ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ
Після прочитання статті в газеті «День» «Професіоналізм
потрібен скрізь. І в захисті інтересів національного інформпростору також».
(№191,
за 20 жовтня 2000 р.) чомусь так хочеться відкрити антологію лірики, укладену
з поезій особливого роду — од. І щоб були присвячені ті хвалебні пісні
сучасним професіоналам чи хоча би тим, хто відносить себе до таких.
Професіонали... Ми звикли вважати ними насамперед справжніх
фахівців своєї справи. Професіонали Франко, Драгоманов, Олег Ольжич і Олена
Теліга… Та сьогодення внесло корективи до значення цього поняття. Адже
це саме «професіонали-прагматики» з холодним блиском в очах переконують
суспільство, що утвердження україномовного телебачення — крок, що гальмуватиме
розвиток електронних ЗМІ, як і україномовне комп’ютерне програмування (?!);
саме «професіонали-нігілісти» у відношенні до національної культури лицемірно
плутають поняття «рідна мова» й «мова спілкування» (для багатьох українців
російська мова є мовою спілкування, і тільки рідною ж є і буде українська,
навіть якщо вони й віддають перевагу «двоюрідній», на якій їм розмовляти
«как-то лєгчє»); це «професіонали-скептики» набридливо й підлабузницьки
твердять, що російські й взагалі зарубіжні засоби масової інформації якісніші
українських і т.д., і т.п.
Та є ще й особливий загін «професіоналів», які з казуїстичною
впертістю нав’язують нашому незрілому демократичному суспільству загрозливі
для його існування ідеї, а співгромадянам — розтлінний для них світогляд.
І все заради єдиної мети — якнайдовше затримати в Україні манкуртизм —
національне безпам’ятство по відношенню до рідної мови, культури, духовності
— джерело ЛЮДСЬКОГО В ЛЮДИНІ. Це про них Шевченкові слова: «А той тихий
та тверезий, богобоязливий, як кішечка підкрадеться…».
Класик європейської романістики Стендаль називав літературу
дзеркалом, що відображає події життя. Здається, можна застосувати це визначення
і до журналістики.
На жаль, дзеркало української журналістики далеке від глибокого,
а головне адекватного відображення того, що відбувається нині в нашій країні.
Разом з тим здійснюються радикальні зміни в політичному
житті України, її геополітичному бутті — державний корабель поступово,
але впевнено розвертається обличчям до світу, насамперед до Європи, не
ігноруючи й своїх східних партнерів. Зрозуміло, що ми лише на початку шляху,
який поверне нас до одвічних духовних цінностей — підгрунтя європейського
Відродження. У народному господарстві країни продовжуються оздоровлювальні
процеси, ініційовані реформаторським курсом Президента та уряду держави.
Що ж до сільського господарства, то тут відбуваються вікопомні події, пов’язані
зі зміною власності на найбільше наше багатство — землю.
Чи можна прочитати про все це в наших газетах? І не просто
прочитати, а відкрити для себе нове обличчя країни, яка, незважаючи на
труднощі й перепони об’єктивного, а частіше суб’єктивного характеру, повільно
набирає темпів. Усе це не бачить лише упереджений опонент української незалежності,
який монотонно твердить про те, що народжений свободою новий політичний
простір «не привів до різкої і кардинальної зміни суспільної свідомості
— не народив відчуття всезагальної волі і віри в свою власну значимість»
у громадянах держави.
Зрозуміло, що людина з сервілістичним світоглядом завжди
почуває себе дискомфортно на вершині суспільного життя. Вона швидко застуджується,
дихаючи чистим повітрям інтелектуальних висот.
Але ж ми говоримо про журналістів-професіоналів, людей,
котрі добровільно поставили себе в центрі політичного життя, а отже, мусили
б узяти на себе зобов’язання бути гідними свого покликання провідників
нації. Та виходить, що багатьом вигідніше удавати з себе простудженого,
а отже, мовчазного, у кращому випадку співаючого «з чужого голосу».
