...Поблажливе ставлення Заходу, і насамперед Америки, до України, що не робило нам честі (при наших порушеннях прав людини і відсутності свободи слова), але чомусь сприймалося нами як заохочення, закінчилося... ще в 1999 році. Тільки ми цього «не помітили». Чи не захотіли? Як щосили намагалися не бачити відсутність реформ, насамперед економічних, а також стагнацію, яка випирає зі всіх кутків, відчуження суспільства від влади («День» намагався про це говорити... і платив по повній програмі).
Причину такої сліпоти слід шукати в національній риториці «професійних патріотів» про ЗАВОЙОВАНУ незалежність (отже, її потрібно обороняти) і ГЕОГРАФІЧНУ європейськість (отже, до ЄС нас приймуть автоматично). Це з одного боку. І з іншого боку — у малості результатів здійснень (встановлення символічного прикордонного стовпа мiж Україною і Росією, елементарна заміна герба на будинку парламенту, перейменування вулиць...), що не змінювало сутності сформованої системи влади.
Рух, створений на хвилі суспільно-політичної активності, спровокованої насамперед ІНСТИНКТОМ САМОЗБЕРЕЖЕННЯ після катастрофи у Чорнобилі, вчасно висунув ідею свободи від імперії і побудови власної держави. Рух очолив романтичний революціонер В. Чорновіл, колишній політв’язень, без сумніву гідний поваги через сталість переконань і відкритість позиції (не без позерства). Але поява Чорновола в консервативній посттоталітарній Україні була передчасною, незважаючи на те, що 90% населення (без національних розходжень) проголосувало за незалежність. Вибори Чорновіл програв, уступивши колишньому комуністичному ідеологу Л. Кравчуку. Але рухівці здобули більшість у парламенті (перша й остання вікторія). Кравчук, природно, і не збирався змінювати номенклатурну систему влади (рубати сук, на який щойно сів). І Руху, котрий сприймав українську державу як самоціль і самоцінність, це було зрозуміло й вигідно, бо реалізація ідей дерусифікації, створення етнічної, а не політичної нації, а також завуальована відмова від ідеї цивільного суспільства заради відродження «українськості», логічно вели до вичленовування із суспільства «п’ятої колони» (згадайте битву в парламенті за збереження п’ятої графи в паспорті, хоч під час хитання СРСР билися за скасування прописки і графи про національність). І впровадити ці антиєвропейські «цінності» (антидемократичні) швидко і повсюдно можна було тільки насильницькими номенклатурними методами. І тому Рух дуже швидко знайшов спільну мову з Кравчуком і ПОГОДИВСЯ на збереження старої системи влади. Допомогли і романтичні націоналісти. Більш того, Рух перехотів бути народним рухом і побажав стати партією влади на других виборах. Але щоб створити видимість опозиційності, переключив свій істеричний (не історичний) запал на викриття імперії зла і Росії як її правонаступниці і найлютішого ворога свободи української нації, поплічниці українських комуністів і українофобів російськомовних, котрі і складають «п’яту колону»: внутрішнього ворога, що затаївся. Національне самоствердження в такий спосіб було з самого початку поставлене в дуже вразливе положення — у марне і руйнівне самоствердження від противного: не «ми — українці», а «ми — не росіяни», не «ми — Україна», а «ми — не Росія». У пафосному гніві проти численних ворогів нації (яких насправді не було) було багато агресії і ненависті. Влада не противилася випусканню пари, але і не забороняла зародження екстремізму. І вожді Руху, національних фронтів і конгресів власноручно зруйнували пострадянську суспільну злагоду в Україні, віджахнули чимало людей і звалилися в яму, вириту для сусіда, з якої не вибралися дотепер. Вже на других парламентських виборах Рух зазнав нищівної та закономірної поразки. «Старі» (Г. Удовенко) почали шукати «живої води» для своєї реанімації і після трагічної загибелі В. Чорновола і невдалої спроби використати його смерть для свого розкручування (прости, Боже!) спробували замінити його Тарасом Чорноволом (що з цього вийшло — відомо), погромити офіси Компартії руками молодих і офіс Костенка при поділі власності. Народ мовчав, а ненависна Компартія діяла в рамках права.
Але, повторюся, саме Рух своїм радикальним популізмом допоміг зміцнитися в Україні старій радянській системі влади, Компартії — у ролі протестної легітимної опозиції (в тому числі юридично), і сам за своєю партійною структурою став копією компартії. Але щораз перед виборами знову і знову нагадує про своє існування заявою про опозиційність режиму влади.
