Виповнюється 65 років від дня заснування хору ім. Григорія Верьовки, який понад чотири десятиліття очолює Анатолій Авдієвський.
До знаменної дати митці підготували низку концертів: 2 листопада відбудеться виступ хору в Палаці «Україна», 14 листопада митці запросять публіку до Національної опери, а 25 листопада прославлений колектив вирушає до Одеси. На сцені Опери привітає з 95-річчям Одеську музичну академію ім. Нежданової (колишню консерваторію), яку закінчив Авдієвський. До речі, в Анатолія Тимофійовича нині також ювілей, навіть подвійний — 75-річчя від дня народження й 45-річчя подружнього життя.
ЩОБ НЕ ПЕРЕРВАЛАСЯ ТРАДИЦІЯ
— Славнозвісний засновник хору, який нині носить його ім’я, Григорій Верьовка у 1962 році запросив мене стати його асистентом, — пригадує А. Авдієвський. — Тоді почали скорочувати творчі гурти, бо генсек Микита Хрущов сказав: «Годі співати й танцювати за державний кошт». І місцеві начальники почали виконувати цей заклик з гори: від житомирського «Льонка», яким я керував після закінчення Одеської консерваторії й в якому працювали 78 артистів, залишилося лише 35, два баяністи, танцювальна група й жіночий ансамбль. Це був крах моєї мрії. Тому я з прийняв запрошення Григорія Верьовки. Приїхав до Києва з червонцем у кишені. Спав у Григорія Гурійовича в кабінеті на дивані. У нас було стільки планів! Та, на жаль, працювали ми разом лише чотири місяці. Мене відкликали в Черкаси (я обійняв посаду хормейстера Черкаського хору). Чесно скажу, мені зовсім не хотілося туди їхати, та наполіг на цьому тодішній міністр культури Бабійчук.
— Чому легендарний Г. Верьовка звернув на вас увагу?
— Ми познайомилися в Києві, коли я готував до конкурсу в Москві колектив-супутник хору «Льонок» —«Полісся». Для репетицій було лише чотири дні. Ми проводили їх у приміщенні ансамблю ім. Вірського. Ось туди й завітав Григорій Гурійович. Пам’ятаю, колеги мене попередили: якщо у Верьовки капелюх нормально надягнутий — це хороший знак і в нього гарний настрій, а впоперек, як у Наполеона, то краще тримайся подалі... Григорій Гурійович послухав, і наш хор йому сподобався (забігаючи вперед, скажу, що на конкурсі ми перемогли). Я мріяв зазирнути у творчу лабораторію Верьовки. Я ж за освітою «академіст», і тоді не знав специфіки автентичного співу — у нас це вважалося горловим звучанням, білим звуком і тембром. До речі, на репетиції до себе Григорій Гурійович не пускав нікого, а тому коли він запропонував стати його асистентом, то я з радістю погодився. У 1966-му очолив хор, який після смерті Верьовки став носити його ім’я.
— Як у хор добирали співаків?
— Верьовка знаходив таланти на оглядах художньої самодіяльності. Тоді вони були дуже популярними: сільські, районні, обласні конкурси. Йому не треба було, як мені згодом, їздити селами і шукати голоси для колективу. Тоді ще не було навчальних закладів для народних колективів, зате були традиції в родинах. Мама передавала доньці ті навички, про які сама дізналась від бабусі. Нині цього вже немає. Традиція переривається, а засоби масової інформації нам не допомагають її підтримувати, бо дуже рідко українська народна пісня лунає в ефірі.
— Скільки нині творів у репертуарі хору?
— Майже дві тисячі. Свого часу ми їздили в експедиції, збирали самобутні народні пісні. У кожному селі, та що там селі, навіть на кожному кутку співали по-різному. Неповторними були заспівувачі й виводчики... Виконавці, імпровізуючи, тримали кожен свою партію, не дублюючи інші, вливалися в загальне звучання. Слухаєш і диву даєшся, яке ж то унікальне, барвисте плетиво голосів, притаманне лише великому мистецтву.
— Хор співає тільки україномовні пісні?
— Не тільки. Нам немає потреби замикатися лише на своїй пісенній культурі. Раніше хор щороку від’їжджав на гастролі у різні країни, як тепер кажуть, ближнього і дальнього зарубіжжя.
ХОРОВІ ІГРИ
— Цього року ви побували в Австрії на міжнародному хоровому фестивалі. Розкажіть про враження.
