Джавахарлал Неру
Якщо перенести ці пророчі слова на перманентні критичні моменти в українському державореформуванні, то стає очевидним і непривабливим становище в економіці, «соціалці», духовному і культурному «розквіті» українців.
Щоб було зрозумілим про що піде мова, слід пояснити, що реформа (з латинської — перетворюю, поліпшую) — перетворення, зміна, яка не порушує основ існуючої структури, але суттєво змінює її форму. Від себе наголошу на фразі: «не порушує основ».
У світлі сьогоднішнього реформування державного управління складається враження, що Україна мала повноцінну державу, якій тільки й бракувало щось оновити, щось замінити, а де-інде й перетворити.
Ретроспективно оглядаючи пройдений 15-річний проміжок часу, зауважу, що з перших днів третього у ХХ-му столітті проголошення (1991 р.) незалежності України рівночасно були представлені два напрями у розвитку державотворення: перший — власне формування основ нової держави й другий — реформування того, що називалося УРСР. Говорили про будівництво, розбудову української держави, а тим часом зайнялися пристосуванням УРСР до нових умов-кольорів.
Наперекір будь-якому здоровому глузду гору взяв другий напрямок, відповідно до якого потрібно було зберегти управлінські кадри, основу яких склав партійно-комсомольський актив, та ініціювати реформаційні процеси щодо перетворення ЦК КПУ в Адміністрацію Президента, Ради Міністрів УРСР — в Кабінет Міністрів України та замінити «селянсько-пролетарський» з інтелігентним прошарком склад Верховної Ради УРСР на професійно контрольовану більшість все тими ж колишніми партійно- комсомольськими активістами.
До речі, таких «професіоналів», позбавлених патріотизму та моралі, й на сьогоднішній день вистачає у всіх представницьких органах та виконавчих структурах, починаючи від Верховної Ради України й до Секретаріату Президента України.
На сьогодні в суспільній свідомості ще не відбулося переосмислення ролі Української держави. І це — проблема. Переважна більшість населення не ототожнює себе з державою, апарат якої завжди асоціювався з репресивними функціями щодо самих українців.
Державотворчий процес у зв'язку з, насамперед, політичною, судовою, адміністративною реформами в Україні зайшов у глухий теоретичний кут. Та, власне, й практика балансування національних інтересів на втіху проімперським силам не викликає високого ентузіазму в причетних до державного будівництва людей.
Інерція історичного розвитку, коли будь-які прояви живого національного руху в економіці, культурі, духовному житті сприймалися як ворожі для існуючого ладу, відклалася на ідеології й мисленні нинішнього істеблішменту (панівна верхівка, багаті люди), який в силу певних обставин ніколи українським не був.
І це відбувається в умовах торжества лівих сил (КПУ, СПУ, «Регіони України», «Наша Україна», БЮТ), що отримали більшість мандатів як до Верховної Ради України, так і до органів місцевої влади.
Порівнюючи системи державного управління в країнах Західної Європи, США, умовно можна зробити висновок, що в Європі лібералізм переважає в політиці й консерватизм — в економіці; у США навпаки: лібералізм — в економіці й неоконсерватизм — у політиці. Система таких противаг дає змогу уникати ризиків, здатних спричинити руйнівні процеси в системі державного управління й суспільного розвитку загалом.
Україна в такому порівнянні являє собою унікальний зразок сповзання в нікуди, коли лібералізм у політиці доповнюється лібералізмом в економіці. Відтак спостерігається тенденція самоліквідації України як державного утворення. Не ми керуємо ризиками, а ризики панують над нами.
Дилема, яку ідею, модель покласти в основу формування української держави — ліберально-демократичну чи національно-демократичну, звелася до обговорення власне псевдодемократичних, скалькованих з інших суспільств, принципів. Вважається добрим тоном розпочинати розбудову держави з обговорення проблем формування відкритого громадянського суспільства та намагання інтегруватися в навколишній світ. Додаються до цього й загальносвітові процеси демократизації, а також процеси, пов'язані з регіоналізацією та глобалізацією.
Перманентні зміни урядів і пріоритетів не дають змоги закласти повноцінні основи становлення Української держави. Така практика «державотворення» дестабілізує ситуацію в регіонах з усіх поглядів. Наприклад, досі чітко не визначено, хто є голова обласної держадміністрації — представник центру на місцях чи виразник інтересів місцевих громад у центрі? Це запитання адресується й іншим керівникам структур, включно з фінансово-економічним блоком.
Та власне й сам регіональний чинник у зрозумілій для всіх інтерпретації все більше виступає стратегічним елементом державної політики, а іноді й підміняючи останню.
Національному (українському) чиннику з чітко визначеними пріоритетами в системі державного управління відведено декоративну (оздоблювальну) роль.
Подейкують, що державотворення на підставі національної ідеї призведе до утворення тоталітарної держави. Але ж у нас, по суті, не було ще ніякої держави, за невеликим винятком. То звідки такі застереження? І поки точаться дискусії навколо цих підходів, «тоталітаризм» вже окупував представницьку, виконавчу, судову владу; активно окуповує «четверту владу».