За тією ж номенклатурною схемою формувалася і нинішня радикальна опозиція — з колишніх радпрацівників і колишніх бiля керма влади в незалежній Україні, а також вождів, які не відбулися. Взагалі вождізм — небезпечна українська традиція. Бо в основі усякого вождізму — волюнтаризм з його опорою на силу, волю й іраціональне, а не на інтелект, прагматизм і компроміс. Іншими словами, основою сущого для вождя слугує не інтелект, не розум, а сваволя прагнень, бажань (жадаюча сваволя), завжди всупереч, навіть всупереч об’єктивним законам історичного процесу. Тому вожді ніколи не мають конструктивної програми (ламати — не будувати) і піклуються більше про результати особистого незабуття, ніж про наслідки боротьби заради боротьби. І методи їхні — свобода волі, коли все дозволено і потрібно тільки насмілитись (Достоєвський), а не правове поле зі свободою особи кожного.
Намети і голодування 90-х і сьогодні — дві великі різниці. Об’єктивна ситуація тоді абсолютно не відповідає суті нинішньої, за всієї зовнішньої схожості. Тоді поєднував позитив, сьогодні — негатив («Нехай ненависть об’єднає нас!»). Тоді протестуючі міркували про систему влади, нині — про персоналії. І є величезна частина провини Президента Кучми в тім, як він розправився з політичними ОПОНЕНТАМИ (не ворогами) після виборів, як принижував своїх переможених суперників. І це не дивно: і він сам, і вся владна номенклатура, і опозиція органічно не здатні до демократії, до стратегічного мислення, до об’єднання людей на демократичних, а не на національних чи кланових принципах. Я і сьогодні переконана: це лихо, що ми вчасно не перемінили владу, як Росія, в той час як у нас був лідер, здатний відповісти на виклики нових часів, консолідувати суспільство і політичні сили для проведення глибоких реформ. Звичайно, центрист і ліберал Є. Марчук, за якого я голосувала і який «канівською четвіркою» (об’єднання правих і лівих) показав нам спосіб консолідації і правовий шлях зміни влади. Добре сміється той, хто сміється останнім, і сьогодні Мороз безнадійно метається між правими і лівими: Мавр зробив свою справу (озвучив касети) і може іти... Тоді, у 1999, був вибір, але після розвалу «канівської четвірки» — неможливість вибору, і Кучму виручили комуністи. Сьогодні — та ж неможливість вибору: будь-яка кандидатура на президентське крісло з будь-якого фронту національного порятунку буде діяти тими ж методами, що і нинішній Президент (немає масової підтримки населення), і зміцнювати систему особистої влади, як намагався зміцнити її Кучма, отримавши третину підтримки, тобто нав’язувати всім систему влади.
Хочу сказати дещо і про В.Ющенка, якого опозиція сьогодні звинувачує в слабкості та малодушності. Насправді улюбленець жінок і дітей, нав’язаний «новому» Кучмі Вашингтоном для нових політичних акцентів, а зовсім не для посилення демократії (керує як завзятий номенклатурник), дійсно, виявився більш технічним у маневрах по реальному збереженню своєї посади. До того ж робить хоч щось гарне і корисне для країни. Він вчасно й однозначно відхрестився від підтримки ТАКОЇ опозиції, тому що (припустимо теоретично) у разі свого обрання президентом зобов’язаний був би оточити себе людьми, що оточували пам’ятник Шевченка 9 березня (за позику віддяка). У іншому разі ЩЕ РАЗ не реалізовані вожді влаштують йому щось гірше за «касетний скандал». Думаю, Ющенко розуміє, що дострокові президентські вибори разом iз парламентськими вкинуть країну в такий розбрід і хаос за час підготовки до них, що навряд чи йому захочеться бути президентом руїни, більш того — опинитися в такому ж становищі, коли єдиним гідним суперником виявиться Симоненко, хоча і програє. Тобто поставити виборців перед неможливістю вибору.
Не можна допускати, щоб влада в країні мінялася під тиском п’яти-шести тисяч. І ще тому, що є приклад Молдови, в якій населення було доведено до крайності... Я не виключаю в Україні такого варіанта, якщо за ці півтора року людям так і не дадуть зітхнути. (Повилазьте з кабінетів та авто і подивіться, як живе електорат, особливо в провінціях.)
