Дуже вдячні «Дню» за публікацію нашої статті «Філософія медіаекології» в номері за 20 квітня ц.р. Тема ця, видно, цікавить як читачів, так і редакцію, свідченням чого можна вважати свіжу публікацію на тему екранного насильства «Не такий чорт страшний, як його малюють» Ольги Петрунько за 25 травня ц.р. «Чорт» у тій статті — це екранне насильство, фільми жахів. Основні аргументи автора на їх захист такі:
— За Хайдеггером «усвідомлення смерті як межі існування дає людині можливість трансформувати енергію екзистенціального страху в потяг до самовизначення й самореалізації. Усвідомлення реальності смерті означає усвідомлення власної абсолютної свободи, абсолютної відповідальності перед собою за вибір своєї долі».
— «Мерці, чудовиська й монстри завжди впливають на людську уяву… Забороняючи перегляд фільмів жахів, …дітей позбавляють частки життєво важливих інтересів і функцій, і це істотно збіднює їхнє емоційне життя, призводить до ранньої і однобічної інтелектуалізації психіки».
— «Дитячі страхи мають бути прожиті й раціоналізовані саме в дитинстві», інакше можуть виникнути психологічні проблеми в дорослому житті.
— «Страшилки» є актуальними практично для всіх дітей», більше того, дорослі й самі в своїх оповідях дітям завжди з охотою послуговувались жахами.
Отож, хай живуть жахи! І геть рішення Нацради з питань телебачення і радіомовлення, яке заборонило показ фільмів зі сценами насильства до 22-ї години (тим паче, що ця рекомендація і так не виконується).
Проте є й інший бік.
Здавалося б, що агресія реального життя — однозначно первинна, а екран є лише її відображенням. Ця первісна агресія була задовго до появи будь-яких засобів масової комунікації. Проте феномен сучасного суспільства, коли телевізор увімкнено в пересічному помешканні упродовж семи годин щодня, створює зовсім іншу комунікативно- психологічну конфігурацію. Телевізор стає для дитини чи підлітка основним джерелом інформації. Він розповідає чи показує дитині більше «оповідок», ніж батьки, друзі чи вчителі. Ці оповідки, зазвичай, далекі від поглядів батьків і вчителів. Більше того, вони можуть бути дуже далекими навіть від країни проживання підлітка з її неповторною культурно-психологічною атмосферою. По суті, ці телеоповіді формуються відносно невеликими конгломератами, які мають щось для продажу. І телекартинки підбираються так, щоб цей продаж (реклама) йшов якомога успішніше. Насильницькі сюжети виявилися найефективнішими в сенсі приваблювання уваги широкої публіки. Тому ми й дійшли до стану, коли пересічна дитина з двох до вісімнадцяти років споглядає на екрані понад 18 тисяч вбивств та близько 200 тисяч інших насильницьких сцен. У результаті маємо звикання до цих сцен, уявлення, що основний шлях вирішення більшості проблем — насильницький, та формування вельми дивних ідеалів чи взірців для наслідування (позитивний герой бойовика, на загал, стріляє чи вбиває учетверо більше, ніж герой негативний). Happy end, як правило, досягається через насильство, причому насильство якесь легке, аж навіть веселе — happy violence, як його називають американські психологи.
Можна було би вважати випадковістю, що кількаразовий ріст підліткової злочинності відбувався майже паралельно з наступом телебачення. Проте дослідження тих районів (у Південній Африці та Канаді), які з політичних чи технічних причин не мали телебачення аж до початку 70-х років ХХ ст., підтвердили побоювання дослідників. Через три-вісім років після запровадження телебачення відбулося різке зростання підліткової злочинності (у два-три рази) і в цих «заповідниках».
У нашій країні вплив телебачення поєднується з несприятливим психологічним фоном, певним психічним напруженням, пов’язаним із затяжною соціально- економічною та політичною кризою. Ця напруга, з нашого погляду, посилюється впливом реклами. Реклама формує цінності й запити, які неможливо задовольнити більшості до краю збіднілого населення. Маємо свого роду «ножиці», які ще більше підсилюють негативний вплив екранного насильства.
Однак повернемось до публікації п. Ольги Петрунько. Справді, хто з нас не виростав під супровід «страшилок», страшних казок чи колоритних сільських оповідок, де ледь не кожне село мало свої власні «нечисті» місця, довкола яких і вибудовувались страшилки? Або ж урбаністичне «Дівчинко, дівчинко, вимкни радіо, Хтось бо страшний піднімається сходами. Дівчинко-дівчинко, вимкни радіо, Хтось страшний стукає в твої двері…» Майстерно розказана «страшилка» й справді примушувала на якийсь момент застигати кров у жилах, але вже наступної хвилини після моторошного «віддай своє серце!» вся компанія вибухала реготом. Тобто веду мову про те, що такі «страшилки» ніколи не асоціювались зі смертю, так само як казки про Колобка чи нещасних красунь, яких з’їдав безжалісний Дракон. Вони ніколи жодною мірою не провокували агресії. Героїв було, звичайно, шкода, але ці відчуття ніколи не переносились на себе, вони не викликали тривоги чи тривалого внутрішнього неспокою, через який із настанням сутінків було б страшно повертатись додому чи навіть залишатись у квартирі самому. На відміну від фільмів жахів чи кривавих бойовиків iз відрізаними головами й випотрошеними нутрощами.
