У такій ситуації рівненчанам невимовно поталанило — в їхньому
місті вже декілька років функціонує унікальна фотогалерея «Час». У спеціально
облаштованому залі практично постійно проводять виставки художньої фотографії.
Приємно дивує рівень робіт. Сюди охоче привозять свої фотографії не лише
українські фотомайстри, а й маститі іноземні фотохудожники. Останніх не
тільки цікавить думка рівненської публіки про їхні твори, вони шукають
нагоду поспілкуватися зі своїми колегами — місцевими фотохудожниками. І
це не випадково. Останніми роками десятки праць рівненських фотографів
відзначено на найпрестижніших світових виставках і конкурсах.
Найтитулованіший рівненський фотохудожник Сергій Бусленко
— володар півтора десятка золотих медалей міжнародних виставок і конкурсів
— не вбачає в цьому нічого незвичайного. Хоча, на його думку, однією з
причин цікавості світу до української художньої фотографії стала... наша
відсталість. Ні, економічне становище держави тут ні до чого. Тим часом,
як більшість іноземних фотографів захопилася кольоровою фотографією та
різноманітними спецефектами, їхні колеги зі Сходу, не маючи доступу до
такої технології, продовжували вдосконалювати традиційну чорно-білу фотографію.
І, як це бувало не раз у мистецтві, через роки мода змінилася — кольорові
роботи почали котируватися нижче, і чорно-білі знімки українських фотографів
виявилися справжнім відкриттям для європейських салонів.
— І все-таки, як усе починалося, чому саме фотографія стала
тим стрижнем, навколо якого значною мірою обертається культурне життя цілого
регіону?
— Фактично клуб організувався 1984 року... на лавочці в
парку. Тут почали збиратися рівненчани, котрі захоплювалися художньою фотографією.
Так і виник фотоклуб «Час». Спочатку ніхто з нас не знав, що слід робити.
Ми запрошували до себе іменитих фотографів з різних республік Союзу. Вони
приїжджали й допомагали нам у період становлення. Не було приміщення. Це
було однією з головних перешкод. Лабораторія, студія, виставковий зал —
украй необхідні для нормальної роботи фотохудожника. Ми довго йшли до того,
щоб їх мати. Отримали від місцевої влади непогане приміщення в самісінькому
центрі Рівного, зробили ремонт, після чого його в нас забрали. Це був мало
не найтяжчий момент у житті клубу. Він був на грані розвалу. Згодом почалися
тривалі пошуки. Зрештою ми знайшли старе бомбосховище, яке перебувало у
жахливому стані. Кілька років тяжкої праці, пошуків спонсорів, спроможних
оплатити ремонт, пішло на створення фактично єдиного в Україні сучасного
фотовиставкового залу, куди не соромно запросити публіку.
З 1996 року ми організували тут майже два десятки виставок.
Автори та глядачі незмінно залишалися задоволені їхнім рівнем. Люди знудьгувалися
за красивим видовищем. Мабуть, у цьому й полягає секрет популярності в
Рівному художньої фотографії.
— Сьогодні в Україні вже широко розвинена мережа сервісних
центрів, де максимально спрощений сам процес виготовлення фотографій. Чи
не вб’є це художню фотографію?
— Звісно, сьогодні зник той ореол таємничості, який оточував
кожного фотографа ще кілька років тому. Тоді людина, котра вміла проявляти
і друкувати знімки, мала величезний авторитет. Це вважалося непростою справою.
Проте я не думаю, що «конвеєр» уб’є художню фотографію. Коли я готую знімки
на виставку, то не можу віддати проявлення плівки «на відкуп» машині. А
тому, хто думає, що купивши фотоапарат, він автоматично стає фотографом,
я рекомендую, відзнявши плівку, уважно подивитися на свої роботи й оцінити
їхній рівень. Художня фотографія вимагає великої й копіткої роботи, яку
автоматика за людину просто не виконає.
— Останнім часом дедалі популярнішою стає підводна фотографія,
якою й ви активно займаєтеся. У чому специфіка цього виду художньої фотографії?
— Труднощів тут дуже багато. Вони починаються ще до занурення.
Апаратура дуже важка, її складно доставити на місце. Для якісних підводних
зйомок необхіднi дорога фототехніка, спеціальний підводний бокс. Я знімаю
під водою тільки людей. Це особлива технологія, серйозно відмінна від тієї,
яку застосовують для підводного фотографування наші зарубіжні колеги. Вони
фотографують переважно природу й мешканців моря. Тут нам складно з ними
конкурувати, бо коштів для поїздки, приміром, на Червоне море, де й вода
чистіша, ніж у Чорному, і фауна багатша, у нас немає. Фотографую без акваланга.
Постійно доводиться виринати й розповідати тим, кого знімаю, чого я хочу
від них. Щохвилини змінюється освітлення, все перебуває в русі. Проте саме
підводні зйомки — найзахоплюючі. На мою думку, в цьому жанрі ми у змозі
серйозно поборотися зі своїми іноземними колегами.
Безумовно, художня фотографія в Україні залишається мало
не найдинамічнішим видом мистецтва. Визнана на Заході й улюблена публікою
в себе вдома, вона сьогодні на підйомі. І все-таки оптимізму у фотохудожників,
котрі працюють у регіонах, щось не відчувається. Якщо в минулому місцева
влада ставилася вельми прихильно до художньої фотографії, субсидуючи випуск
численних фотоальбомів, ілюстрованих видань, то сьогодні отримати замовлення
в рідному місті фотографу дуже складно.
І все ж рівненчанин Сергій Бусленко сподівається, що коли
почнеться підйом в економіці, то поліпшиться й життя українських фотографів.
Відійде в минуле проблема елементарного виживання й пошуків шматка хліба,
яка стоїть сьогодні перед більшістю жителів провінційних міст України.
Тому без гіркоти говорить Сергій Бусленко про те, що багато рівненчан,
проходячи повз фотогалерею, навіть не думають зайти й подивитися на справді
хороші фотографії визнаних у світі майстрів. Їм просто не до того.
