Склався авторський колектив, який створює книгу «Український чинник». Це буде популярне й добре ілюстроване видання. Автори його розповідають про українські події та людей із України, які залишили яскравий слід в історії людства. Мені випало працювати над ХХ ст. Маючи немало публікацій з історії НАН України, вважав, що підрозділ про людей науки напишу за кілька днів. Так воно й сталося, а потім прийшла ідея, відбита в назві цієї статті.
Майже в кожній країні є люди, які вплинули на розвиток світової науки. Якщо відібрати вчених, які зробили найбільший вплив, то одержимо сукупність, яку можна аналізувати як певну цілісність. Скільки вчених належить до неї? З кого вона складається, якщо брати до уваги місце народження, соціальний стан, етнічне походження, особисті долі людей? Чи залишили ці вчені свою спадщину нам, чи нею користуються інші народи?
Є ще один зріз проблеми, який змусив мене відкинути зручний для історика ілюстративний метод і вдатися до трудомісткого аналізу великого фактичного матеріалу з метою визначення сукупності тих, хто вніс найбільший вклад у приріст наукових знань. Багатьох наших учених у світі добре знають, але не пов’язують їх із країною, яка з’явилася на географічній карті тільки 1991 р.
1. МАГІЯ КРУГЛОЇ ЦИФРИ
У нашій свідомості дата, що закінчується нулем, посідає особливе місце. Коли йдеться про день народження людини у розквіті сил, ювілей підштовхує до оцінки пройденого шляху. Коли заходить мова про ювілейну дату в житті людини іншої епохи, ми звіряємо власні судження про неї з попередніми оцінками. Ювілеї важливих подій теж не залишають нас байдужими.
Святкуючи ювілей як радісну подію або згадуючи круглу дату смутної події, ми розуміємо, що цифра з нулем у кінці є об’єктивним результатом плину часу. Ця повага до круглої дати переноситься на круглу цифру, яку ми обираємо самі. Це відбувається, коли ми хочемо виділити з великої кількості однорідних предметів, явищ, персоналій певну сукупність, яка має перевагу над усіма іншими за обраним критерієм. Щоб така тематична сукупність утворилася, потрібно зупинитися на круглій цифрі.
Будуючи тематичну вибірку, ми найчастіше зупиняємося на сотні. Ринок вщерть заповнений розважальними книжками, присвяченими «ста великим». Коли йдеться про тематичну сукупність, яка має прикладне або просвітницьке значення, «велика сотня» може трансформуватися в іншу, але теж круглу цифру.
У квітні 2009 року Лариса Івшина звернулася до своїх постійних авторів із проханням визначити сто статей газети «День» за 12 років її існування, які не втратили злободенності та сили. Експерти визначили 150 статей. Так народився двотомник «Екстракт-150». З великим успіхом він був представлений того ж року на Львівському форумі видавців.
У цій статті визначається верхній ешелон вчених української науки ХХ ст. У підбірці — тільки 50 прізвищ. Яким був критерій добору?
2. КРИТЕРІЙ ДОБОРУ
Мова йде про найвидатніших людей світової науки, які народилися на українській землі, а також про тих геніїв у науці й техніці, які приїхали до нас і провели все життя або частину його з нами. Підхід до складання списку простий: беремо десять прізвищ, які здаються безсумнівними для всіх (це означає, що вони є об’єктивно безсумнівними), і кладемо цю десятку в основу. Чому круглою цифрою обрана половина «сотні великих»? На четвертій-п’ятій десятці масштаб творчої діяльності вчених відчутно знижується порівняно з еталонним десятком. Це означає, що треба зупинити подовження списку, щоб не зруйнувати сформовану сукупність. Тепер нові прізвища можна додавати тільки за умови викреслювання внесених раніше. Первинний матеріал для складання списку створений колективним розумом енциклопедистів та істориків науки. Наше конкретне завдання істотно полегшується наявністю в науковому обороті книжок Віталія Абліцова «Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті (Київ, 2007, 436 с.) і Володимира Сергійчука «Що дала Україна світові» (Київ, 2008, видання друге, 504 с.). Сотні названих в них імен допомогли визначити найвидатніших.