Яскраве свідчення цьому й висвітлення процесів, які відбуваються
у вітчизняній пресі. Щоправда, значна частина їх ще не вийшла на поверхню
суспільного життя, але час цей не за горами. Втративши одну з визначальних
функцій — бути джерелом суспільної інформації, друковані засоби масової
інформації (ЗМІ), можна сказати, втратили свою суть. Не ринкові закони
є сьогодні опорою діяльності більшості пресових видань, а стихія базару,
де на себе звертає увагу, перш за все, найбільш крикливий. Та скільки б
подібні видання не саморекламувалися, називаючи себе то «найпершими», то
«найкращими» тощо, незашорений міщанством та байдужістю читач добре знає
СВОЇ видання (їх мало, але ж є!) і по-справжньому об’єктивно оцінює їх.
Але й не в цьому драматизм нашої ситуації. Проблема сьогодні
в тому, що повинні народитися НОВІ ЗА ЗМІСТОМ ТА ФОРМОЮ УКРАЇНСЬКІ ПРЕСОВІ
ВИДАННЯ.
Статися це повинно, насамперед, за рахунок активного втручання
в суспільне життя сучасних інтелектуалів, наступу на натхненників гальмування
розвитку вітчизняної преси, якнайдовшого утримання її в болоті провінційного
виживання й самоприниження (тільки й чути звідусіль заколисуюче, мовляв,
куди нам з нашими негараздами).
Саме робота в цьому напрямку й стала одним з наріжних каменів
діяльності Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення.
Безумовно, преса повинна бути роздержавленою, безумовно, вона повинна бути
незалежною і вільною, безумовно, інформація не знає кордонів і всі мають
право на безперешкодне користування нею, безумовно, Україна повинна стати
частиною інтернетного комп’ютерного простору…
Але сьогодні мало лише декларувати, треба робити кроки
до реалізації проголошених цілей.
ЛИШЕ ОДИН ПРИКЛАД
Згідно з існуючим в Україні законодавством вітчизняні друковані
ЗМІ у своїй діяльності спираються (така наша економічна ситуація!) на Закон
«Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист
журналістів». Зрозуміло, що життя не стоїть на місці, і цей Закон сьогодні
потребує коректив. Відповідна робота в цьому напрямку ведеться в Держкомінформі.
Але аналіз ситуації показує, що вже зараз можна зробити результативні кроки
щодо зменшення податкового тиску на пресу, якщо зняти ПДВ (податок на додану
вартість) як з поставок паперу, так і з надання поліграфічних послуг, витрати
на які в бюджетах редакцій займають значне місце.
З цією пропозицією Держкомінформу, підтриманою створеною
нещодавно Громадською радою з інформаційної політики, вже ознайомлені народні
депутати, і є підстави сподіватися на зрушення у вирішенні цього актуального
питання.
Такі ж конкретні дії й у розв’язанні інших проблем, народжених
часом.
Належить наголосити, що вся діяльність Держкомінформу відбувається
В РАМКАХ ЧИННОГО ЗАКОНОДАВСТВА, в атмосфері прозорості і намаганні виробити
правила — професіональний кодекс, а також засади діяльності ЗМІ, які б
відповідали інтересам широкого загалу і, зрозуміло, державним інтересам.
Взяти проблему інтеграції колишньої, т.зв. всесоюзної,
преси в український інформаційний простір. Для опонентів ще раз доведеться
повторити, що йдеться не про зумисне витиснення московських друкованих
ЗМІ з України, де проживають представники багатьох національних меншин,
і не про спроби дискримінації російської мови. Тим більше, що росіяни й
не потребують захисту, чим так стурбовані їхні «адвокати», яких немало
в Україні. «Великий и могучий», як і українська мова, — щось вічне й вони
існують і будуть існувати незалежно від галасу псевдопатріотів, яким так
подобається нагадувати героїв криловської байки про Слона і Моську.