То чи є в нас політична криза? Звичайно є. І ще яка. Як є і багатолика опозиція: радикальна, права, ліва, комуністична і жебруча. Це той самий дисбаланс можливостей і інтересів, становища і самореалізації, те саме розшарування суспільства. Його розбрід і розбрат. Стан, близький до анархії. Наслідок хаосоподібного руху влади в цілому й уряду Ющенка зокрема, підміни політичних і економічних реформ десятилітніми деклараціями про незалежність, за яку відповідав такий гладкий, м’який і пухнатий, весь у білому, Леонід Кравчук і яка «проводилася» на тлі хронічної кризи парламентаризму, що призвело до зміцнення адмінресурсу влади. В одному з інтерв’ю на ТБ він зовсім щиро викликнув, що не можна ж ось так людей викидати на вулицю. В той час як мільйони викинутих на вулицю тягли за собою головне надбання «реформ» — навантажену «кравчучку».
Звикання людей до бідності і безнадійності природним чином знизило їхні соціальні запити до мінімуму, що ДУЖЕ ВИГІДНО ВЛАДІ. Але багаторічний режим виживання і страх перед владою, перед тупим бездушшям чиновників і начальників (знаю на власній шкірі) позбавили суспільство всякої енергії, привели до втрати інтересу до життя взагалі і до політичного — зокрема, що ДУЖЕ НЕВИГІДНО ВЛАДІ й невигідно опозиції, тому що позбавляють дії і тих, і інших МОТИВАЦІЙ І ВИПРАВДАННЯ, а повноваження — ЛЕГІТИМНОСТІ.
І ноги «касетного скандалу» ростуть iз політичної кризи, кризи демократії і несвободи, а також із ДРУГОЇ СПРОБИ дерусифікації, за якою крилося те ж саме бажання політизувати суспільство і яка підкріплювалася закликами до термінової ідентифікації, бо зволікати не можна. Порушення прав людини, відсутність свободи слова, преси, судочинства, гоніння на журналістів були знову «не помічені». Інтелектуально-культурне регулювання знову перейшло в область «чистої» ідеології, одночасно стала засвічуватися розборками між представниками капіталу корислива політика. І вже тоді комуністи, націоналісти і рухівці спробували встати в позу опозиційності. Кожен — з ілюзією відродження себе як політресурсу. Але, пам’ятаючи про те, що розбурхати специфічне українське суспільство може лише щось екстраординарне, відшукали (не знаю хто) «терористів», які повинні були нагнати жаху. Адже страх за життя — останнє, за що наш обиватель, який одурів «від реформ», ще здатний боротися. Виникли «терористи», які хотіли ЩЕ РАЗ «підірвати» суспільство. Причому їхні злочинні бажання дивним чином збіглися з аналогічними «патріотичними» прагненнями. І з яким розмахом і якою кров’ю! Другий раз підірвати не тільки ЧАЕС, але і греблі і дамби, що призвело б до масової загибелі людей...
І отут виникає дуже важливий момент. Ідею про «заговiр» пенсіонерів-розбійників (які і раніше відкрито виступали проти «антинародного режиму» на всіх «червоних» святах і мітингах), намірилися змінити конституційний лад, спочатку ПІДТРИМАВ І ПРЕЗИДЕНТ. Хто підкинув йому її? Невідомо. Проти кого вона була спрямована? Насамперед проти залізної руки Москви, що тягнеться до горла української незалежності і яку вже чекає «п’ята колона» (такі собі албанці в Македонії). Тому виникла не просто купка змовників, а воєнізована організація — Союз радянських офіцерів, що не тільки проти режиму, але і проти НАТО, за відродження Союзу. До того ж ветерани-учасники ВВВ вміють і стріляти, і мінувати.
Сьогодні ми достеменно знаємо, що В ЦЕЙ ЧАС ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ВЖЕ ПОСИЛЕНО ПИСАЛИ. Писали «свідомі українці» з чиєюсь допомогою. Сам факт підслуховування Президента незалежної держави — жахливий, він свідчить не тільки про віртуальність держави і незалежності, але і про несамостійність і непослідовність політики України. Чи це не криза!
Кучма такий, який вийшов з радянської шинелі, вразливий і мстивий, але не жорстокий. І я не вірю, що він замовив журналіста ще й тому, що тіло знайшли (рука стирчала з землі). Це не мій цинізм, а цинізм боротьби за владу специфічних людей (не знаходжу слів).
І я не вірю опозиції, яка апелює не до народу (це внутрішня справа України), а суто до Заходу, що теж раптом прозрів. І не вірю в руку Москви, котра аж ніяк не може бути зацікавлена в створенні «Визвольної армії Косова» (тобто України), що пожене «п’яту колону» додому, а тим більше, якщо її лідери прийдуть до влади...