Серед учених, що заслуговують на перебування в першій десятці імен, мали б бути наші земляки Анатолій Александров і Микола Доллежаль. Александров поряд з Ігорем Курчатовим стояв на чолі радянського атомно-водневого проекту, а Доллежаль був творцем першої у світі атомної електростанції. Колосальний вклад цих двох учених в світову науку не підлягає сумніву. Тим більше, що у ХХ ст. галузі науки, в яких вони працювали, забезпечували нарощування зброї масового ураження. Що заважає включити ці прізвища в колективний портрет української наукової еліти, якою ми пишаємося?
Александров і Доллежаль були творцями ядерних реакторів для радянського підводного флоту (перший — науковим керівником, другий — головним конструктором). Вони сконструювали ефективні та надійні реактори, а потім почали робити збільшені копії для промислового виробництва (РБМК). Багатократне збільшення потужності вплинуло, як виявилося, на зменшення експлуатаційної безпеки. Дотримання вимог безпеки подвоювало або потроювало вартість споруджуваних енергоблоків. У таких же пропорціях уповільнювалися темпи створення мережі АЕС. Учені не виявили достатньої наполегливості у перегляді кошторису, хоча вони й тільки вони мали вирішальне слово в сфері технічних рішень. У Кремлі тим часом бажали негайно збільшити експорт електроенергії до країн- членів Ради економічної взаємодопомоги, щоб було чим розраховуватися за імпортоване продовольство і товари широкого вжитку. Ця колізія закінчилася вибухом на Чорнобильській АЕС, в якому звинуватили експлуатаційників.
3. ТОП-50 У ТОЧНИХ НАУКАХ
У списку представлено по одному вченому в галузі астрономії та механіки, четверо математиків, семеро фізиків і п’ятеро хіміків. Розглянемо мікробіографії наших земляків.
Отто Струве (1897—1963) народився в Харкові. Його прадід Фрідріх Струве родом з-під Гамбурга, був директором Пулковської обсерваторії. Дід, теж Отто, успадкував цю посаду, а батько Людвіг 25 років очолював обсерваторію Харківського університету.
1915 р. О. Струве став студентом Харківського університету, потім закінчив артучилище в Петрограді, воював на турецькому фронті. 1917 р. повернувся до університету й одержав диплом з відзнакою, після чого був мобілізований в Добровольчу армію. 1920 р. опинився в Німеччині, а наступного року дістав запрошення на роботу в Єркській обсерваторії Чиказького університету. Це була найсучасніша обсерваторія, побудована мультимільйонером Ч. Єрксом (його прототип — Ф. Каупервуд з трилогії Т. Драйвера «Фінансист», «Титан», «Стоїк»). Впродовж 1932—1947 рр. працював директором обсерваторії, а 1947 р. очолив астрономічне відділення Каліфорнійського університету в Берклі — кафедру астрофізики та Лейшнерівську обсерваторію.
У ХХ ст. в астрономії на перший план висунулась астрофізика, й О. Струве зробив найбільший внесок у її розвиток. Після Другої світової війни він увійшов в коло неформальних лідерів світової астрономічної науки. У 1952 р. це лідерство стало формальним: його обрали президентом Міжнародного астрономічного союзу.
Микола Крилов (1879— 1955) народився в Санкт-Петербурзі в сім’ї сенатського чиновника і виріс у родовому маєтку батька в селі Ковганівка на Житомирщині. Закінчив Петербурзький гірничий інститут і був залишений при кафедрі вищої математики для підготовки до професорського звання. Стажувався за кордоном, а з 1912 р. став професором у цьому інституті. 1915 р. захворів на сухоти і переїхав до Криму, де організував філіал університету Св. Володимира. 1922 р. був обраний дійсним членом Всеукраїнської академії наук (ВУАН) і почав працювати в Києві. У 1930-х рр. разом зі своїм учнем М. Боголюбовим створив новий науковий напрям — нелінійну механіку.