Засновниками майже всіх видань, що мають зарубіжні аналоги,
виступають українські підприємства, створені, у свою чергу, за участю російських
структур. На момент реєстрації цих ЗМІ, згідно заяв, що знаходяться у матеріалах
Держкомінформу, всі вони планувалися як оригінальні вітчизняні видання,
вказували своїми програмними цілями: «Надання об’єктивної інформації про
загальнополітичні, економічні, культурні, спортивні та інші події в Україні,
державах СНД та країнах світу». Але зареєструвавшись як вітчизняні видання,
на сьогоднішній день усі вони по суті є більшим чи меншим передруком своїх
російських аналогів.
Згідно статті 2 вже названого закону «Про державну підтримку
ЗМІ…» передбачено, що не застосовуються норми державної підтримки до ЗМІ,
у яких понад 50 % загального обсягу випуску становлять матеріали зарубіжних
видань. Таким чином, на український ринок друкованих ЗМІ потрапили фактично
зарубіжні видання, які через недосконалість чинного законодавства отримали
можливість користуватися пільгою, передбаченою законом «Про податок на
додану вартість» щодо звільнення від цього податку операцій з продажу (передплати)
і доставки періодичних видань друкованих ЗМІ вітчизняного виробництва.
Ніхто не заперечує проти існування і діяльності зарубіжних
ЗМІ в Україні. Врешті-решт, на кожний товар знаходиться свій покупець.
Проте Держкомінформ бачить своє завдання в тому, щоб все ж таки сформувати
та забезпечити захист інформаційного простору України. Якщо зараз ми говоримо
про необхідність якихось пільг вітчизняним ЗМІ, то необхідно відокремлювати
ті з них, які, відповідно до вимог чинного законодавства, зокрема ст.6
Закону «Про … (пресу)…», здійснюють свою діяльність, тобто збирають, творять,
редагують, готують інформацію до друку та видають друковані ЗМІ, від тих,
які використовують готові матеріали зарубіжних видань. Але реалія така:
законодавча норма є, а механізму її застосування нема.
Поінформуємо також читачів «Дня», що Держкомінформ ще на
порозі своєї діяльності звернувся до Міністерства у справах преси Російської
Федерації з пропозицією провести зустріч й налагодити співробітництво між
відомствами двох країн. Відповіді досі немає. Ігнорують запрошення до співробітництва
й відповідні працівники Посольства РФ в Україні. Зауважимо також, що друковані
видання Російської Федерації поширюються в Україні безперешкодно, без сплати
ПДВ і митних зборів (бажаючі можуть познайомитися з Каталогом згаданих
видань на 2001 рік), чого не можна сказати про Російську Федерацію, де
на це потрібний дозвіл влади. Закон РФ «Про засоби масової інформації»
дозволяє виступати засновником друкованого видання лише громадянам Російської
Федерації, в українському законодавстві засновником може виступати і громадянин
іншої держави, навіть особа без громадянства.
Так що налагодження ділових контактів з відповідними інституціями
Російської Федерації у нас ще попереду.
Закономірно зробити висновок — якщо є проблема, її треба
вирішувати, чим і займаються працівники Держкомінформу. Мета розпочатого
діалогу — допомогти редакції газети «Диорама плюс «Московский комсомолец»,
як і іншим колишнім центральним виданням, тираж яких в Україні стрімко
падає. Мудре життя підказує згаданим друкованим ЗМІ вихід — інтегруватися
в український інформаційний простір відповідно вимог існуючого в нашій
країні законодавства.
Зрозуміло, що упередженим коментаторам події вигідніше
заполітизувати її і подати читачам у спотвореному вигляді.
У заяві Держкомінформу від 4 жовтня чітко сказано про
те, що до тих видань, які будуть діяти не у відповідності з українським
законодавством, Держкомінформ України вживатиме заходів для припинення
їх випуску. Газета «День», друкуючи статтю під назвою «Професіоналізм потрібен
скрізь…», безпідставно робить висновок, що Держкомінформ збирається діяти
самочинно. Тобто не суд чи сам засновник припинить випуск якогось друкованого
ЗМІ, а рішення Держкомінформу. Зрозуміло, що, як говориться у Конфуція,
важко знайти чорну кішку в чорній кімнаті, тим більше, коли її там немає.
