Німецький публіцист Клаус Бахманн нещодавно сказав, що якби не бачив обличчя й не чув акценту учасників польсько-німецьких дебатів останніх років, то за самим змістом виступів не спромігся б відрізнити поляка від німця.
Не так із поляками та українцями. Кожний з них, як правило, говорить про своє, і спільної мови бракує. Тож я хотів би сказати дещо про польсько-українські стосунки так, щоб не було зрозуміло якої я національності.
Польський "народний" стереотип українця виразніший і - якщо можна так сказати - "гірший", аніж його відбиття в мас-медіа. Це доводять опитування громадської думки, згідно з якими серед поляків гіршою, аніж українці, репутацією користуються лише румуни та цигани.
Стереотип українця в Польщі тісно пов`язаний з історією польсько-українських стосунків і переплетений з уявленням поляків про самих себе.
Образ українця і його ставлення до поляка тісно пов`язано із проблемами кривди, ката і жертви, злочину і спокути, так само, як і образ німця. Утім, якщо нині чимало німців здатні вести мову про кривди, які вони завдали полякам, а чимало поляків спроможні дивитися на свій народ не лише як на жертву німецького насильства і спроможні визнати, що виселення кількох мільйонів німців - це злочин із колективною відповідальністю, а землі, що з них німців було вигнано, зовсім не "прадавні польські", які повернулися до "матері вітчизни", - то у випадку з українцями все не так. Між поляками та українцями, так само, як і між поляками та німцями, стоїть і злочин, і вигнання з батьківських земель. Проте майже завжди поляк каже про свою кривду, а українець - про свою. Кожен виступає в ролі жертви, а катом завжди є той, другий.
Коли голова комісії українського парламенту у справах національних меншин на конференції фонду Еберта у Варшаві виставив полякам довгий рахунок за приватне та церковне майно, втрачене українцями, вигнаними з Південно-Східної Польщі до СРСР та західних польських земель, ані словом не згадавши про УПА та антипольський терор на Волині, - у залі виразно відчувалося напруження. Натомність у пресі, особливо центральній, панує інший тон, бажання згладити гострі кути негативних стереотипів.
Публіцистика останніх років "Жечі Посполітої", "Газети Виборчої" або "Політики" мовить приблизно таке.
Це правда, що під час ІІ світової війни українці вбивали поляків на землях довоєнної Польщі, проте за злочини націоналістів з ОУН та УПА аж ніяк не можуть відповідати всі українці. Ворожість була взаємною, нагадують публіцисти. Траплялися й акції Армії Крайової (АК) проти українців. До того ж взаємною ворожнечею маніпулювали німці, а наприкінці війни й НКВС (невідомо, які загони були справді з ОУН чи з АК, а які створили переодягнені енкаведисти). Окрім того, поляки мають пам`ятати, що УПА була національним військом, яке боролося за незалежність України і - хоча з кон'юнктурних міркувань інколи виступала союзником нацистів - боролася з радянським комунізмом, а зрештою, виступила і проти Третього рейху, який зрадив справу самостійної України відразу після нападу на СРСР.
Врешті, продовжують прибічники такого образу історії, українці не мали багато підстав для особливої вдячності до поляків, які в 30-ті роки дискримінували їх. До того ж факт, що українці з УПА припустилися злочинів щодо поляків, не виправдовує післявоєнних репресій, зокрема виселення на західні землі під час операції "Вісла".
Висновок із цієї "виправленої" версії історії звучить приблизно так: треба вибачити одне одному "болісне минуле" заради добросусідського майбутнього. Тут на допомогу публіцистам приходить улюблений мотив останніх років: вокзал і базари в Перемишлі, де світле майбутнє вже є і розквітає, як масова польсько-українська торгівля.
Утім, на парканах Перемишля або у заявах організацій ветеранів другої світової можна прочитати зовсім інші окреслення українців, які складаються із самих епітетів. Українці - "націоналісти", "полякожери", "різуни", "бандерівці", "фашисти", "вбивці". "Земляки! - писало в середині 1995 року "Порозумєнє Не подлєглошьчьове" про фестиваль української культури в Перемишлі. - Це політичний інструмент у руках українських націоналістів, які скупчені в Союзі українців у Польщі". Фестиваль - "заохочення чергових злочинів проти нашого народу".
Колишній перемишльський віце-воєвода часів правління "Солідарності" Станіслав Жулкевич заявив 1995 року: "Ми стоїмо за крок від творення груп самооборони, оскільки влада в Перемишлі не польська. Усе почалося тоді, коли тут оселився український єпископ Іван Мартиняк, головний різун у Перемишлі. Раніше українці сиділи тихо, як миші".
Нинішній радикальний стереотип виростає з духу польського націоналізму, який підгодовується споминами про польську потугу на Сході, а також згадками про недавню кривду. Це націоналізм "мученицький", який культивує почуття кривди та ідеологію жертви. Українець виступає тут третім "підступним" спільником двох класичних антипольських сил - СРСР та Третього рейху.
Жодного слова про те, що для українців це були роки боротьби - буквально - за виживання народу між радянським комунізмом, який хотів їх винищити, нацизмом, який їх зрадив, і традицією польського панування. Поляки були найслабші і по них ударив націоналістичний терор УПА.
Щоб зрозуміти джерела польського бачення українців і українського бачення поляків, треба сягати набагато глибше, аніж до часів другої світової чи навіть до передвоєнних часів. Джерела взаємної ворожості - у давній Польщі.
На відміну від польсько-німецьких стосунків, поляки не відчувають щодо українців комплексу цивілізаційної нижчості, навпаки - мають комплекс вищості, що походить із часів багатовікового політичного, економічного і культурного панування поляків в Україні. Існує розмита пам`ять стосунків "пана та невільника". Поляки вважали і далі вважають, що були в Україні "в себе", а надто в суспільній ієрархії як шляхта - "на своєму місці". Українець теж був у себе, але як селянин - кріпак, як частина "належного інвентарю" у панському маєтку.
Поляки ще не здатні вести мову про "польську" Україну в категоріях підкорення та імперського панування шляхти, повної почуття вищості і презирства, схильної до насильства щодо місцевого селянства, попри те, що як нація поляки зазнали подібних кривд і зробили з цього одну з основних складових своєї історичної тотожності. Через те поляки далі не розуміють, що будь-яка емансипація українців мусила бути спрямована проти польського панування в Україні. За умов творення сучасного націоналізму сама "українськість" мусила зіштовхнутися із "польськістю".
Українці завжди вбачали в полякові пана та експлуататора, а українець для поляка був чужим потрійно: суспільно (як селянин та "чернь"), національно та релігійно (уніат, тобто "невідомо що", або, ще гірше, православний). У міру того, як Україна почала боротися за незалежність, відчуження переростало у ворожість.
Поляки мусять спромогтися подивитися на українців наприкінці ХІХ сторіччя так, як вони дивляться на самих себе і свою історію за часів Бісмарка і Культуркампфа на землях, загарбаних Пруссією. Тут опір поляків розглядається як цілком виправдана і шляхетна боротьба за національну самосвідомість і рівноправність. Досить згадати телесеріал "Найдовша війна новітньої Європи". Отож для українців битви з поляками - то їхній шлях до власної держави, від Хмельницького - до УПА, то їхня ще довша війна новітньої Європи.