Михайло Лаврентьєв (1900—1980) народився в Казані, 1922 р. закінчив Московський університет і почав працювати в Україні. У 1935—1941 рр. і в 1944—1949 рр. очолював Інститут математики АН УРСР, в 1945 — 1949 рр. одночасно працював віце-президентом АН УРСР. 1950 р. урядовим рішенням був переведений у Москву й очолив Інститут точної механіки та обчислювальної техніки АН СРСР. У 1957 — 1975 рр. працював віце-президентом АН СРСР і головою Сибірського відділення АН СРСР, одночасно — директором Інституту гідродинаміки АН СРСР у Новосибірську.
Лаврентьєв одержав результати світового рівня в теорії множин, загальній теорії функцій, теорії диференційних рівнянь. Розробив гідродинамічну теорію кумуляції, з якої розвинулися такі прикладні напрями, як теорія спрямованого вибуху, зварювання вибухом тощо.
Микола Боголюбов (1909—1992) народився в Нижньому Новгороді, але з 1910 р. жив в Україні, спочатку в Ніжині, а потім у Києві. З 14 років став учнем М. Крилова, у неповні 15 років рішенням президії ВУАН був зарахований аспірантом кафедри математичної фізики. В 17 років — кандидат, в 19 років — доктор наук. У 1948 р. був відряджений на тимчасову роботу до Москви, пов’язану з оборонними завданнями, але залишився в Росії до кінця життя. Працював у Математичному інституті АН СРСР, Московському університеті, водночас із 1956 р. — в Об’єднаному інституті ядерних досліджень у Дубні (1965—1989 рр. — директор інституту). В 1966—1973 рр. виконував обов’язки директора Інституту теоретичної фізики АН УРСР за сумісництвом.
Віктор Глушков (1923— 1982) народився в Ростові-на-Дону. 1948 р. закінчив Ростовський університет і до 1956 р. працював в Уральському лісотехнічному інституті. 1956 р. був запрошений в Інститут математики АН УРСР очолити лабораторію моделювання та обчислювальної техніки. На базі цієї лабораторії він мав створити обчислювальний центр (ОЦ) з перспективою створення обчислювальних машин для керування виробничим процесом і розв’язання ряду проблем оборонного значення (зокрема, наведення на ціль зенітних ракет Протиповітряної оборони СРСР, виявлення координат місць запуску ворожих ракет тощо). Наприкінці 1957 р. лабораторія була перетворена на ОЦ АН УРСР, а 1962 р. виник Інститут кібернетики. Керівником інституту, яким названо тепер його ім’ям, В.Глушков залишався впродовж 20 років, до кінця життя. Його новаторські праці охоплюють цілий ряд напрямів у галузі вищої алгебри, теорії автоматів, економічної кібернетики, теорії автоматизованих систем управління, систем штучного інтелекту.
Степан Тимошенко (1878—1972) народився в селі Шпотівка Чернігівської губернії в селянській родині. Навчався в реальному училищі в Ромнах, після чого закінчив Санкт-Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення. Тривалий час працював у Київському політехнічному інституті (КПІ). Був основоположником теорії опору матеріалів. 1908 р. видав підручник з теорії опору матеріалів, який не втратив значення для сучасного покоління студентів. 1909 р. з’явився «Курс теорії пружності». Цій книзі також судилося довге життя. У 1918 р. став одним із дванадцяти членів-засновників Української академії наук, директором-засновником Інституту технічної механіки (тепер — Інституту механіки НАН України), який має його ім’я. 1919 р. емігрував. Спочатку працював у Загребському політехнічному інституті, з 1922 р. — у приватних фірмах США. Викладав у Мічиганському (1927 — 1936) і Стенфордському (1936 — 1954) університетах. Вважається, що в США не існувало науково поставленої механіки до переїзду туди С. Тимошенка.
Абрам Йоффе (1880— 1960) народився в Ромнах, навчався в Петербурзькому технологічному інституті, стажувався в 1902 —1906 рр. в лабораторії В.Рентгена (Мюнхен). Повернувшись у Санкт-Петербург, почав викладати фізику в Політехнічному інституті. 1918 р. заснував у Петрограді фізико-технічний відділ Рентгенівського інституту, згодом перетворений на Фізико-технічний інститут. Створив наукову школу, яку можна порівняти за впливом на світову науку зі школами Е. Резерфорда (Кембридж, Велика Британія) і М. Борна (Гьоттінген, Німеччина). Серед його учнів — П. Капица, К. Синельников, Ю. Харитон, М. Семенов, І. Курчатов, А. Александров, Я. Френкель. Переконав керівників СРСР у великих перспективах, які відкривали дослідження атомного ядра, і здобув кошти для створення фізико-технічних інститутів у Харкові, Дніпропетровську, Свердловську (Єкатеринбурзі), Томську. Його називали батьком радянської фізики.