Та що зробиш — тенденційність, відсебеньки тощо — ознака стилю багатьох
наших журналістів- «професіоналів».
І якщо вже говорити в цілому про статтю «Дня», то вона
являє собою спрощене еклектичне поєднання, як кажуть, непоєднуваного. З
одного боку, її авторка намагається проникнути в суть проблем (чого не
можна не вітати), а з другого — виявляє свою поспішність, поверховість
висновків. Журналістка «Дня» не знає, що крім Закону України «Про друковані
ЗМІ…» визначення терміну «видавнича діяльність» є в законі «Про видавничу
справу» (ст. 2), що поняття «видання» є у Державному стандарті України.
Не можна не висловити жаль з приводу того, що авторка «Дня»
прагне стати в позу гоголівського героя, який, як відомо, був з самим Пушкіним
на коротку ногу, й це амікошонство теж не дає їй можливості знайти відповідь
на справді актуальне запитання: «Що ж відбувається в українському інформаційному
просторі? Які тенденції притаманні йому? Де вихід з нинішнього скрутного
становища?».
До того ж, усім зрозуміло, що дошукуватися істини можна
лише за умови консолідації як самих журналістів, так і урядових структур
та інших організацій, насамперед Національної Спілки журналістів України
(щоправда, опоненти і недоброзичливці з анархістською впертістю заперечують
саме існування урядових структур, які, зокрема, координують діяльність
ЗМІ, ніби вони відсутні в європейських чи американських країнах). Проблема
не у їхньому існуванні, а в тому, чи сприяють ці структури утвердженню
справді демократичних, цивілізованих стандартів в інформаційній галузі.
Не будемо забувати, що рівень самоорганізації вітчизняних журналістів поки
що, на жаль, недостатній, і вони не можуть реально впливати на вирішення
актуальних для них завдань. У нас немає ні Принципів публіцистики (кодексу
журналістської творчості), що є, наприклад, у Німеччині, ні Комісій з інформаційних
суперечок (громадських організацій досудового вирішення конфліктів), які
є у всіх європейських країнах. Вітчизняні журналісти воліють краще пройти
через державний суд, ніж через суд колег, тобто суд честі. Що говорити,
НСЖУ навіть оголосила збір коштів на премію для журналістів фактично серед
самих же журналістів (?!)
ТА ПОВЕРНЕМОСЯ ДО СТАТТІ «Дня»
Не відповідає дійсності твердження, що «в Україні на сьогодні
немає жодного закону, який хоч би якось захищав інтереси національного
виробника у сфері інформації, крім статті 8 Закону «Про ТБ і РМ» (де 50
відсотками зазначається обов’язкова частина програм вітчизняного виробництва).
Той же Закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний
захист журналістів» ст. 2 визначає застосування норм державної підтримки
ЗМІ і сказано, що вони не застосовуються до ЗМІ, зокрема, «в яких понад
50 відсотків загального обсягу випуску становлять матеріали зарубіжних
засобів масової інформації». Хіба це не захист?
Далекий від істини і узагальнюючий висновок авторки «Дня»,
що, мовляв, твердження Держкомінформу, що він у своїх діях опирається на
Закон, «є прагнення видати бажане за дійсне».
Доказом логічності дій Держкомінформу є провал недавньої
прес-конференції в УНІАНі, зініційованої нікому не відомою громадською
організацією «Солідарність журналістів» та московськими емісарами, які
представляли нібито інтереси згаданих у заяві Держкомінформу газет, хоч
насправді до згаданої «ініціативи» приєднався (чи лише організував її)
один «Коммерсантъ», а не всі видання, зазначені авторкою статті через «неточність».
Київські журналісти дали гостям гідну відповідь.
