«Моя хата скраю, я нічого не знаю». Саме за таким принципом зараз намагаються жити люди у нашій державі, і, треба сказати, це у них добре виходить: ніхто нічого ні про кого і ні про що не знає і знати не хоче, доки це не загрожує його спокою чи безпеці. Можливо, з одного боку, ця тактика правильна: нас оточує стільки неприємного, тривожного, гнітючого, що, якщо перейматися проблемами родича чи близького, можна одразу починати збирати гроші на один прийом у психоаналітика.
10 жовтня у світі відзначають як День психічного здоров’я. І, як заведено у нашій державі, лише в цей день ми згадуємо про тих, для кого проблеми цього плану є не лише словами на папері — про людей з порушеннями психічного здоров’я і цілому, та про людей з вадами розумового розвитку як їх підкатегорію.
Відсутність інформації про людей, що мають таку проблему, і взагалі всіх тих, хто має особливі потреби, призвела до того, що для пересічного українця явище розумової відсталості, а відтак і особи з вадами розвитку, є чимось таким, що трапляється дуже рідко, і тому, на його думку, на це не треба звертати уваги. Невтішна довідка: близько 3—5% людей на Землі (в Україні ситуація не краща) мають діагноз: «розумова відсталість» того чи іншого ступеня. Говорячи про причини, треба зазначити, що до таких можна віднести спадкову зумовленість, а також ураження головного мозку на ранніх стадіях розвитку..
Все той же пересічний українець вважає, що людина, якій поставлено цей діагноз, є втраченою для суспільства, нездатною до навчання, спілкування і, взагалі, потребує постійного нагляду та опіки. Так, серед таких хворих є частина тих, що ніколи не пізнають радості спілкування та можливостей елементарного самообслуговування. Проте, є багато таких, що з радістю читають, розв’язують математичні приклади і можуть підтримати розмову.
Великою проблемою для опікунів людей з розумовою відсталістю є ставлення оточуючих до їх підопічних. Часто осіб з таким діагнозом бояться, демонстративно від них відвертаються та обходять стороною.. Але, звичайно, найприкрішим є те, що сім’ї, яким і там важко, не знаходять достатньої підтримки у держави. По-перше, у нашій країні не може навіть іти мови про повне забезпечення прав людей з вадами розвитку. По-друге, того мізеру, який виплачується по догляду за розумово відсталими інвалідами (на даний момент ця сума становить 25 гривень), не вистачає не те що на місяць, але навіть на два тижні. По-третє, кількість державних установ де б самі люди з проблемами розвитку, а також їхні родичі могли отримати професійну медичну, психологічну та юридичну допомогу, залишає бажати кращого. Одним із небагатьох виходів для сімей, що виховують розумово відсталого інваліда і не отримують достатньої підтримки у держави (а це практично всі), є створення громадських організацій, які б власними зусиллями вирішували проблеми таких сімей. Як правило, ініціаторами їх створення є матері дітей, що мають вади розвитку. Прикладом такої організації може бути Спілка матерів розумово відсталих інвалідів Мінського району м.Києва «Сонячний промінь». Зараз ця невелика, проте активно діюча організація розробляє та втілює в життя програму, спрямовану на захист прав, реабілітацію та адаптацію осіб з розумовою відсталістю та їх родин. Проте, основним видом діяльності, мабуть, є консультування в приміщенні Спілки або за телефоном з адвокатом з питань захисту прав і представництва інтересів інвалідів.
Безперечно, що існування організацій, подібних до «Сонячного променя», неможливе без розуміння, допомоги і безпосередньої участі людей, яких проблема клієнтів Спілки турбує, як членів суспільства. Дуже тішить той факт, що зараз існують, хоч їх і не багато, організації, котрi готові запропонувати певну спонсорську допомогу. Крім того, є люди, які можуть присвятити кілька годин свого вільного часу на тиждень допомозі тим, хто цього потребує в даному випадку — розумово відсталим інвалідам. І, звичайно, не можна залишити без уваги той факт, що держава все ж таки робить певні кроки у напрямку забезпечення прав цієї категорії людей: на даний момент це — вдосконалення законодавчої бази і підтримка громадських організацій та їх проектів по мірі можливості.
Важливо, щоб цей процес ознайомлення громадськості з проблемами певних категорій людей не зупинився, і рівень залучення простих громадян в організації для допомоги їм не залишився таким, як він є зараз. Може, тоді ми будемо згадувати про осіб з особливими потребами не лише раз на рік, а й будемо сприймати їх такими, як вони є.
