Окрім суто спортивних результатів, старт національної команди України у відбірковому циклі Кубка світу-2002 мав дати відповідь на ще одне запитання — чи є у нас національна команда у загальноприйнятому у світовому футболі розумінні цього слова? Здавалося, що від’їзд у закордонні команди трьох провідних гравців київського «Динамо» і прихід на їх місце у клубі закордонних виконавців назавжди зняв це питання з порядку денного. Нове керівництво збірної просто не мало іншого виходу, ніж формувати команду за «зірковим» принципом. Те, що нове керівництво є одночасно керівництвом нашого постійного чемпіона, не повинно було цьому заважати.
Аж раптом сталася несподівана і приголомшлива поразка від Польщі у Києві. Поразка, яка разом з іншим виявила або неможливість, або невміння поєднати у одну команду дві — «Динамо» та «Шахтар». Вихід наприкінці київської гри на поле Косовського, який не потрапляє навіть до запасу «Динамо», нікого тоді ні на які думки не наштовхнув — не до того було.
У наступних двох іграх з Вірменією та Норвегією мало вирішитись, чи залишиться Україна претендентом на перемогу в групі, чи ми у черговий раз відкладемо наші міжнародні амбіції на більш пізній час. В обставинах, що склалися, програмою мінімум стали перемога в Єревані і непрограш в Осло. Турнірні очки слід добувати зараз, аби наступного року не залежати від випадковостей та виступів суперників.
В таких умовах тренерський штаб нашої збірної вирішив не шукати невідомо чого, а спробувати реставрувати під прапором національної команди київське «Динамо» зразка сезону 1998—1999. На перший погляд рішення логічне — як не скористатися ще не втраченими ігровими зв’язками наших зарубіжних зірок з тими киянами, які ще грають в Україні. Це виявилось набагато простіше, ніж ввести у динамівський організм групу вітчизняних футболістів з іншим розумінням гри. З іншого боку довгострокових перспектив у такого методу формування збірної все одно немає, та й футболісти «Динамо» зразка осені 1998-го вже не ті навіть біологічно. Згадаймо збірну Болгарії, яка чотири роки зберігала зірковий склад 94-го і врешті відкотилася, як кажуть наші парламентарії, на маргінес, футбольний, ясна річ.
Наша збірна ніяких зірок поки з неба не хапала, проте має Андрія Шевченка, який, якщо продовжувати аналогію з болгарами, нічим не гірший за Стоїчкова середини дев’яностих. І видається, що саме вдале чи невдале використання унікального таланту нашого супернападника і зумовить успіх чи неуспіх України у нинішньому відбірковому циклі.
Завжди складний вірменський бар’єр наша команда подолала з величезними труднощами. Проблеми у центрі захисту і відсутність конструктивних гравців середини поля зумовили величезну кількість помилок, які дали скромним вірменам можливість сподіватися на перемогу. Українці постійно перетримували м’яч, роблячи передачу вже тоді, коли вона прочитувалася навіть з дальніх рядів трибун, а не те, що з позицій захисників команди-супротивника. Намагання зіграти надійно і не помилитися зробило дії наших півзахисників легко передбачуваними, а намагання Реброва та Шевченка взяти розіграш м’яча на себе вносило розлад не в чужій, а в своїй команді. Враховуючи, що ні Тимощук, ні Гусин, ні Дмитрулін зовсім не є віртуозами паса та дриблінга, а корисні при силовій і темповій грі, розраховувати на перевагу наших в атаці не доводилось.
Хто нам заважає — той нам допоможе, казав герой вірменського актора Мкртчана у незабутній кінокомедії про кавказьку полонянку. Забиті вірменами м’ячі, спочатку перший, а потім другий, зламали налагоджену гру синів Кавказу. Ошелешені несподіваним успіхом, господарі просто не знали що робити із раптово здобутим скарбом. Вірменський захист буквально подарував українцям два м’ячі у свої ворота, після чого підопічні тренера Сукіасяна пішли забивати переможний м’яч і наразилися на зразкову контратаку, яка єдиний раз за всю гру нагадала те незабутнє «Динамо», яке ганяло київським стадіоном і «Барселону», і «Арсенал», і «Баварію», яке рвало точними передачами на вихід захист господарів на стадіонах Мадрида, Туріна, Лондона, Ланса, Ейндховена і тої ж Барселони. Триходівка Ребров — Воробей — Шевченко, як спалах блискавки, освітила безпросвітну метушню наших і вірменів протягом решти ігрового часу, принiсши і задоволення від перемоги, і надію на майбутнє, і багато інших емоцій.
Вже ніколи не буде на полі того «Динамо», про яке ми згадували. Бо якби наша збірна грала, як те «Динамо», то вірмени за час свого майже півгодинного навалу на ворота Шовковського отримали б ще два- три м’ячі у контратаках, а не збільшували відсоток сивини на головах українських мужчин. Захист збірної України розхитували діагональними передачами і небезпечними ударами не Рівалдо чи Рауль, ні Зідан чи Бергкамп, а невідомі вірмени, чиї прізвища ми забудемо одразу після закінчення відбіркових ігор, як забули прізвища албанців, з якими наші мучились чотири роки тому. Можливо, це і добре. Наші захисники і воротар побачили, що їх можуть обігрувати далеко не перші люди в Європі, а це має спонукати до удосконалення і не давати спочивати на лаврах скромних здобутків. Навик відбивати м’яча на трибуни і бігати в контратаки знадобиться вже в середу під час гри з Норвегією. А важкі три очки, привезени із підніжжя Арарату, дуже цінні ще й тому, що нашим суперникам по групі ще доведеться їхати до Єревана і долати подоланих нами вірменів. Є сподівання, що або поляки, або білоруси, або норвежці недорахуються очок у Вірменії. Якщо ж вони зроблять це всі разом, то може боротися за вихід із групи нам доведеться саме з вірменською командою?
На щастя, грою в Єревані відбірковий турнір для України не закінчився, а тільки почався. Вже зараз ясно, що інтрига в групі зберігатиметься до останнього туру. І нехай московські телекоментатори щораз помилятимуться, називаючи збірну України іменем «Динамо». Якщо наша національна збірна гратиме так, як «Динамо» за часів Шевченка, то журналісти вже можуть починати боротьбу за місце в літаку, який відлітатиме у 2002-му на Кубок світу із збірною України на борту.
Про телерепортаж цього разу не будемо. Показ драматичного матчу Вірменія —Україна у відеозапису із годинним запізненням викликає емоції, які потребують слів, неприпустимих на сторінках газети.