До того ж, підтверджує нашу правоту і розвиток подій, що
супроводжують процес самовизначення московських друкованих видань. Газета
«Труд» уже реєструється в Держкомінформі як вітчизняне видання. Кількість
матеріалів газети, присвячених Україні, перевищуватиме 50 відсотковий рубіж,
а центральний розворот видання стане україномовним.
Сподіваємося, що незабаром буде знайдена спільна мова і
з редакціями інших газет.
Зауважу, що робота по введенню друкованих ЗМІ в рамки чинного
законодавства в інформаційній галузі України ведеться не тільки з колишніми
центральними друкованими виданнями, але й з вітчизняною пресою. Зараз аналізуються
сторінки газети «Бульвар», яка допускає у своїх публікаціях вживання лайливих
і брутальних слів. Стаття 4 Закону України «Про друковані засоби масової
інформації (пресу) в Україні» це забороняє.
Отже, діяльність Держкомінформу направлена перш за все
на реалізацію завдань, що передбачені статтею 6 Закону України «Про інформацію»,
якою чітко визначаються засади Державної інформаційної політики України.
І ОСТАННЄ
До голови Держкомінформу звернувся президент Національної
Академії наук України академік Борис Патон з пропозицією встановити щорічну
премію для українських журналістів за краще висвітлення стану, надбань
і проблем вітчизняної науки, її ролі у розбудові української держави.
На щорічному журналістському фестивалі, який відбудеться
наступного року на Хмельниччині, згадана премія буде вручена першим лауреатам.
Також буде заснована премія для висвітлення в пресі проблем культурного
й духовного розвитку. У такий конкретний спосіб ми будемо брати активну
участь у формуванні нової шкали цінностей вітчизняної журналістики.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
У словниках слова «професіоналізм» і «профанація» розташовані
майже поруч, хоча значення мають протилежні. Друге поняття означає, зокрема,
спотворення, вульгаризацію чого-небудь, зневажливе ставлення до гідного,
справді достойного поваги.
Віталій АБЛІЦОВ,
заступник голови Державного комітету
інформаційної політики,
телебачення та радіомовлення України
Мова і стиль оригіналу подаються без змін.
ВІД РЕДАКЦІЇ. Публікуючи статтю Віталія Абліцова,
ми дотримувалися правил демократичної преси, яка публікує різні точки зору
на проблеми, тим більше, якщо одна з думок належить стороні, чиї інтереси
були зачеплені в нашій публікації. Проте ми вважаємо, що і дана стаття
заступника Госкомінформполітики, з відповідним рівнем розуміння питання,
є яскравою ілюстрацією тих проблем, про які йшла мова в статті Наталі Лігачової.
Втім, цього разу з коментарями ми запропонували виступити на сторінках
газети професійним юристам.
КОМЕНТАРI
Наталія ПЕТРОВА, консультант Програми правового захисту
та освіти IREX Promedia
У заяві Держкомінформполітики від 4 жовтня 2000 року та
дискусії навколо неї доводиться констатувати підміну або змішування понять.
Йдеться, по суті, про кілька речей:
1) правильність i повноту застосування закону «Про друковані
ЗМІ (пресу) в Україні» під час реєстрації ЗМІ з аналогами у назвах зарубіжних
видань;
2) дотримання такими ЗМІ визначених ними самими перед державною
реєстрацією умов та зобов’язань;
3) тлумачення норм чинного законодавства про пресу у вирішенні
цих питань ;
4) межі компетенції Держкомінформполітики при вирішенні
проблем, викладених у його заяві від 4.10.00.
Наявність у тексті закону про пресу статті 39 «Розповсюдження
в Україні зарубіжних ЗМІ» та статті 40 «Зарубіжні кореспонденти» означає
розмежування цих видань і кореспондентів з українськими (вітчизняними)
виданнями.
Наявність у переліку ч.3 ст.2 Закону про держпідтримку
(кому не може надаватись державна підтримка) видань, в яких понад 50 відсотків
загального обсягу випуску складають матеріали зарубіжних ЗМІ, означає:
законодавче визнання функціонування на території держави Україна друкованих
ЗМІ, де більшу частину можуть складати матеріали зарубіжних ЗМІ.