Ісидор Рабі (1898—1988) народився в селі Романів біля Перемишля (тепер — Польща). Одразу після його народження батьки емігрували в США. Навчався в Корнелльському університеті, з 1923 р. — в Колумбійському університеті. 1926 р. одержав науковий ступінь доктора з фізики і стипендію для постдокторських досліджень, яка дозволила йому побувати в Німеччині та Данії, де він стажувався у Нільса Бора та інших вчених. 1929 р. повернувся в США і став викладати фізику в Колумбійському університеті. Коли спалахнула війна, Рабі почав працювати в радіолокаційній лабораторії Массачусетського технологічного інституту, відповідаючи за використання мікрохвильових джерел в радарних системах. Відхилив пропозицію взяти участь в Манхеттенському проекті, вважаючи більш ефективною зброєю, ніж атомна, надійні протиповітряні системи, але консультував керівника проекту Р. Оппенгеймера в Лос-Аламосі. 1944-го удостоєний Нобелівської премії з фізики за резонансний метод вимірювання магнітних властивостей атомних ядер. 1945 р. повернувся до Колумбійського університету.
Кирило Синельников (1901—1966) народився в Синельниковому на Дніпропетровщині. Закінчив Таврійський університет і з 1923 по 1928 рр. працював у Ленінградському фізико-технічному інституті. У 1928 р. А. Йоффе послав його на стажування в Кавендиську лабораторію Е. Резерфорда. Повернувшися з Англії 1930 р., він очолив відділ фізики ядра в Українському фізико-технічному інституті. У 1932 р. спільно з А. Вальтером, О. Лейпунським і Г. Латишевим уперше в СРСР розщепив ядро атома літія. 1937 р. разом із А. Вальтером побудував найбільший у Європі електростатичний прискорювач. 1944 р. Харківський фізико-технічний інститут повернувся з евакуації, й Синельников став його директором, залишаючись ним, поки міг працювати (до 1965 р.). У повоєнні роки продовжив створення потужних лінійних прискорювачів електронів, протонів і багатозарядних важких іонів, створив відділи металургії ядерної енергетики і керованих термоядерних реакцій.
Одним із важливих для оборони наукових напрямів, який розвивався в Харківському ФТІ від його заснування, була радіофізика. 1940 р. тут побудували радіолокаційну установку дециметрового діапазону радіохвиль. Актуальність таких досліджень підтвердила війна. Тому в повоєнний період вони розгорнулися в ширших масштабах. Синельников спрямував роботу радіофізичних відділів інституту на розробку і створення вакуумних приладів (магнетронів імпульсної та безперервної дії й клістронів) і приймально-вимірювальної апаратури міліметрового діапазону радіохвиль, а також на вивчення поширення радіохвиль різних діапазонів над морем. На його пропозицію АН УРСР звернулась у липні 1954 р. до уряду із проханням розгорнути ці відділи у самостійний інститут. Інститут радіофізики та електроніки АН УРСР було організовано 1955 р.
Георгій Гамов (1904—1968) народився в Одесі. Його батько викладав в Одеській гімназії, а дід був командувачем Одеського військового округу. Вищу освіту почав здобувати в Новоросійському університеті, але рівень викладання його не задовольнив, тож він перейшов до Петроградського університету. Університетський курс освоїв за три роки і продовжив навчання в аспірантурі, а 1928 р. поїхав на стажування в Гьоттінгенський університет, де вивчав квантову механіку. В Гьоттінгені зробив перше фізичне відкриття, пов’язане з тунельним ефектом в атомних ядрах. Фізики, які пішли запропонованим Гамовим шляхом, здобули пізніше Нобелівську премію.
