У людей, що створюють інформаційні продукти, бувають періоди простою. Про цей стан багато розказано і, мабуть, ще більше придумано. Один письменник просив дружину обстригати йому половину голови, щоб не виходити на вулицю і таким чином «прив’язувати» себе до столу. Інший радив молодим, коли не пишеться, про це й написати. Навіть Олександр Сергійович, кажуть, частенько схоплювався з-за столу і біг що- небудь поробити: дров нарубати, води наносити, аби не писати. А Гоголь чинив просто: сідав і писав «нічого не пишеться, нічого не пишеться…». Так помалу і розписувався. А ось Єса Бусон:
пору не пишется совсем…
Коротше, як на зло, не пишеться. Пообіцяв я легковажно одному шановному редакторові написати в газету, а сів за стіл то з жахом виявив, що нічого, пардон, не набирається. Але ж як писалося! Які баталії на етичні теми розгорталися в наших газетах за колишніх часів! Як формували ми найправильніший світогляд! Як піддавали критиці та як зазнавали критики, що не залишає каменю на камені! Так, були пристрасті. Що було, то було. І взагалі: горіли бажанням послужити народові. На фермах читали лекції про міжнародне становище. Не те, що тепер — здрібнілість, млявість, нудні ритуали.
Не пишеться… Ну ось написати б на тему «Чи треба називати речі своїми іменами?». Узяти й назвати. Але, подумавши, починаєш розуміти, що не треба. Якщо називати речі своїми іменами, зникне дипломатія, гумор, а головне, зникне поезія. Чи варті всі ці втрати того пшику, який матимемо внаслідок безглуздого акту боротьби за чистоту рядів? Не варто. Та й не опублікують. І правильно зроблять, тобі ж на благо. Тому що людина, яка розмірковує про моральність, мимовільно повчає, стає в позу праведника та опиняється просто в безглуздому становищі. Про моральність не розмірковують.
Або про завойовану свободу писати. Коли все можна, тоді кожний і проявляється у всій своїй натурі. Кожний своїм життям нібито пише автопортрет. Узагалі, тільки одне повністю характеризує людину — те, як вона розпоряджається свободою. Велика річ — свобода, вона визначає людям ціну. Дай їм свободу, і в кожного на лобі з’явиться цінник. Із числом, визначеним не в кабінетах, а на ринку думок, справ і вчинків. Ринок — це не подіум, де начальники вручають грамоти. А свобода — це можливість щось робити і винести на ринок. І це, із другого боку, — можливість нічого не робити, нити й одержувати від держави жебрацьке утримання. Ви можете захистити певну кількість дисертацій і бути академіком десяти академій. У ринковому вимірюванні це ще зовсім нічого не означає — дешеві прикраси, символи епохи феодалізму. Щось затяглася ця епоха.
Або ще тема — міщанство. Огидні люди ці міщани. Інтереси дрібні та обмежені, кругозір вузький. Ось, наприклад, Гегель. З листа: «Мою земну мету досягнуто, бо, зайнявши посаду і отримавши милу дружину, людина вiдбулася в цьому світі. Це головні статті, до яких може прагнути індивідуум: усе інше вже не розділи, а тільки параграфи й примітки». Так, посада і мила дружина. Розумно облаштувати дім, особисте буття. Усе інше залишиться в примітках. Міщани, буржуа, бюргери, — ми їх не любимо! А ось інший філософ пише листа своїй нареченій, що так і не стала дружиною: «…Сімейне щастя становить головний інтерес їхнього життя. Але я маю абсолютно інше завдання… Я належу не собі, а тій справі, якій служитиму і яка не має нічого спільного з особистими почуттями, з інтересами й цілями особистого життя» (В.Соловйов).
