Останнім часом я відчуваю себе декабристом. Йдеться не про те, що я збираюся виходити на якусь Сенатську площу з протестами. Я про те, що «надто далекі вони були від народу», як сказав про них хтось із класиків. Так ось, з початку дев’яностих років минулого століття і десь до 2002-го я подорожував переважно Європою і Північною Америкою. Навіть примудрився повчитися і попрацювати за океаном. А останні роки мандрую переважно Україною. Це споглядання нашої країни спонукало до висновку, що Київ дуже далекий від життя регіонів, особливо райцентрів.
Тиждень тому я знову побував у містечку Шахтарськ Донецької області. Назва цього райцентру говорить сама за себе — тут живуть люди так чи інакше пов’язані з вугільною галуззю. Одна з моїх героїнь, яка мешкає разом із сином і бабусею в одному з нечисленних дев’ятиповерхових будинків, сказала мені, що бабуся вже чотири роки не виходить на вулицю, навіть влітку, коли хороша погода. Чому? Причина виявилася дуже банальною — вони проживають аж на восьмому поверсі, й у бабусі нема вже сил, аби здолати цей шлях пішки. А ліфт у їхньому будинку влада відключила за комунальні борги мешканців будинку. Вони просто не мали чим платити — ото і не платили. Після відключення ліфта його щахту просто розібрали на метал. І тепер, аби його пустити знову — мало просто відшкодувати борги, треба проводити ще й спеціальні ремонтні роботи.
Я запитав, чому б їм на виборах не поставити питання перед кандидатами в депутати про відновлення роботи ліфта? Вона подивилася на мене як на відірваного від їхнього життя марсіанина, котрий має можливість щодня помитися гарячою водою. Бо на додаток до ліфтів у їхній будинок не подають ще й гарячу воду. Щоб помитися, сімейство ставить на вогонь великі баняки з водою. Ну точно, як у моєму далекому дитинстві — поки ми не поставили собі газонагрівальну колонку.
До речі, про метал. Під час своїх мандрів Шахтарськом я побачив лише два металеві каналізаційні люки. Як вони там вціліли? — уяви не маю. Можливо, тому, що знаходилися через дорогу від місцевого «Білого дому», себто будинку органів влади. Всі решта каналізаційних отворів закриті великими бетонними кришками. Виглядає незграбно, але такий пристрій гарантовано ніхто не вкраде і не понесе здавати на металобрухт.
Якщо не такі, то подібні речі відбуваються в усіх маленьких містечках України, котрі я відвідував по роботі. Люди там банально зайняті виживанням. І коли ми в Києві балакаємо про високі духовні й політичні матерії, про НАТО і СОТ, то на місцях лише маленька частка активістів може здогадуватися, про що йде мова. Переважна більшість народу може дивитися телебачення і думати про те, де завтра дешевше купити собі щось поїсти.