Після Гьоттінгена Г. Гамов побував у Е. Резерфорда в Кавендиській лабораторії й у Копенгагені у Н. Бора. До Москви повернувся тільки 1930 р. У 1934 р. з дружиною поїхав у Брюссель на науковий конгрес і попросив притулку в США. Після цього НКЗС СРСР перестав видавати закордонні паспорти науковцям, і радянська наука на довгі десятиліття опинилася в ізоляції.
Гамов тривалий час викладав фізику в столиці США, а в 1956 р. перейшов в Університет штату Колорадо. До Манхеттенського проекту його не залучили, а в створенні водневої бомби він брав участь з 1949 р. Потім захопився будовою Всесвіту і запропонував теорію Великого вибуху, обѓрунтовану експериментально американськими дослідниками А. Пензіасом і Р. Вільсоном, за що вони одержали 1978 р. Нобелівську премію. У першій половині 50-х рр. захопився біологією і сформулював концепцію генетичного коду. Концепція була підтверджена подальшим розвитком молекулярної генетики. Американські вчені Р. Холлі, Х. Коран і М. Ніренберг пішли в напрямі, підказаному Гамовим, і розшифрували генетичний код, за що одержали 1968 р. Нобелівську премію.
Гамов здобув світову славу і як автор науково-популярних книжок про Землю і Всесвіт. У 1970 р. з’явилася його автобіографічна праця «Моя світова лінія: неофіційна біографія», проілюстрована картиною І. Репіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (свій родовід Гамови вели від запорозьких козаків Лебединців).
Володимир Векслер (1907—1966) народився в Житомирі. У 1931 р. закінчив Московський енергетичний інститут. З 1930 р. працював у Всесоюзному електротехнічному інституті АН СРСР, з 1937 р. — у Фізичному інституті АН СРСР, одночасно (з 1949 р.) — в м. Дубна, де очолював лабораторію фізики високих енергій. Основні праці — з фізичних принципів прискорення заряджених частинок, фізики високих енергій, космічного проміння. Засновник наукової школи з фізики і техніки прискорення заряджених частинок. 1944 р. запропонував принцип автофазування, покладений в основу дії прискорювачів заряджених частинок, і розробив засади колективного методу прискорення. 1947 р. під його керівництвом було створено перший в СРСР синхротрон. Керував створенням у Дубні потужного синхрофазотрона, який став до ладу 1957 р.
Леонід Верещагін (1909—1977) народився в Херсоні, навчався в Одеському університеті. 1939 р. почав працювати в Інституті органічної хімії АН СРСР. Організатор і перший директор Інституту фізики високих тисків АН СРСР (нині — його імені). Досліджував стан і властивості речовин при високих і надвисоких тисках, а також методи одержання надвисоких тисків. Під керівництвом Л. Верещагіна у 1960 р. було вперше в СРСР синтезовано алмаз і його надтвердий аналог — кубічний нітрид бору. З метою налагодження масового виробництва синтетичних алмазів організував у Києві в 1961 р. Інститут надтвердих матеріалів (у системі АН УРСР — з 1972 р.) і дослідне виробництво при ньому.
Жорж Шарпак народився 1924 р. в Дубровиці на Горині (нині — Рівненська область) в родині торгівця. У 1932 р. емігрував із сім’єю у Францію. Брав участь у русі Опору, 1943 р. був ув’язнений і опинився в Дахау. Після визволення одержав французьке громадянство. Закінчив Гірничу вищу школу в Парижі, в 1948—1955 рр. вивчав експериментальну фізику в Колеж де Франс, де здобув науковий ступінь доктора за спеціальністю «ядерна фізика». Після навчання працював у лабораторії ядерної фізики Інституту радію під керівництвом Ф. Жоліо-Кюрі. 1959 р. перейшов на роботу в Європейський центр ядерних досліджень в Церні (неподалік від Женеви). Розробив у 1968—1969 рр. принципово новий тип детекторів елементарних частинок — багатодротові камери Шарпака. Користуючись ними, Б. Ріхтер і С. Тінг в 1974 р. експериментально довели існування кварка, а К. Рубія і С. ван дер Меєр у 1983 р. відкрили проміжні векторні бозони. За цей винахід Ж. Шарпак був удостоєний 1992 р. Нобелівської премії. З 1984 р. працює професором Вищої школи фізики і хімії в Парижі.