Передбачена в статті 5 Закону про держпідтримку ЗМІ та
соціальний захист журналістів можливість звільнення від податку на додану
вартість операцій iз продажу (передплати) і доставки на всіх етапах від
редакції до передплатника стосується періодичних видань друкованих ЗМІ
вітчизняного виробництва, є для таких видань формою державної підтримки
і не повинна поширюватися на видання, що застережені в ст.2, в т.ч. такі,
де понад 50% матеріалів є матеріалами зарубіжних ЗМІ.
Введене в статті 2 цього закону визначення щодо 50% можна
тлумачити двояко:
а) такі видання цим законом не вважаються виданнями вітчизняного
виробництва;
б) саме тому, що містять більшу частину матеріалів зарубіжних
ЗМІ, не будуть отримувати державної підтримки
Однак у цьому контектсті потребує опрацювання питання,
які ЗМІ є такими, що містять в собі понад 50% матеріалів зарубіжних ЗМІ.
Це може бути встановлено за результатами моніторингу тощо, але така процедура
має існувати і всі мають знати про неї.
Як стало відомо з поширеної мас- медіа інформації, деякі
(або й всі) із зареєстрованих в Україні друкованих ЗМІ, що у своїй назві
мають зарубіжні аналоги, володіють правом на використання торгової марки
цих зарубіжних видань та авторських прав на їхні матеріали на території
України, що можна кваліфікувати як спільну діяльність.
За таких обставин, можливо, доцільніше було б проводити
їх реєстрацію відповідно до ч.5 статті 17 Закону про пресу або за правилами
статті 39 цього ж закону, якщо йшлося б лише про їх розповсюдження в Україні.
Стаття 20 передбачає перереєстрацію друкованого ЗМІ у разі
зміни засновника (складу засновників), назви, мови, сфери розповсюдження.
Якщо в заяві про реєстрацію було позначено одну мову, а
видання виходить іншою, або було позначено, що газета буде видаватися двома
мовами, а фактично ця умова не виконується — це є формальною підставою
для реєструючого органу ставити питання про перереєстрацію видання.
Сергій ГЕЙКО, юрист-практик
1.Якщо видання, що мають російські аналоги, зареєстровані
в Україні, то вони мають право користуватися всіма пільгами, передбаченими
українським законодавством. Обмеження можуть стосуватися лише тих видань,
в яких понад 50% загального обсягу випуску становлять матеріали зарубіжних
ЗМІ. І головне тут саме зарубіжних ЗМІ, а не зарубіжних журналістів. Українське
законодавство однозначно не відповідає на питання, що треба вважати виданням
в Україні інформації зарубіжних ЗМІ. Але все ж таки можна зробити висновок,
що таким є видання, яке здійснюється в Україні з посиланням на якийсь зарубіжний
ЗМІ. А використання в Україні інформації зарубіжних журналістів з посиланням
на них же не можна вважати використанням інформації зарубіжних ЗМІ, оскільки
стаття є товаром і журналіст вправі продати його і«Комсомольской правде»,
і «Комсомольской правде» в Украине».
Виходить, що виникають певні проблеми з визначенням тих
видань, на які не поширюються пільги, встановлені Законом України «Про
державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів».
А оскільки такі видання ідентифікувати неможливо, то й обмеження до них
застосувати не можна. Таким чином, українське законодавство не містить
жодного нормативно- правового акту, який би обмежував статус видань, що
мають російські аналоги, у порівнянні з тими, що таких аналогів не мають.
2. Друкований ЗМІ може видаватися лише після державної
реєстрації. При реєстрації засіб масової інформації в межах закону може
заявити будь-які свої вихідні дані і бере на себе зобов’язання їх дотримуватись.
Держкомінформполітики лише фіксує такі дані і ніяк не може нав’язувати
чи диктувати будь-які з них.