А тема різноманіття? «Різноманіття — запорука життєвості», — правильно писав товариш Ленін. Усі ми гостро відчуваємо, як наше суспільство, не без зусиль творців інформаційних продуктів, наповнюється різноманіттям. А це властиво відкритим, демократичним суспільствам. Що мається на увазі? Те, що ми відходимо від одноманітності в думках, почуттях, думках. Ми стаємо різними, і залишається тепер визнати, що слова «істина» й «помилка», «правильно» й «неправильно» втрачають колишню однозначність. Люди тепер не особливо стурбовані питаннями, як треба правильно розуміти або як треба правильно говорити. Не радяться з наставниками, не шукають інстанцій, де для них виробляється єдино правильний погляд на світ. Це вже їхні приватні проблеми. Сьогодні вони розуміють і розмовляють, як можуть. Зазнають невдач, набивають гулі. Адже тільки так і формуються конструктивно мислячі особистості.
Різноманітність, про яку йде мова, впадає в очі в різних сферах. Мені ближчою є освіта. І ось я помічаю, що є люди, які читають лекції, наприклад, із філософії так само, як і багато років тому. Часом просто дивуєшся, що таке можливе. А є інші люди, ті, які стежать за сучасною літературою, їздять за кордон на конференції, публікуються там, одержують гранти. Зрозуміло, що їхні лекції разюче відрізняються від лекцій більш зрілих товаришів. Така ось різноманітність. І не треба обурюватися. У нас же авторські лекції.
І в нас, визнаймо це, газети також авторські. У тому сенсі, що сьогодні газета не орган влади, а приватне підприємство. Тому питання, що публікувати, а що не публікувати, вирішується працівниками газети самостійно. Так, щоб був гарний тираж, імідж тощо. Не подобається, не читай, не дивись, не бери участі, — цього принципу слід, на мій погляд, дотримуватися. Ось мені підсунули в метро газетку, в якій Слободан Мілошевич атестується як «дорогий син югославського народу». Дуже дорогий, я б сказав, судячи з того, чого коштувало Югославії його правління. Так ось, таку газетку я і задарма не візьму. А за інші платитиму. Проте хтось чекає не дочекається тієї газетки, яку дають у метро. Кожному — своє. Ось це «подобається чи не подобається» поступово замінює «правильно чи неправильно». Не треба лукавити, нам завжди спочатку щось подобається або не подобається, а вже потім ми вдаємося до логічних аргументів. Більше того, нам чогось хочеться або не хочеться, а вже потім ми намагаємося переконати себе та інших у тому, що наш вибір раціонально обгрунтований.
І ще про газети. Інші читачі обурюються бездіяльністю влади, не реагує вона, розумієте, на гострі сигнали преси. А вона й не зобов’язана реагувати. Взагалі, призначення преси — інформувати суспільство, а не владу. У влади свої інформатори. ЗМІ називають четвертою владою тому, що вони, роблячи прозорою політичну владу, допомагають людям компетентно діяти на виборах. У демократичному суспільстві ЗМІ можуть і «зняти» начальника. Яким чином, відомо. Після того, як про нього опублікують правдиву, але дуже неприємну для нього інформацію, він іде у відставку. Так заведено серед порядних людей.
Вираз «інформаційний продукт» з’явився в нас порівняно недавно. Була «інформація», тепер — «інформаційний продукт». Різниця істотна. У новому виразі вгадується думка про те, що інформацію не просто знайдено й повідомлено, а її нібито зроблено, сконструйовано. Можна сказати, що ми маємо справу з метакультурним явищем. Або з результатом повторної обробки того, що раніше вже стало феноменом культури.
Ця новація породжує багато питань. «Продукт» передбачає активну участь суб’єкта, залежність від нього. В одного майстра продукт ходовий, має товарний вигляд, в іншого, пардон, г... Наскільки ця аналогія застосовна до інформації? Чи не підозріла сама залежність інформаційного продукту від зусиль майстра? І чи багато він може, той майстер? Наприклад, те, що скаже Дж. Буш під час обіду, вечері слухатиме весь світ. А те, що скаже товариш Опанасенко, хоч як розкручуй, ні для кого не стане об’єктом уваги. І ця відмінність виникає, зрозуміло, не від того, що Дж. Буш — другий Цицерон, або в нього піаристи найвищого класу. Просто він, знаєте, президент США. Від його промов у людей у різних частинах світу змінюється настрій. Для багатьох справа просто зводиться до питання: підуть до них гроші чи не підуть?