Володимир Вернадський (1863—1945) народився в Санкт-Петербурзі. Батько походив із давнього козацького роду, був професором у Києві, Москві, Петербурзі. Після закінчення 1885 р. Петербурзького університету залишився в ньому для підготовки до професорського звання. Стажувався в Італії, Німеччині та Франції, потім викладав курс мінералогії та кристалографії в Московському університеті. Брав участь у політичному житті, працював заступником міністра освіти у Тимчасовому уряді. Став першим президентом Української академії наук. 1922 р. повернувся в Петроград, де заснував Радієвий інститут і керував ним до 1939 р. У 1928 р. заснував також Біогеохімічну лабораторію (нині — Інститут геохімії й аналітичної хімії РАН ім. В.Вернадського), директором якої був до кінця життя. У світовій науці став засновником кількох наукових напрямів — геохімії, біогеохімії, радіогеології та ін. Обѓрунтував поняття біосфери як шару органічного життя планети, який використовує енергію Сонця і перебуває у прямих та зворотних зв’язках із геологічною оболонкою та атмосферою Землі.
Олексій Чичибабін (1871—1945) народився в Куземіні на Ворсклі Полтавської губернії (тепер — Сумська область). Навчався в Московському університеті, викладав в московських вузах. Його праці з органічного синтезу, хімії гетероциклічних сполук та алкалоїдів стали класичними. В 1930 р. після закордонного відрядження не повернувся в СРСР. У 1933 р. одержав кафедру в Коледж де Франс (Париж). У Радянському Союзі його ім’я згадувалося з прокльонами. У 1936 р. АН СРСР виключила О.Чичибабіна зі свого складу. Російська академія наук — правонаступниця АН СРСР — досі не скасувала цього рішення.
Лев Писаржевський (1874—1938) народився в Кишиневі. У 1896 р. закінчив Новоросійський університет і почав викладати в ньому. Після захисту 1903 р. магістерської дисертації очолив кафедру хімії в Юр’євському (Тартуському) університеті, а в 1908 р. перейшов у КПІ. Із 1925 р. — академік ВУАН, з 1930 р. — АН СРСР. У 1927 р. створив кафедру електронної хімії, перетворену пізніше в Український інститут фізичної хімії АН УРСР (тепер має ім’я засновника і незмінного директора). Праці вченого заклали основи електронної теорії гетерогенного каталізу.
Олександр Бродський (1895—1969) народився в Катеринославі. В 1922 р. закінчив Московський університет і повернувся в рідне місто, де став учнем Л.Писаржевського. Розроблені учителем електронні уявлення дозволили йому вивчити залежність механізму хімічних процесів від хімічної будови реагуючих речовин і створити теорію розділення ізотопів. Для прогресу досліджень в галузі ядерної фізики виняткове значення мали розроблені в Інституті фізичної хімії під керівництвом О.Бродського методи одержання дейтерію — важкої води (1934 р.). Після смерті Писаржевського очолив інститут і став родоначальником великої наукової школи. Його двотомним підручником «Фізична хімія» користуються й досі студенти багатьох країн.
Роалд Гоффман народився в 1937 р. у Золочеві в родині випускника Львівської політехніки інженера Х.Сафрака. Під час війни сім’я опинилася в єврейському гетто. Йому і матері вдалося вижити, а батько загинув. У Польщі мати Роалда вийшла заміж за П.Гоффмана, який усиновив хлопця. В 1949 р. виїхав до США і навчався в Колумбійському університеті. Потім вдосконалював свої знання в галузі органічної та квантової хімії в Гарварді, Москві й Упсалі. На початку 60-х рр. здобув світове ім’я, коли запропонував метод розрахунку елементарних орбітальних молекул. Працюючи професором Корнелльського університету, спеціалізувався в галузі хімічної кінетики та динаміки хімічних реакцій. Лауреат Нобелівської премії (1981 р.) — «за розробку теорії протікання хімічних реакцій». Буває в Україні, листується зі своїми земляками.
