на захисника, аби заробити одинадцятиметровий. Видно, увійшло це в навички гравця на рівні підсвідомості, а міжнародні арбітри — не українські, тобто сльозам чи то падінням вірять далеко не завжди.

ШЕВЧЕНКО

Зараз замахнусь на святе. А що робити, коли наш лідер, надія українського футболу Андрій Шевченко зіграв цієї весни за збірну погано. Просто погано, і все. Забити за чотири гри один мяч у порожні ворота з трьох метрів — замало для футболіста, що претендував на звання кращого в Європі. І втома тут ні до чого. Жоден із європейських форвардів, що забивали м’ячі у минулу середу, не мав для відпочинку більше часу, ніж Шевченко. Тому давайте визнаємо, що Андрій переживає нині неминучий, як виявляється, для кожного видатного футболіста процес перетворення на зірку. Непросто молодій людині пережити ту навалу всесвітньої слави, яка впала на світлу голову українського форварда. Тягар відповідальності буквально придавлює футболіста до земліі. Кожен його дотик до м’яча супроводжується овацією, від нього очікують дива тепер і негайно. А він зовсім не чудотворець, він просто дуже хороший футболіст, що повірив у якусь мить у свої феноменальні здібності і потягнув занадто великий тягар. Що робив Шевченко у півзахисті протягом гри з Уельсом? Або боровся за м’яч, або віддавав неточні передачі, або йшов у непотрібну обводку в центрі поля. І все це на мокрому газоні, віддаючи далеко не безмежні фізичні сили. Може, саме цих сил забракло Андрієві на останніх хвилинах, коли він схибив в елементарній ситувації і вкотре за останній час втратив нагоду принести перемогу збірній України? Сьогодні Шевченку, як нікому іншому, потрібна здорова аргументована критика. Якщо такої критики не буде, якщо наш форвард і надалі заноситиметься у піднебесні висоти без шансів опуститися на землю, ми можемо втратити цього гравця, втратити нашу зірку, нашу надію.

ТРЕНЕР

Так, саме тренер, а не тренери. Ніде у світі, окрім колишнього СРСР, немає і не було поняття «головний тренер» або «старший тренер». Тренер у команди один — він готує команду, виводить на поле і відповідає за результат. У нас таким тренером є Валерій Лобановський. За увесь нинішній рік він жодного разу не зустрівся із журналістами, не дав жодного публічного інтерв’ю. Природний голод на інфоромацію про головну команду країни, який відчуває футбольна громадськість кожної країни, у нас загрожує перетворитися на голодомор. Ми не чуємо жодних оцінок, коментарів та пояснень від того, хто зобов’язаний це робити. Так, саме зобов’язаний. Всі без винятку тренери європейських і не тільки команд постійно знаходяться під об’єктивами телекамер, і якщо, скажімо, Італія або Іспанія не побачить після гри на телеекрані тренера збірної, це буде сприйнято як землетрус. Що ж у нас? Що з нашою збірною, яка з кожним днем втрачає все більше і більше? Хіба це секрет? Від кого? Від уболівальників, для яких грає національна команда, від країни, яку представляє на міжнародній арені?? Запитання до Лобановського лежать на поверхні. Наша збірна проігнорувала прийнятий у всьому світі спосіб підготовки через товариські матчі. Гра команди виглядає непереконливо, говорити про зіграність не доводиться. Які ж секрети таємної тренерської лабораторії не спрацювали? Чому ми не можемо виграти вдома у європейських аутсайдерів із Білорусі та Уельсу, не здатні подолати не найсильніший склад норвежців, які переживають кризу? Навряд чи відповіді на ці запитання помічників Лобановського когось задовольнять, так само як і коментарі президента ФФУ Григорія Суркіса, який вже вкотре виконує роль прес-секретаря збірної, докладно коментуючи її гру замість того, хто має це робити за посадою. Власне на запитання Лобановський може відповідати як завгодно. Головне — виявити елементарну повагу до мільйонів прихильників українського футболу як в Україні, так і за її межами.

МИ ВСІ

Відверта зневага з боку Валерія Лобановського до журналістів і публіки, які, на його думку, нічого у футболі не петрають, поступово передається тим нечисленним глядачам, які ходять на матчі збірної. На останній грі були, в чому немає сумніву, найбільш віддані уболівальники українського футболу, люди, яким не байдужа футбольна доля нашої молодої держави. Вперше за багато років трибуни проводжяли тренерів і футболістів дружними вигуками «Ганьба!». Справді, у багатьох терпець урвався, багато хто впав у відчай від несподівано слабкого виступу української збірної. Незабаром затихнуть емоцій перших годин після невдачі. Ми зрозуміємо, що іншої збірної, інших футболістів. інших тренерів, так само як і іншої батьківщини, у нас немає. Ні у нас, ні у них немає іншого вибору, окрім боротьби до останньої хвилини у кожному із матчів, що залишились. Надій на успіх мало. Але надії є. Є час для плідної роботи над виправленням допушених помилок, для пошуку нових гравців, нових ігрових моделей, нових методів підготовки. Є надія на удачу, яка допоможе нам у матчі останньої надії 1 вересня у Мінську. Хто сказав, що ми нездатні виграти у білорусів?

Та це все буде за три місяці. Київ же побачить цього року національну збірну України лише у випадку, якщо наші здобудуть право грати матчі навиліт, посівши друге місце у групі. 5 вересня наша збірна вперше за багато років проведе офіційний матч поза столицею, у Львові з Вірменією. Не виключено, що знайдеться час і для товариських ігор, які можна було б зіграти при повних трибунах в Донецьку, Полтаві, Харкові чи в іншому місті нашої країни, яка продовжує вболівати за свою футбольну збірну і вірити в її успіх доти, поки на успіх є хоч найменша надія.

Микола НЕСЕНЮК
Газета: