Новий фільм «Нема місця для старих», котрий, цілком імовірно, дістане цього року, як мінімум, одного «Оскара», — доволі дивна картина для голівудського мейнстриму. Всі ознаки тої кінематографічної середини він має, принаймні, зовнішньо. Але ж він знятий братами Джоелом і Етаном Коенами — режисерами настільки ж успішними, наскільки й суперечливими. Тож усе трохи не так, як здається на перший погляд.
Починається як дорожній трилер. Звучить закадрова сповідь наразі безіменного шерифа, бувалого поліцейського служаки — і то якраз він, вочевидь, затримує злочинця на екрані. Але тут таки стається вбивство чоловіка у формі. Починається зовсім інший сюжет зі стріляниною, наркомафією та злочинними мільйонами, які взяв цілком пересічний громадянин, простий роботяга й ветеран В’єтнаму Ллевелін Мосс. Тут же з’являється і той, кому ті гроші мали б належати; безжальний вбивця з екзотичним ім’ям Антон Чігур, котрого грає чудовий іспанський актор Хав’єр Бардем. Глядач, звісно, потрапляє в цю сюжетну пастку і з захватом спостерігає розвиток протистояння між Ллевеліном та його переслідувачем — зарізякою, котрий нищить усіх, хто стає на його шляху, в тому числі невинних сторонніх людей. Все виглядає начебто звично: Мосс — хороший хлопець, а Чігур — дуже поганий, ми щирим серцем уболіваємо за розумного та мужнього зварника: може, він у тривалому кривавому герці поборе лиходія та й повернеться до коханої дружини у шрамах і при грошах, після чого матимемо фінал зі щасливим подружжям у власному ранчо на Карибах.
Але закони цього фільму набагато складніші. Помалу з’ясовується, що кожен герой тут має право голосу. Що це ще й історія Чігура — такого собі новітнього самурая з власною філософією: усміхаючись, він азартно грається з долею — своєю та своїх жертв, але й сам, зрештою, є такою самою забавкою для всесильного Фатуму. Тут ще варто відзначити геніальну, без перебільшень, роботу Бардема, котрий вирізняється навіть серед блискучого акторського ансамблю, зібраного Коенами. Словом, краса всієї картини і полягає в тому, що в кожного тут своя правда, тому, за великим рахунком, нема ні правих, ні винуватих. І в цьому багатоголоссі якось губиться та лінія з грошвою, стає просто нецікава. Заповітна валізка обертається чимось на кшталт того, що Альфред Хічкок називав «макгафіном», — фетишем, що, неважливий сам по собі, виконує насправді функцію формального приводу, аби основні персонажі вступили в дію. Та й на загал усі жахіття, збурення та пристрасті — то, можливо, лише частина історії шерифа Еда Тома Белла (на початку вбили, з’ясовується, його помічника), котрий теж так само не зміг від своєї долі втекти на баскому коні в чудові далекі краї, як мріяв про те у юності. Ймовірно, він є найтрагічніший герой.
Таки не у грошах щастя, не у грошах горе. Доля бавиться з нами в рулетку, і лишень деяким щасливцям таланить переcкочити в сідло, здійнятися над столом, за яким не дочекаєшся ані виграшу, ані звільнення від гри, — та помчатися за обрій. Туди, де вже ніхто, ніхто тебе не дістане, друже мій.
