У пошуках об’єктивного погляду на львівські події 9 травня ц.р. я уважно проаналізував усі матеріали, опубліковані із цього приводу в №№78—79 і далі вашої шанованої газети. Можливо, Вас зацікавлять висновки, якими я хочу поділитися.
Трохи історії. У Радянському Союзі всі свята були політичними і обов’язковими для всіх громадян. Винятком був Новий рік — справжнім святом, якого чекали, зустрічали й любили всі без винятку. Серед обов’язкових свят найтеплішим і відчутним був день 9 Травня. Передусім це визначалося близькістю і реальністю подій, пов’язаних із цим днем. Про традиційні українські свята говорити не доводиться: вони були поза законом. Усі інші календарні свята були ритуалом, який законослухняні громадяни зобов’язані були виконувати. Інакше — чекай неприємностей від влади.
Згадую свої студентські роки. Місто Харків. Я винаймаю квартиру на першому поверсі приватного будинку. У святкові дні після обов’язкової демонстрації, користуючись можливістю, до мене інколи приходили мої друзі-студенти, аби якось відзначити чергове свято. У своєму колі ми відчували себе вільними й говорили про що завгодно. І раптом одного прекрасного дня я дізнаюся від сусідів: у нас під вікнами прогулюється міліціонер, і мені потрібно бути обережним, аби не потрапити в неприємну історію. Вихід із ситуації був досить банальним: мені запропонували співпрацю з відповідною організацією, я відмовився, і на цьому, слава Богу, все закінчилося.
Так за допомогою примусу людей тримали в покорі. Людина зобов’язана була думати й вірити лише в те, що їй нав’язували зверху, і це викликало у багатьох природний протест. Все це закінчилося, як ми знаємо, повним крахом колишньої системи. Ми, нарешті, звільнилися від нав’язуваних нам «цінностей». Це і була свобода як така.
З утвердженням незалежності в духовно-політичному житті людей сталася зміна парадигми. Ми зрозуміли, що можна бути вільними (щоправда, не всі зрозуміли). Особливо реальним процес звільнення став у період президентства В.Ющенка. Віддамо йому належне при всіх до нього претензіях. Це стосується й офіційних свят, вони стали непідробними: людина отримала право й можливість самій вирішувати для себе, що їй святкувати. Свята стали національно-культурними заходами без щонайменшого диктату з центру. Вони стали зрозумілими, і це дуже важливо.
Гадаю, вище сказане пояснює, чому виникли всі ці емоції, які отримали вихід у Львові 9 травня 2011 р. Сталася чергова зміна парадигми. Нас знову повернули до СРСР. У центрі вирішили, що пора кінчати зі свободою вибору. Знов з’явилися обов’язкові для всіх свята разом із обов’язковими символами. Всі, хто думають інакше, — відступники. На мою думку, можуть бути серйозні ускладнення, якщо люди, яким ми довірили владу, не схаменуться і не почнуть діяти в ім’я інтересів всього українського народу.
Ми пам’ятаємо, як називали людей, які підтримували українські традиції за радянських часів. Це було слово-вирок — «націоналіст». Хоча дослівно ніхто не розумів, що воно насправді означає. Тепер до нього додали ще одне цікаве словечко — «фашист». Я б людей, які використовують слова не за призначенням, з метою образи, притягував до певної відповідальності. Потрібно жити в реальному світі. Особливо це стосується журналістів, і про це варто поговорити.
Зверніть увагу, ніхто із серйозних і розумних експертів, постійних авторів Вашої газети, ніколи не скочується до навішування хуліганських ярликів, що дискредитують певну політичну силу.
В даному контексті говоритимемо про ВО «Свобода», поки єдину українську ідеологічну партію (КПУ не є такою, тому що не є українською). Як приклад наводжу професійний коментар даного питання відомим ученим, д.ф.н. Є. Головахою («День» №78): «Свобода» висловлює думку своїх виборців. У них своя ідеологія. З цим нічого не поробиш. Із цим просто потрібно рахуватися і давати шанс реалізуватися більш поміркованим політичним силам».
З іншого боку, в цій дискусії беруть участь автори, рівень яких у нормальних людей викликає сумніви і неприйняття через їхню професійну безкультурність. За своєю природою це, як правило, маловідомі журналісти, вискочки, що заробляють славу претензійними так званими «прямими текстами». За стилем своїх висловів вони схожі на наших «славних» політиків. Тут взагалі повне беззаконня. Досить пригадати депутата ПР Вадима Колісниченка. Тоталітарний Радянський Союз відпочиває.
Під виглядом серйозного аналізу вони фантазують, наділяючи львів’ян всілякими дебільними характеристиками, роблячи висновки про їх нетолерантність, нетерпимість, ставлячи їм у провину принципове ставлення до фактів дискримінації українських цінностей. Львів’янам пропонується забути, що вони живуть в українському, істинно європейському місті з відомими історичними традиціями, і остаточно перевтілитися в русифікований обласний центр. А єдиній українській ідеологічній партії, вочевидь, доведеться закрити свій офіс у Львові в зв’язку з утратою ідеологічного сенсу. Представляю «радість» шановних Мариновича, Андруховича і особливо Шкляра (про пана Грицака не говоритиму. Точно не знаю).
А що ж замість благоліпної терпимості отримають львів’яни від своїх опонентів (КПУ, «Русского блока», «Родины» та інших шовіністичних партій) — честь і шану? Дуже сумніваюся. Більше того, впевнений — ще більше (цього разу заслужене) презирство. Про це говорить вся історія українсько-російських відносин. Запитайте про це у будь-якого чесного історика. Який же вихід існує насправді? Розумні люди з тих, хто висловилися на цю тему в газеті, радять не панікувати. Час все розставить по своїх місцях. «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці». Головне — не втрачати гідності й бути розумними, у тому числі й представникам партії «Свобода». Правда, є ще одна можливість (для тих, кому не подобається «Свобода») — створіть свою, «правильну», партію, підтримуйте її й досягайте успіху. Тільки щось робіть для України!