Ст 20 Закону України «Про друковані засоби масової інформації
(пресу) в Україні» визначає, що підставами для перереєстрації засобу масової
інформації є: зміна засновника (складу співзасновників), назви, мови, сфери
розповсюдження видання. Цей перелік є вичерпним.
Сам І.Драч у заяві Держкомінформполітики визнає, що аналоги
російських ЗМІ з юридичної точки зору були зареєстровані абсолютно правильно,
але вже пізніше у них почалися відхилення від зареєстрованих даних (які
саме і у яких видань — не вказується). У зв’язку з цим Держкомінформполітики
як орган, що здійснює нагляд за дотриманням ЗМІ законодавства про друковані
засоби масової інформації, має право:
— вимагати від друкованих ЗМІ дотримуватись відповідності
вихідних та фактичних даних зареєстрованим даним;
— вимагати шляхом перереєстрації приведення у відповідність
реєстраційних даних (назви, мови, сфери розповсюдження, засновників) тим
даним, що склалися фактично.
Для цього даний орган може виступати позивачем у суді.
Але що цікаво, навіть невиконання таких вимог Державного комітету не дає
суду законних підстав для припинення діяльності такого ЗМІ, оскільки ч.
1 ст. 3 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу)
в Україні», таке порушення не відносить до підстав заборони діяльності
друкованого ЗМІ у судовому порядку.
3. Пан Абліцов намагається здійснити поділ друкованих ЗМІ
на ті, що повністю готуються і видаються в Україні, і на ті, що використовують
готові матеріали зарубіжних видань. Треба зазначити, що стовідсотковим
чи п’ятдесятивідсотковим передруком російських видань з посиланням на них
ніхто в Україні не займається. Тому з фактичної і правової точки зору такий
поділ просто неможливий. Відповідно до ст. 11 Закону України «Про друковані
засоби масової інформації (пресу) в Україні» реєстрації підлягають ті ЗМІ,
що видаються в Україні. Ст. 6 цього ж закону каже: «Діяльність друкованих
засобів масової інформації — це збирання, творення, редагування, підготовка
інформації до друку та видання друкованих засобів масової інформації з
метою її поширення серед читачів». Тобто видання газети, журналу є лише
одним з етапів діяльності друкованого ЗМІ, що передбачає випуск його у
світ, а фактично друк.
Звідси можна зробити висновок, що реєстрації в Україні
підлягають лише ті ЗМІ, що тiльки друкуються на території України. А вже
збирання, творення, редагування, підготовка інформації до друку можуть
здійснюватися будь-де. Тому- то такий розподіл абсолютно ні до чого не
веде.
У заяві Держкомінформполітики від четвертого жовтня стверджується,
що видання, які мають російські аналоги, порушують реєстраційні умови.
Таке твердження здається досить обгрунтованим, але все ж таки воно стало
можливим лише внаслідок навмисної логічної помилки — підміни понять.А саме:
однією з реєстраційних умов є видання в Україні. Під поняттям «видання
ЗМІ» Держкомінформполітики намагається представити нам поняття «дільність
ЗМІ», що є набагато ширшим і включає в себе збирання, творення, редагування,
підготовку інформації до друку. Виходить, що Драч занадто розширив поняття
«видання», звідки одразу і з’явилось порушення — збирання, творення, редагування,
підготовка інформації до друку поза межами України, що, як ми вже з’ясували,
може відбуватися будь-де і порушенням реєстраційних умов не є.
Згадуючи якийсь Держстандарт, пан Абліцов, напевне, мав
на увазі Державний класифікатор України «Класифікатор видів економічної
діяльності», затверджений Наказом від 22 жовтня 1996 р. № 441 Комітету
по стандартизації, метрології і сертифікації. Розділ 22 (видавнича справа),
підрозділи 22.12- 22.12.0.1 (видання газет) і 22.13- 22.13.0 (видання журналів
та інших періодичних видань) зовсім не містять розшифрування чи визначення,
що таке видання, де воно повинно здійснюватися, чи поділяється воно на
вітчизняне та зарубіжне.