— Я там був офіційним представником від України як член Міжнародного журі фестивалю і як член музичної ради при ЮНЕСКО. Німецька організація «Інтеркультура мунді» організувала міжнародний хоровий рух, або як вони ще його називають — хорові ігри і навіть хорова олімпіада. Нас як країну запросили туди вперше. Хоча окремі колективи з України виступали й раніше, наприклад, «Орея» з Житомира. Я зробив доповідь для членів колегії Ради під егідою ЮНЕСКО. У фестивалі прийняли участь 450 колективів з понад 95 країн світу. На цьому співочому форумі було представлено 26 напрямів: дитячі, жіночі, чоловічі, мішані хори, автентичний фольклор, псевдофольклор (на основі автентичного), класика різних епох, модерн, духовна музика, народний спів... Україна, на жаль, цього разу не увійшла в число призерів. Приїхало з нашої держави лише чотири колективи, і жодного — з Києва.
— Як ви поповнюєте репертуар, з ким із сучасних композиторів співпрацюєте?
— Ми виконуємо твори прекрасних українських композиторів: Богдана Сильвестрова, Лесі Дичко, Мирослава Скорика, Євгена Станковича. Так, три десятиліття тому фольклорну оперу «Цвіт папороті», написану Станковичем, замовила показати французька фірма «Алітепа». Вона організовувала фестиваль, на який запросила колективи з колишнього СРСР — військовий ансамбль пісні й танцю ім. Александрова, узбецький «Бахор», молдавський «Жок», колективи з Прибалтики, а нам запропонували здійснити постановку на народній основі. Але почалася афганська війна і фестиваль відмінили. У Франції визнали, що це не інтернаціональна допомога, а справжня агресія на афганській землі з боку СРСР. Вдома нам почепили (хоча й неофіційно) ярлик «націоналісти», «Цвіт папороті» не дозволяли виконувати і ми чверть століття не могли подолати цей бар’єр...
СПІВ ОЧИЩАЄ ДУШУ
— Що ви хочете показати шанувальникам хору у цьому році?
— Нині не часто звучить музика, написана Григорієм Гуревичем Верьовкою, та й композиторами радянської доби. Рідко почуєш і твори Бориса Лятошинського. А його ж називають «українським Стравінським». Він створив українську композиторську школу, яка не втрачаючи зв’язку з минувшиною, залучала ті надбання, котрі мав світ. У нашому репертуарі є духовні твори, написані Бортнянським, Березовським, Веделем. «Літургії» Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Олександра Кошиця. До речі, Кошиць закінчив духовну семінарію і Києво-Могилянську академію, був фольклористом і етнографом. За порадою Лисенка записував пісні чорноморських козаків, нащадків запорізьких, яких розігнала Катерина ІІ...
Ювілейну програму нашого хору у Палаці «Україна» проведе поет Андрій Демиденко. Його твори прозвучать у концерті — це історична ораторія Юрія Ващенка «Золоті ворота» на слова Андрія Демиденка, пісня «Звучи, рідна мово», яку співала незабутня Раїса Кириченко, а нині її учениця, 10-річна полтавчанка Наталя Шинкаренко. Пісня «Ой ти дубе, зелен-красень», яку Демиденко присвятив мені...
— Анатолю Тимофійовичу, що надихає вас на творчість?
— Мене надихає співучий український народ, який Петро Ілліч Чайковський назвав «народом-композитором».Може не всі знають, що його прабабуся — козацька вдова і її прізвище було Чайка. Мабуть, недарма творчість Чайковського просякнута українським народним мелосом. Його можна почути у балеті «Лебедине озеро» і Першому концерті для фортепіано з оркестром, який композитор написав у Кам’янці.
— Цікаво, а як ви прийшли до фольклору?
— Ще навчаючись в Одеській консерваторії познайомився з бандуристом Філатовим. Він росіянин, але так відчував нашу культуру, пісню і мову! Він придбав бандуру у якогось кобзаря, і казав, що у жодного народу немає такого дива з такими акордами і таким сріблястим звучанням. До хорового мистецтва прилучив мене також росіянин, видатний майстер, професор консерваторії Костянтин Пігров, який Леонтовича ставив на один щабель з Моцартом. До революції Костянтин Костянтинович був регентом хору Преображенського собору, куди часто приїжджали видатні діячі музичної культури, аби послухати дивоспів під орудою неперевершеного маестро. Так ось він вважав, якщо людина чисто співає, то вона чиста й у своїх діяннях. Народні пісні й насправді мають високий художній рівень. Все, що створене народом, пройшло через його душу і серце. Коли мій батько співав українських пісень, він плакав. А він же козацького роду, з Чернігівщини, —мужня, сувора людина, такий був дебелий, статний козарлюга. Він співав високохудожні твори: романси, народні, козацькі пісні. Коли батько навчався у ветеринарному інституті, а це 20—30-ті роки минулого століття, то його запрошували до капели бандуристів. Але він вважав, що спів — то не серйозне заняття...
— Нині ви викладаєте в Університеті ім. Драгоманова.
— Моя посада — проректор-директор Інституту мистецтв. Він існує при педагогічному університеті ім. Драгоманова вже п’ять років. У нас відкрито музично-хоровий відділ, хореографічний, відділ гри на музичних інструментах... А педагогікою займаюся з 1949 року. У 16 років почав працював вчителем співів у школі, паралельно навчаючись у музичному училищі. У мене тоді не було пальто, зате мав акордеон, з яким я давав уроки. Не покидав роботу вчителя і коли навчався в консерваторії. Вчителював у 58-й школі в Одесі. Раніше це було військове музичне училище, яке згодом розформували, утворивши школу. В консерваторії я отримав професію — диригент, а в училищі — вчитель співів. З того часу педагогіка стала моєю потребою. Я викладав і в Київській консерваторії (нині Національна музична академії України ім. П. Чайковського). Працювали там разом з прекрасним диригентом Стефаном Турчаком. Разом з ним ми й перейшли згодом до педінституту (нинішнього Університету ім. Драгоманова). Тоді там працювали потужні кадри. А в музичній академії я нині головую в наглядовій комісії. В цьому році мене знову покликали викладати в консерваторії. Адже потрібно входити у Болонський процес...
— Ви очолюєте журі багатьох дитячих фестивалів. Якими знаходите нинішні юні таланти?
— Україна попри всі негаразди, всі незгоди народжує талановитих дітей. Щоправда, вони не завжди правильно орієнтовані в музиці. Я це говорю не тому, що я проти естради. Я проти несмаку, який проникає в естраду. Понад 10 років очолюю в Артеку міжнародний конкурс «Артемівські зорі». Туди приїздять прибалти і росіяни, діти з Далекого Сходу, Кубані, Казахстану... Але вони обов’язково виконують українські твори. Цього року співали «Реве та стогне Дніпр широкий». Так що змалечку юні співаки несуть світом українську пісню...
СОРОК П’ЯТА ОСІНЬ РАЗОМ
До кабінету, де ми спілкуємось з Анатолієм Тимофійовичем, заходить його дружина Майя Пантелеймонівна — помічник балетмейстера і керівник хореографічної студії при хорі Верьовки.
— Портрет ось цієї жінки я побачив у аеропорту Нью-Йорка, — вказавши на дружину, з гордістю усміхнувся відомий диригент. — Це було на початку 80-х років. Тоді ми щороку виїздили за кордон. Коли летіли на гастролі в Латинську Америку, робили пересадку в Нью-Йорку, звідти мали відправитися до Бразилії. У великому залі в очі впало величезне полотно (приблизно 10 на 8 метрів), на якому було зображено вродливу жінку в українському вбранні. Придивився, а то — моя дружина. Майя пригадала тоді, як позувала польському фоторепортерові в Ужгороді. Він попросив зробив кілька знімків на фоні закарпатського пейзажу.
— Як ви познайомилися?
— Це, мабуть, доля, — вважає Майя Пантелеймонівна. — Анатолій мені наснився ще в сім років. Я навіть обличчя його пам’ятаю. Але коли він приїхав керувати Черкаським хором, спочатку не згадала про той дитячий сон... 30 вересня ми відсвяткували 45-річчя подружнього життя.
— Майя танцювала в тому колективі, який я мав очолити, — додає Анатолій Тимофійович. — Пам’ятаю, яка ж вона красива була! Але з характером. На 1 травня хор мав узяти участь в демонстрації. Я поставив дівчину в колону, а Майя почала зі мною сперечатися, що хоче йти з іншими. Я розлютився і вигнав її зі строю. Вона образилася... Виявилося, що в той день у Майї був день народження. А гуртожиток, де вона жила, знаходився біля материнської хати Василя Симоненка. Ми зайшли його провідати зі святом і зустріли там Майю. Вона запросила на день народження...
— Наш баяніст, який єдиний був у мене на дні народження, запропонував покликати Анатолія і нашого директора хору, які поруч в садку грали в шахи. Я погодилася, — пригадує Майя Пантелеймонівна. — Анатолій не відходив від мене ні на крок. Мені здавалася, що я негарна, худа, навіть кістлява... Та Анатолій такий був уважний. Знаєте, якби не він, то я, мабуть, взагалі заміж ніколи б не вийшла. Бо окрім нього, ніхто не подобався. 30 вересня він мені освідчився. Щоправда, я його ще довго називала на ви...
— Майя дуже любить домашніх тварин. У нас на дачі в Трипіллі живуть лабрадор Боцман, сіренький пінчер Мушка, вівчарка Дейк і десятеро котів. Собаки й коти товаришують, граються разом і навіть цілуються. Маленькі кошенята приборкали й вівчарку Дейка, котрого ми, зазвичай, тримаємо на прив’язі, — розказує про їхнє «господарство» Авдієвський.
