Справжнє місце проживання конституції — не папір, а серця людей. І будь-яку конституцію слід оцінювати не за красою написання, а виключно за її здатністю примусити державу забезпечити зберігання, благополуччя й вільний розвиток своїх громадян. Як стверджував 32-й президент США Франклін Рузвельт, «конституцію слід розглядати не як бандаж-обмежувач, а як інструмент, створений для охорони здорового зростання нації».
Оцінюючи за цими критеріями роль Конституції України, треба зi скорботою констатувати: гідність, безпека, права й свободи людини та громадянина, тобто основні цінності, заради яких вона ухвалювалася, не стали змістом і спрямованістю діяльності Української держави. Такий висновок напрошується при ознайомленні зі статистикою життя народу (нині нас — 46,83 млн. проти 52,06 1992 року), а кількість трудових мігрантів iз наших співвітчизників, за деякими джерелами, досягає 10 млн. людей. По суті, ми перетворюємося на націю нелегальних поденників і сезонників на території європейських країн, що аж ніяк не зближує нас з Європою.
Зазначене зобов'язує визнати: основоположні частини Конституції України, що проголошують владу народу, а також права й свободи людини (I і II розділи), кажучи юридичною мовою, виявилися фіктивними, тобто не здатними поставити державу на службу людям. Шкода, на нинішньому етапі нашої історії Конституція України виконує лише декларативну, парадно-фасадну роль. Таким є сумний підсумок десятирічного існування Основного Закону нашої країни.
У чому ж причина такого сумного стану речей?
Відповідь на це далеко не просте запитання слід шукати в системі координат, осями якої виступають Народ і Конституція.
Конституційна теорія й практика свідчать: лише ті конституції є живими, реальними (не фіктивними), які у своїй серцевині містять юридичні механізми, що виключають можливість їх невиконання. Таким інструментом передусім виступає послідовне проведення в життя принципу первинної засновницької влади народу, який полягає в природному праві народу засновувати свою державу, визначати переважний для нього конституційний лад, приймати й змінювати свою конституцію.
Спочатку родовою травмою Конституції України, на наш погляд, стало повне ігнорування цього права. Ми пам'ятаємо, як громадяни УРСР на референдумі 1 грудня 1991 р. вільно висловили свою волю на створення суверенної держави, однак їх, уже як громадян України, тут- таки позбавили можливості визначення її конституційного ладу, а в подальшому — й участі в процесі ухвалення Конституції. З усіх республік колишнього СРСР лише Україна та Молдова ухвалювали свої Основні Закони парламентським шляхом, проігнорувавши тим самим первинну засновницьку владу народу. Тому немає нічого дивного в тому, що наш народ не сприймає Конституцію України як свій витвір, відповідно, не знає й не береже її як національну святиню. Конституція, яку ігнорує народ, приречена на летаргічний сон.
Відома сумна доля вельми демократичної за змістом конституції Веймарської Республіки від 11 серпня 1919 р. Причому окремі її положення, наприклад статті 136-139, 141, виявилися такими добрими, що стали у пригоді як складова частина нині чинного Основного Закону ФРН від 1949 р. Однак, будучи продиктованою Німеччині країнами — переможницями в Першій світовій війні, ця конституція залишилася абсолютно чужою за духом німецькому народовi. І при першій же політичній кризі 20-х — початку 30-х років він виконав роль її трунаря. Урок історії вельми красномовний: конституція повинна бути плодом роботи самого народу. Цей принцип уперше сформулював відомий діяч Французької революції абат Емманюель Жозеф Сієйес: «Конституція є плодом роботи не встановленої, а засновницької влади. Жодна делегована влада не має права в чомусь змінити умови делегування».
Оцінюючи з подібного погляду значення конституції США, гарвардський професор Джеймс Або зазначив: «Примітно, що коли конституція була ратифікована, практично будь-яка людина в Америці негайно сприйняла її як документ, що контролює її долю». Шкода, але громадяни України не можуть похвалитися ставленням до чинної Конституції як до Основного Закону свого життя. У цій правовій колізії, на наш погляд, і коріниться внутрішнє безсилля Конституції України.
Конституційна криза ще більше посилилася внаслідок внесення змін до чинної Конституції. Новели, привнесені Законом України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, по суті, в односторонньому порядку змінили конституційний лад держави. Змінили, всупереч положенням статті 5 Конституції України, згідно з якою право визначати й змінювати конституційний лад належить виключно народу.
