З точки зору буйної грузинської опозиції, вибори, що пройшли нещодавно, виявили всю сутність президента країни Михайла Саакашвілі — пихатого деспота, який, як стверджують ті, хто для червоного слівця не проти і перебільшити, насправді анітрохи не кращий за російського Володимира Путіна. Що ж, вони підрізали крила Саакашвілі й тепер сподіваються на парламентських виборах, які також відбудуться цього року, отримати контроль над законодавчими зборами, що їм, цілком можливо, вдасться.
Тим часом в Україні така ж буйна подруга Заходу Юлія Тимошенко щойно вмовила парламент, у якому її прибічників практично стільки ж, скільки і противників, знову зробити її прем’єр-міністром. Проросійський політик Віктор Янукович, який втратив цей пост, пророчить, передрікаючи «суди, кризи та скандали», — і цілком може знову опинитися у прем’єрському кріслі.
Іншими словами, все добре. У щонайменше двох країнах, де так яскраво виявилася перевага вуличних протестів над заскнілими радянськими пережитками у владі, демократія, жорсткі суперечки і відкрита боротьба нікуди не поділися і чудово себе почувають.
В обох перерахованих країнах так звані «кольорові революції» (грузинська революція 2003 року була забарвлена кольором троянд, а в Україні роком пізніше вона набула помаранчевого відтінку) спочатку принесли абсолютно неоднозначні результати. Незадоволені були й утопісти, які вважали вуличні драми, що там розгорнулися, ледве не боротьбою західного світу з радянською пітьмою; бурчали й циніки, котрі стверджували, що там, де собака внадилася зловживати владою, довіку їй не відстати. Втім, сьогодні Грузія та Україна загалом і в цілому почувають себе значно краще, ніж якби їхні революції так ніколи й не сталися.
Всього за кілька місяців після української революції ті, хто захоплювався мужністю людей, котрі не побоялися вийти на промерзлі вулиці Києва, завмерли у здивуванні: головні обличчя прозахідного табору (Тимошенко і Президент Віктор Ющенко) публічно розсварилися між собою, і їхній розбрат дозволив Януковичу, якого в миті найвищого революційного напруження представляли «головним лиходієм України», на певний час знову взяти владу. Це був, як виявилося, крок назад — але не трагедія.
Грузія підвела своїх шанувальників не так швидко, але тим гострішим було розчарування. У листопаді минулого року ті, хто не втомлювався нахваляти Саакашвілі, жахнулися, побачивши, що він віддає наказ про розгін демонстрації протесту за допомогою поліцейських палиць і сльозоточивого газу. Однак останніми днями він значно відновив своє добре ім’я, провівши вибори, які, за всіх їхніх недоліків містили елемент гострого змагання.
СПРОБУЄМО ПОРІВНЯТИ
А всім, кому ще цікаво, чи є за революцією троянд і помаранчевою революцією якесь серйозне завоювання, порекомендуємо порівняти атмосферу в Грузії та в Україні з атмосферою, що панує в інших колишніх республіках Радянського Союзу, де «стара гвардія» не піддалася або зуміла вирвати владу з рук революціонерів. Наприклад, дуже погані новини приходять із Киргизії, де революція тюльпанів насправді перетворилася на державний переворот. Зараз там після дуже брудних виборів формується однопартійний парламент.
На перший погляд здається, що у Києва багато спільного з Москвою: і там, і тут пам’ятники радянської епохи по сусідству з ознаками швидкого, нехай і нерівномірного, економічного зростання. Проте достатньо провести в кожному з цих міст день — два, і контраст уже стає практично відчутним. У Москві у всьому відчувається певна підводна течія страху: на будь-кого, хто ризикне виступити проти президента Путіна, там чекають найрізноманітніші неприємності; а в Києві клімат зовсім інший. Вулицями Тбілісі, це правда, в певні моменти після того, як Саакашвілі поквапився з реакцією на демонстрацію, було страшно ходити — однак у порівнянні з сусіднім Азербайджаном Грузія залишається раєм для політиків- дисидентів і журналістів.
Бачачи, що Росія все менше уваги звертає на думку світової спільноти, у деяких колах на Заході починають списувати з рахунків фактор демократії та прав людини, причому не лише в Росії, але й у країнах, якими вона колись правила, називаючи його відіграною картою. Та однак революція троянд і помаранчева революція, незважаючи на всю заплутаність своїх результатів, дають достатньо підстав вважати, що цього разу «пораженці» все-таки не мають рації.