Олександр ПАВЛІЧЕНКО, директор Центру інформації Ради
Європи в Україні
Проблематичність питання існування та розповсюдження зарубіжних
видань або таких, які мають свої аналоги, йде від того, що зараз від легiтимно
встановленого стану де-юре — де-факто хочуть перейти до стану, який зараз
намагаються визнати, як існуючий де- факто, але який до певної міри не
відповідає нашому де-юре.
Слід відмітити, що в міжнародній практиці подібні проблеми
ніколи не вирішуються у політичній площині. Там будь-яке видання оцінюється
як інформаційний продукт, який перебуває у якості товару і, відповідно,
перебування, поширення його на території іншої держави підпорядковане національному
законодавству.
Враховуючи намагання цих видань залишитися в інформаційному
просторі України, а також з того, що вони мають чинний статус, розв’язання
ситуації може бути зроблене двома шляхами. Перший — поставити питання для
вирішення на міждержавному рівні. Міністерство закордонних справ мало б
врегулювати це питання шляхом двосторонніх взаємних переговорів з Росією.
Це може бути угода про взаємний інформаційний обмін матеріалами, продуктами
на визначених засадах (або вони підпадають під умови цієї угоди, або вони
регулюються виключно законодавствами кожної з держав).
Другий шлях — це встановити нові законодавчі регулятивні
норми по відношенню до цих ЗМІ. Третій — перейти одразу до здійснення практичних
кроків. Останнє буде не зовсім легiтимним щодо обмеження діяльності цих
ЗМІ, тому що йдеться про зміну існуючого стану їхнього існування і поширення
на території України. У будь-якому випадку це буде розцінюватися, як санкційні
заходи, які не відповідають чинним на території України міжнародним угодам,
зокрема, 10-й статті Європейської Конвенції з прав людини — право на свободу
вираження поглядів та 14-й, так званiй «недискримінаційнiй» статті. Окрім
того, загальна практика Ради Європи відбита в європейській Конвенції про
транскордонне телебачення — і там у статті 4, де стороні забезпечують свободу
вираження та інформації згідно зі статтею 10 Конвенції — гарантують свободу
приймання і не перешкоджають ретрансляції на своїй території програм мовлення,
які відповідають положенням цієї Конвенції. Те ж саме може бути екстрапольоване
і на друковані ЗМІ. Але у той же час ці міжнародні угоди ніяким чином не
перешкоджають вимагати ліцензування, дотримання певних стандартів, норм,
які існують на території держави — при одній умові, що ці заходи не здійснюються
на дискримінаційній основі.
На мою думку, переведення проблеми з виданнями, що мають
російські аналоги, у політичну площину пов’язано із мовою цих видань. На
сьогодні маємо преференційність читачів до російськомовних видань. Але
до російськомовних українських видань — «Факти», «Киевские ведомости»,
«Сегодня» — у Держкомінформполітики немає жодного питання. Думаю, якби
аналоги російських видань виходили українською мовою, то проблем би було
менше. Це показує, що це питання штучно перекручує економічну проблему
у політичну площину. Якщо «Комсомолка» та інші виконають усі вимоги, то
будуть приречені на зменшення тиражу і програш національним виданням не
кращого гатунку. Тут уже йдеться про нечесну конкуренцію. Звичайно, що
і нинішню ситуацію не можна залишати в існуючому стані, але усе слід робити
цивілізовано.
ВІД РЕДАКЦІЇ. Як ми бачимо, навіть коментарі юристів
з багатьох питань функціонування російськомовної преси і такої, яка має
свої зарубіжні аналоги, не збігаються, що підтверджує неможливість розв’язання
проблеми «революційним натиском», з кондачка. І свідчить про необхідність
проведення як широкої громадської дискусії, так і, зрештою, об’єднання
зусиль відповідних громадських і державних органів для розробки зваженої
концепції розвитку інформаційного простору України, внесення законодавчих
ініціатив до ВР і подібне. Саме в цьому полягала й полягає позиція «Дня».
