Сергій СТУКАНОВ, аспірант Донецького національного університету:
— Багаторічний дисидент, талановитий письменник, чиї п’єси з успіхом ставили за кордоном (зокрема в Австрії) — й забороняли в Чехословаччині, очільник оксамитової революції та демократичних перетворень, спричинених нею, Вацлав Гавел, напевне, міг би повідати чимало вагомих та цікавих історій — мікроісторій, — котрі б сукупно дали можливість виразніше й конкретніше осягнути макроісторію, змістом якої не тільки для Чехословаччини, а й для всієї Центрально-Східної Європи другої половини ХХ ст. став шлях до свободи. Втім, політичні перипетії — ті політологічні нюанси — цієї дороги доволі цікавили б мене в розмові із ним, мабуть, не в першу чергу. Передусім я б спитав у нього про екзистенційний (а заразом — етичний) аспект питання: про його індивідуальний духовний опір системі — наскрізно облудній та гранично абсурдній — отже, засадничо противній самому життю. Часто вживане Гавелом в його творах слово «Абсурдистан» — це (інспірована, вочевидь, екзистенціальною філософією) іронічна назва країни, в якій абсурдне цілком заступило нормальне, — і в такий спосіб дискредитувало (знівелювало) цінність реальності. Будучи притаманним насамперед урядові та політиці в цілому, абсурд поширюється концентричними колами, просякаючи дедалі глибші шари суспільства. Для сучасної України, хоч як прикро це визнавати, саме подолання й протистояння абсурдності має стати чи не провідною метою здорових елементів суспільства. Створюючи осередки правдивості посеред світу із вивернутою навиворіт шкалою цінностей, вони мали б культивувати прихильність правді та розпросторювати її вплив на оточення. Власне, про соціальні джерела абсурду — а значить, і про внутрішнє джерело правди, сховане в кожній людині, — я б і хотів поговорити із Вацлавом Гавелом.
Христина БОНДАРЄВА, студентка IV курсу Львівського національного університету ім. І. Франка, випускниця Літньої школи «Дня»:
— Коли б я мала змогу бодай раз у житті зустрітися із Вацлавом Гавелом, мені стало би боязко. Від однією думки, що можна поспілкуватися з цією визначною людиною. Кожна країна мала та й має своїх Геніїв, які є мірилом і репрезентатором національної свідомості. Звісно, це — літератори, митці, музиканти, науковці. Як правило, вони перебувають у антагонізмі з владою. Особливо за тоталітарних режимів, які не терпіли інакодумства, Генії ставали дисидентами. Майже ніколи дисиденти не опинялися у владному кріслі. А Вацлав Гавел — зміг.
Мислитель, який поставив національні інтереси вище за особисті. Ми нерідко ставимо запитання: чому в нас інтелектуали не є лідерами? Чому часто громадянський обов’язок не є достатньою підставою для того, щоб акумулювати свою інтелектуальну потугу та взятися до реальних справ? Якби можна було б ще раз запросити Вацлава Гавела до розмови, хотіла б поставити йому ці запитання. Не думаю, що причиною відсутності національних лідерів (бодай, одного!) є страх. Але якщо — він, то варто згадати одинадцяту Заповідь Божу, яку проголосив Іван Павло ІІ, ще одна велика людина ХХ століття. Він закликав: «Не бійся!». Людина, яка була президентом трьох держав, — соціалістичної Чехословацької Республіки, посткомуністичної Чехословаччини та, врешті, незалежної Чехії, — не боялася. Не боялася ставити на терези все, навіть коли справа торкалася трансформації держави. Все можна ставити, коли віриш, що результат буде кращим. Ставши національним лідером на піднесенні оксамитової революції, Вацлав Гавел зумів зберегти й правильно застосувати накопичену енергію чеського народу. Чого, на жаль, не вдалося зробити нам... Як жертви комуністичного режиму, Чехія та Україна мають багато спільного, але й багато відмінного. Зокрема, в побудові незалежних держав. І в нас, і в чехів створення власних держав обернулося революцією. Але чехи виявили більшу впевненість у власному майбутньому, в той час як Україна довго не знала, де їй бути, сказав колись Вацлав Гавел незадовго після помаранчевої революції. Про це було б цікаво поговорити із покійним президентом. Бо Вацлав Гавел — із тих діячів, чий внесок суспільство оцінюватиметься не одним днем. Він дав багато корисного й чехам, і, без перебільшення, всьому світові, показавши, що цілі тільки тоді можуть бути ефективними, коли вони є добрими. І коли людина повністю несе відповідальність перед світом за покладені цілі. А для нього це була відповідальність перед чимось вищим, ніж сама людина. А також любов і глибока віра в те, до чого доклав немало зусиль.
Назар ЛИТВИН, аспірант Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана:
— ...На превеликий жаль, такої можливості вже не буде. А нашим політикам (як опозиційним, так і провладним) і керманичам держави не завадило б поспілкуватися з такою видатною людиною, багато чого повчитися та запозичити неоціненний досвід. Чи зробили вони це? Чи зрозуміли, якого рівня їм треба прагнути? Чи зрозуміли українці, яких політиків треба обирати?..
А що я як представник молодого покоління, випускник вищого навчального закладу, а тепер і аспірант, міг би запитати Вацлава Гавела? Насамперед — як він виборов незалежність для своєї країни? Якими методами він боровся з кривавим і людиноненависницьким радянським режимом? Як йому вдалося мирним шляхом здобути незалежність для Чехії? Бо ж, хоча Радянський Союз давно в минулому й Україна — незалежна держава, наша боротьба за цю саму незалежність триває. І тому мені як молодій людині, яка вбачає своє майбутнє в Україні й зацікавлена в справді незалежній, вільній державі-учасниці європейської спільноти, було б цікаво дізнатися шлях Вацлава Гавела, його прагнення і втілення мрій про вільну, розвинену Чехію — члена Європейського Союзу з гарантуванням прав і свобод громадян не тільки на папері, широкими можливостями для самореалізації та розвитку людини. Тому, збагатившись спілкуванням з такою людиною, я б використав його досвід, тому що прагну й все робитиму, щоб змінити Україну на краще.