Кожен звичайний собі громадянин, якого все більше чомусь називають «пересічним» вправі задатися питанням: наскільки ефективне державне управління і наскільки правильна влада, до становлення якої буцімто причетний все той же середньостатистичний громадянин України. Ще більше обурюється громадянин, коли йому нагадують, що влада і чиновники при ній є його слугами. І контраргументів тут більше ніж вдосталь (і зарплата, і квартири, і пенсії, і пільги, і захищеність, і транспарентність тощо).
Складається таке враження, що до демонтажу старих радянських цінностей в системі державного управління (централізм, жорстке адміністрування, номенклатурність, засилля чужої управлінської культури, як і культури чужинської загалом) влада не приступила.
Натомість у лексиконі «соціально активного населення» появилися такі терміни, як регіоналізація, «прихватизація», реприватизація, рейдерство, багатовекторність, контрасигнація, директива, меморандум, універсал тощо. Слід зауважити, що значна частина із зазначеного є українським «ноу-хау», яке засвідчує не стільки демократичність, скільки слабкість державотворення, відсутність перспективного мислення і прогнозування.
Вагомим аргументом сказаному є протистояння між основними центрами підготовки та прийняття управлінських рішень (Секретаріат Президента України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України, Рада національної безпеки і оборони України, Конституційний Суд), яке призводить до виникнення нових і реанімації старих механізмів здійснення владних повноважень.
Нова архітектура відносин в українському суспільстві та формування позитивного іміджу держави, до яких апріорі прагне влада, неможливі без активної державної політики. Допоки змушений констатувати, що державна політика проходить у нас як іноземна. Пригадується вислів: «російська мова як іноземна». Так от виникає аналогія і щодо державної політики України.
Патріархальний тип мислення допоки присутній на рівні державного управління і проявляється в основному у наданні привілеїв, ресурсів, доступі до влади.
Відтак, держава не займається обслуговуванням інтересів суспільства, вона позбавлена контролю з боку суспільства, але займається перерозподілом зон впливу між олігархами і доступу до ресурсів окремих фінансово-політичних, промислових угруповань. Розподіл та боротьба за обмежені ресурси між групами не може призвести до більш-менш тривалої соціальної стабільності, довіри між політичними силами. Власне демонстрація сказаному представлена нинішнім складом Верховної Ради України.
Ті, що представляють українців, або ж називаються ними, полюбляють масштабні забави на кшталт реформування (політичного, адміністративного, територіального тощо). Та ж чи до вподоби українцям такі експерименти?
І ще одне. За відсутності справжнього політичного простору, в країні існує «партія влади», а всі інші політичні сили або співпрацюють з владою, або записані у «політичну опозицію». Держава (внаслідок недосконалості публічних інституцій) перетворилася у єдину владну вертикаль, що під виглядом управління суспільством використовується для реалізації різними групами своїх кланових, корпоративних інтересів. Звідси маємо — розростання адміністративних структур, збільшення чисельності фіскальних та репресивних органів, їхню непідзвітність та обмеженість повноважень. Через це процвітає корупція та зловживання владою. Це робить неможливим встановити прозорість над розподілом бюджету, а бюджет, у свою чергу, стає засобом маніпуляцій та обману населення.
Існуюча модель влади максимально відповідає інтересам угруповань, що примикають до влади, і ніколи не буде змінена на таку, що відповідала б стратегії розвитку. Зацікавлені групи захищатимуть і відтворюватимуть цю модель. Даремно сподіватися, що вона відімре сама по собі — на вільні місця приходитимуть нові персонажі, що захочуть використовувати владу у власних інтересах, оскільки існують ці зразки, розповсюджується стиль життя, організації процесів в суспільстві і соціальної поведінки.
Через існуючу модель економіки та державного управління в нашому суспільстві не користується належним попитом знання та інтелект, сучасні перспективні способи застосування знань в різних сферах. Якщо можна «купити» владу і користуватися нелегальним доступом до дешевих ресурсів, то не потрібні складні інтелектуальні, наукомісткі, технологічні, управлінські рішення. Освіта втрачає інструментальне значення і стає ярликом, прикрасою, довідкою-допуском до певної касти. Підтвердженням тому є, зокрема, таке поширене явище, як корупція в освіті, купівля дипломів, кандидатських і докторських дисертацій, заробітчанство при наданні освіти.
Вироблення державної політики має бути послідовним процесом, інструментом для розуміння того, як окремі складові економічної, політичної та соціальної мозаїки поєднуються одна з одною, а також процедурою, яка поєднує ці різні складові задля поліпшення життя громадян країни. А тому основними заходами, до яких має вдаватися влада, слід віднести чітке формулювання майбутнього; визначення цілей; здійснення стратегічного планування; розроблення різних варіантів політики; прийняття політичного рішення; проведення кампанії на підтримку політики; реалізація політики у встановлені строки; оцінка впливу політики.
І головне, державну політику (економічну, інвестиційну, соціальну, культурну, її складові) все той же «пересічний» українець, якого ще люблять називати «маленьким», повинен сприймати як національну, свою політику, а не іноземну, до якої ставляться насторожено, вороже, з острахом.