Не знаю, якою мірою діти керуються бажанням отримати «гострі відчуття» при перегляді таких фільмів, а може, вони хочуть потрапити в якийсь інший світ — цікавий і загадковий, відмінний від того безбарвного буденного життя, яке, на жаль, можемо запропонувати їм ми.
Можна погодитися з автором щодо надто перебільшених страхів, які викликає екранне насильство. Проте зарубіжний досвід учить нас, що лібералізм стосовно екранного насильства має йти в супрязі з:
1) поміркованими обмеженнями;
2) медіа-освітою, спроможною стимулювати своєрідний психологічний імунітет.
Медіа-освіта, як уже згадувалося, суттєво різниться від освіти журналістської та асоціюється з такими напрямами як Media Education, Media Ecology, Media Literacy, Cultural Enviromentalism. Зумисне подаємо ці терміни в латинській транскрипції, аби кожний бажаючий, набравши їх на клавіатурі свого комп’ютера, міг виловити з Інтернету необхідну літературу, якої там більше, ніж можна сподіватись. Зрештою, вже сам перелік наукових напрямів, дотичних до нашої теми, промовисто свідчить про увагу, якої надають медіа- освіті та пов’язаному з нею психологічному імунітету.
До згаданих вище напрямів можна було би ще додати медіа-критику з її прискіпливо-аналітичними оглядами преси, телебачення і радіо. До речі, газета «День», передусім в особі Наталі Лігачової, — чи не єдине видання, яке на добротному фаховому рівні послідовно і наполегливо підтримує медіа-критику в Україні (насамперед щодо роботи провідних телеканалів).
Сьогодні медіа-освіта набула популярності в США, Канаді та багатьох країнах Європи. До організації її мереж у цих країнах були залучені журналісти, соціологи, психологи, педагоги, представники релігійних груп, медики, звичайно ж, батьки. Було запропоновано різнопланове розв’язання проблеми. З одного боку, представники медіа-освіти вважають, що ЗМК достатньо довго безпосередньо чи опосередковано впливали на формування думок чи смаку своїх споживачів — настав час для зворотного впливу. З цією метою організовують товариства телеспоживачів, які через своїх представників, а також пресингові групи впливають на урядову політику щодо ЗМК. Вони також інформують громадську думку про якість телепрограм та зміст друкованих видань з огляду на дітей-споживачів. У разі потреби організовують бойкоти телекомпаній чи їхніх спонсорів.
Інший спосіб вирішення проблеми — більш творчий та трудомісткий — навчити дітей «читати» екран. Найлегше, звичайно, просто примусити їх вимкнути телевізор, заборонити дивитись фільм, чим спровокуємо ще більший інтерес до нього і бажання переглянути його деінде, за межами дому. Значно важче навчити їх жити в агресивному середовищі сучасних ЗМК, відсіваючи зерна від полови.
Чимало фільмів побудовані не на внутрішній чи життєвій логіці, а на комерційних вимогах чи під диктат каси. Реальність у них переплітається з вигадкою, риси характеру героїв гіперболізовані. Доросла людина сприймає кінематографічний світ як розвагу, в той час як діти схильні ототожнювати побачене з реальним життям. їм також властиво наслідувати стиль поведінки героїв екрану. Пригадуєте «фантомасів» на вулицях 70-х чи знак безстрашного Зорро на зупинках, деревах, стінах будинків та гаражів? Це — щодо кіногероїв минулого. Про сьогоднішніх, за браком місця, тут говорити не будемо. Нагадаємо лише про запозичення з екрану способів пограбувань та насильства. Або ж узяти популярний серед підлітків серіал «Беверлі-Хілз» з його вседозволеністю, яка трактується як незалежність, ледь не щоденною зміною партнерів і щовечірніми пиятиками типу культурного дозвілля. Саме тому такої ваги медіа-критики надають належному (критичному) сприйняттю телепродукції. І саме ця частина їхньої праці повністю збігається з напрямом роботи Інституту екології масової інформації, який утворено у Львівському національному університеті ім. І. Франка у Львові.
У США в шкільну програму введені уроки кінокритики. Над їх розробкою працювали педколективи провідних університетів, представники релігійних організацій та приватних компаній за сприяння ЮНЕСКО.
В Україні, на жаль, не існує жодної медіа-освітньої програми в жодній навчальній установі, хоч за демонструванням порно- та насильницької телепродукції на «душу населення» ми догнали й перегнали Захід.
