Можливо, лише людина, обізнана з історією України, збагне повною мірою, що означає для нашого народу Соборність. То не красива абстрактна мрія, а необхідний, як повітря, як сонце, храм, якщо хочете — фортеця, котра віками бралася кров’ю. Справді, з часів державного розпаду Київської Русі і аж до середини ХХ століття єдність українського народу була одним із тих найвищих політичних, духовних та соціальних завдань, вирішенню яких кращі люди України присвячували своє життя.
Саме тому День Злуки Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) та Української Народної Республіки (УНР), день державного об’єднання українців Наддніпрянщини та західних земель, що його відзначаємо сьогодні, є особливим в нашій історії. 22 січня 1919 року на Софійському майдані Києва, в полудень, зібралися члени Директорії УНР, уряду, делегації ЗУНР, представники Трудового Конгресу, Національного Союзу, земств, інших політичних та громадських організацій, закордонні дипломати й велика маса народу. Було урочисто проголошено Акт соборності, який вітала процесія з архієпископом Агапітом на чолі під урочисті звуки дзвонів з Мазепиної дзвіниці й інших церков Києва, а їм вторував гук гармат з Печерська. Західноукраїнську Народну Республіку представляли член Української Національної Ради, голова Галицької делегації Л. Бачинський, а також Л. Цегельський, який виголосив заяву Президії Української Національної Ради та Державного Секретаріату про волю ЗУНР об’єднатися в одну українську соборну державу. Потім представник Наддніпрянської України професор Федір Швець зачитав текст «Універсалу Соборності», де заявлялося: «Однині на всіх землях України, розділених віками, — Галичині, Буковині, закарпатській Русі і Наддніпрянській Україні — буде одна, велика Україна. Мрії, для яких найкращі сини України жили і вмирали, стали дійсністю. Однині повіки буде одна, самостійна Українська Народна Республіка». Це була вражаюча історична маніфестація. Це, треба додати, не стало тоді історико-політичною реальністю (чому — предмет розлогого аналізу, предмет окремої великої статті про перебіг визвольних змагань в Україні у 1918—1921 рр.). Очевидно, головною причиною була нездатність (а нерідко — і небажання) керманичів УНР, Гетьманату, Центральної Ради реалізувати на практиці ідеали як національної, так і соціальної свободи. Не забуваймо й про збройну інтервенцію — більшовиків, денікінців, військ Пілсудського та Антанти...
Згадуючи сьогодні річницю славетного Акту Злуки, навряд чи буде доречним вдаватися до суто історико-меморіальних розмов. Адже й досі є пекучою проблема єдності українців обох берегів Дніпра, Заходу та Сходу, проблема державного й людського гармонійного порозуміння усіх «гілок» нашого народу, волею суворої історії століттями роз’єднаних, розколотих, більше того — нацьковуваних ворожою рукою одне на одного (згадаймо хоча б часи Першої та Другої світових воєн). У чому ж пекучість і актуальність проблеми?
Можна охрипнути від криків «Схід і Захід разом!» (скажімо відверто, — ці гасла в поточному контексті у вустах тих, хто їх зараз проголошує, містять дуже відчутний елемент політичного реваншизму — за Майдан, за тодішню поразку). Можна заповнити тонни паперів відповідними закликами (не щирими, а передвиборними). Проте не ховаймося від нещадної правди: наших співгромадян у Луганську, Одесі, Львові та Черкасах єднає сьогодні передовсім приниженість — не спільна історична пам’ять, не животворне почуття людської, громадянської та національної гідності, а усвідомлення потреби виживати на тлі цілковитої байдужості можновладців геть усіх рівнів (котрих ми, до речі, утримуємо на свої податки!) до реальних потреб реальних українців у всіх областях держави. За всієї рідкісної терплячості українців, за дивовижної «обивательської» готовності виживати в будь-яких умовах (оце і є наша європейськість?) — все ж таки загрозливо зростають шанси на те, що невдовзі об’єднає всіх українців різних політичних кольорів не що інше, як спільний праведний гнів супроти всіх представників влади, без розрізнення політичних кольорів.
Що ж робити? Вийдемо за межі «чистої» політики, перенесімося подумки на інший континент й згадаємо великого Мартіна Лютера Кінга, день пам’яті якого відзначався щойно в США. Що, по суті, зробила ця дивовижна людина, яка пала від руки вбивці-фанатика 4 квітня 1968 року? Кінг здійснив вирішальний крок на шляху до Соборних Сполучених Штатів — порівняно гармонійного (порівняно — бо цілком гармонійним є лише Господь Бог) суспільства громадян усіх рас та кольорів шкіри. Першим маленьким кроком на тій дорозі, котра привела афроамериканця Барака Обаму у Білий дім, були протести проти арешту 40-річної негритянської жінки Рози Паркс (зараз вона в США — теж національний герой), яка, всупереч діючим тоді, в 1955 році, расово дискримінаційним законам, не поступилася місцем в автобусі білому чоловікові (Розу тут же віддали в руки поліцейських). Знадобилося десять років боротьби, котру очолював Мартін Лютер Кінг (гасло: «Як люди ми маємо свої права!»), кампаній громадянської непокори проти нерівноправ’я та сегрегації, які Кінг, учень Ганді та Толстого, провів майстерно, страйків, сутичок з поліцією — аби зрештою 1965 року в Америці президент Джонсон підписав Білль про громадянські права, котрий різко обмежив расову сегрегацію. Ось коли громадяни України (критична маса їх!) нарешті зрозуміють не абстрактно, а на практиці, що всі вони як люди і як громадяни нашої держави мають невід’ємні законні права, що їх жоден уряд, жоден президент не мають права забирати — ось тоді схід і захід з’єднаються на найміцнішій основі. Назавжди.