Здійснивши зазначені зміни чинної Конституції, парламент, по суті, допустив узурпацію державної влади. Крім іншого, мала місце й істотна деформація принципу розділення влади, що характерно для олігархічного правління. Неминучим наслідком вищезгаданого стало практично повне відсторонення народу від участі у формуванні органів державної влади. В умовах нерозвиненого громадянського суспільства подібне дійство загрожує руйнуванням тих вельми несталих демократичних основ, які були закладені завдяки референдумам 1991 року.
Конституційна реформа украй необхідна. Однак головною дійовою особою назрілої реформи має бути, безперечно, український народ. Саме народ, згідно з положеннями статті 5 Конституції України, має право на консультативному референдумі визначати конституційний лад країни (вибирати переважні для нього: форму правління, вид державного устрою, тип виборчої системи, спосіб формування судової гілки влади, одну, дві або більше державних мов, готовність вступити до ЄС і т.д.). Стосовно останнього, слід особливо зауважити, що, за визначенням багатьох правознавців, ЄС дедалі більше набуває рис федеративної держави. Отже, однією із законодавчих передумов вступу України до ЄС має бути вказівка в Конституції України на готовність держави обмежити свій суверенітет на користь такої федерації. Звісно, подібне рішення має право ухвалювати лише народ.
Уже за підсумками наради з народом може писатися нова редакція Конституції України, яку належить згодом всенародно затвердити на визначальному (вирішальному) референдумі.
Відмітною особливістю конституційної реформи має бути її відповідність національним інтересам народу, а не груповим потребам героїв приватизаційного марафону. Під національними інтересами ми розуміємо гідність, самозбереження, благополучне життя й вільний розвиток народу, які забезпечуються суверенною, демократичною, соціальною, правовою державою.
Проведення конституційної реформи у суворій відповідності до національних інтересів неминуче має привести до підвищення ефективності державного управління. Однак гарантом цього процесу має й в змозі виступити тільки Президент України. На наш погляд, саме інститут президентства здатен виконати в нинішніх умовах роль представника національних інтересів народу.
З усіх інститутів держави, які належить негайно реформувати, слід, передусім, звернути увагу на наше неправосудне судочинство, що є притчею у язицех. Не можна не погодитися з екс-спікером українського парламенту В. Литвином, який зазначив, що в нинішньому її стані судова влада являє собою загрозу національній безпеці України. Як образно зазначено в статті 66 Конституції Франції: судова влада — вартовий особистої свободи. Тому якщо свобода й права людини для нас не пустий звук, не звучне передвиборне гасло, ми зобов'язані поставити судову владу в залежність від людей, від громадян України, яких вони, власне, й покликані обслуговувати. На наш погляд, це можливо, якщо склад місцевих судів, тобто судів першої інстанції, формуватиметься внаслідок регулярних виборів населенням відповідних виборчих округів. Тільки в цьому разі судова влада отримуватиме свої повноваження з рук народу й нестиме перед ним політичну відповідальність за підсумки своєї діяльності за твердженням добра і справедливості.
Буде реформована судова гілка влади — запрацюють усі розділи Конституції та законів України, присвячені людині.
Зрозуміло, конче потребує реформи й система місцевого та регіонального самоврядування. Люди повинні дістати право безпосередньо обирати й відкликати місцевих депутатів, керівників регіонів, а також деяких посадових осіб місцевих правоохоронних органів. На місцях має запрацювати система стримувань і противаг між усіма органами влади — як державної, так і муніципальної. Необхідно вжити заходів для становлення громадянського суспільства в Україні, можливо з цією метою доцільно ухвалити спеціальний Закон «Про громадянське суспільство в Україні». Тільки в цьому разі почне з'являтися надія на дотримання прав і свобод людини в її безпосередньому середовищі проживання: в селах, селищах і містах країни.
Геніальний німецький поет Генріх Гейне сказав, що насправді ми боремося не за людські права народу, а за божественні права Людини. Переконаний, що тільки ми всі разом здатні відстояти свої божественні права Людини. І єдиний ефективний інструмент, народжений Історією для цієї мети, — це Конституція, яку ми повинні обговорювати, ухвалювати й берегти як зіницю ока. Тільки в цьому разі ми перестанемо існувати з нею в паралельних світах і тільки в цьому разі вона стане частиною менталітету нашого народу.