Тепер про особливості національного інформаційного продукту. Ну хто з наших читачів знав донедавна про село Мончинці Хмельницької області? А сьогодні про нього знають обивателі Вашингтона, Лондона, Токіо та інших міст світу. Чому? Тому, що там з’явився дядько Ковальчук, який 57 років просидів на горищі материнської хатини. На цій події робиться інформаційний продукт. Уже оголошено, що це — «сенсація двадцятого століття», не менше. Уже інформаційний продукт націоналізовано: сільський голова віддав наказ, щоб бідолаха, який засудив себе до півстолітнього ув’язнення, нікого не приймав без представника місцевої влади. Приїжджають кореспонденти з усього світу. А сам голова добре розуміє, що здійснюється елементарне розкручування: «Треба берегти Ковальчука. Якби не цей учинок, то ніхто і не знав би про наші Мончинці» («День», № 80). Або оця історія з касетами. Хоч як виготовляй інформаційний продукт із цієї події, хоч як «відкручуй», нічого путнього не вийде. Утім, і в них також це буває, і також із президентом. Не касети, то Моніка Левінські.
Проблема, дійсно, існує. Час позбутися думки, що інформація — то певний зліпок з об’єктивної реальності, що гарний товар у вигляді позитивних обставин життя реклами не потребує. Забудьмо про об’єктивну реальність. Ми маємо справу з реальністю, яка не просто існує, але будується і перебудовується. Не випадково метри піарівських технологій, які вміють робити з електоратом усе, що замовлять, виходять за розмірами прибутків на перше місце, випереджаючи юристів. Росія має намір вкласти 100 мільйонів доларів у програму поліпшення іміджу країни. Від цих фактів не можна відмахнутися.
А як же все-таки з істиною? Невже питання про те, що ж відбувається насправді, втратило будь-який сенс? Невже ми маємо не повноту висвітлення предмета через різноманіття точок зору, а відверту боротьбу кожного клану за свою правду за принципом «хто кого?». Якщо це так, то вимальовується дві можливості. Першу викладу як життєву замальовку. Зустрічаю днями давнього знайомого. «Слухай, — каже він, — прочитав книжку про маніпуляцію свідомістю. Тепер по-новому дивлюсь телевізор: розумію, що на дев’яносто п’ять відсотків вони нас просто дурять». Так ось, вважаючи, що нас — споживачів і виборців, просто дурять, можна відключитися і всіх їх послати якомога далі. Не мати з ними справ, не брати участі, не обиратися і ліпше виїхати. Але є й інша можливість. Урахуємо, передусім, читачу, що вони борються між собою ЗА НАС. Час такий, що з нами треба рахуватися. Нехай вони борються, а ми подивимося. Головне, щоб не переміг хтось один, щоб не було створено інформаційної імперії. Це має бути обумовлено правилами політичної гри, тобто законом. Ідеться про плюралізм. Така ситуація вимагає від споживача і виборця уваги, обережності й аналізу. Це важко, а хто сказав, що жити у відкритому суспільстві легко? Перший шлях — піти від мерзенної реальності, тупиковий. Другий — узяти відповідальність на себе і брати участь, залишає надію.
Людина в сучасному світі занурена в океан інформації. Саме цей факт — різноманіття інформаційних пропозицій, професіонально виготовлених майстрами піару, ставить людину перед необхідністю трансформувати своє мислення, зробити його критичним. Бути критичним — не значить бути підозрілим. Без довір’я неможливе навіть економічне життя. Мова йде про презумпцію власної погрішності, яка стимулює ретельний аналіз ситуацій. Головним обов’язком людини стає обов’язок знати, вміти отримувати знання із суперечливих джерел, удосконалювати своє мислення. Бути критичним — не значить критикувати інформаційні пропозиції. Це означає піддавати критичному аналізові власні рішення як можливі. Світ перестав бути одномірним або чорно-білим. Світ перестав бути простим.
Як бачите, читачу, не пишеться. Якби писалося, написав би про приватну особу, а краще, про приватну газету — найвище досягнення нашої епохи. Це чудовий, мабуть, стан — бути приватною особою. І чудова ця справа — видавати приватну газету.
