Неухильно росте кількість людей, які ставлять свої підписи на нашому сайті (www.day.kiev.ua) на підтримку донецьких студентів, які ініціювали присвоєння імені Василя Стуса Донецькому національному університету. Ці люди — з різних регіонів України й навіть з-за кордону, різного віку, освіти — вважають справою честі висловити свою підтримку студентської ініціативи та збір підписів не є короткостроковою акцією. Вже понад півроку триває голосування на сайті, а в газеті заснована постійна рубрика «Чому Стус?». Ми розуміємо, що ім’я Стуса — це та висока планка, якої не можна сягнути відразу, на це піде тривалий час і надзусилля. Проте є люди, для яких Стус — еталон мужності і непохитності апріорі, без доведень і довготривалих дискусій. Прикметно, що саме навколо імені Стуса ці люди і об’єднуються.
До редакції «Дня» надійшов лист від професора Вадима Шмирьова з Новосибірська — українця за походженням, який, проте, вже п’ятдесят років проживає в Росії. Це звернення до його колег-викладачів із Донецького національного університету. Вже сьогодні він буде розповсюджений серед професорсько-викладацького складу ДонНУ.
Шановні колеги!
Вважаю своїм обов’язком звернутися до вас із цим посланням. Сам я родом із Донбасу, там закінчив школу, там могили моїх батьків. Ось уже понад 50 років я живу в Росії, але думи про Україну ніколи не залишали мене. Останнім часом мене дуже засмутили і стурбували повідомлення в інтернеті про якісь дивні, на мій погляд, події у вашому університеті, пов’язані з наданням університету імені Василя Стуса. Зрозуміло, що кожному студентові й кожному викладачеві хочеться, щоб його альма-матер мала гідне ім’я. І я від душі порадувався, що в тих 500 студентів вашого університету, які виявили таку ініціативу, нормальне уявлення про істинну шкалу моральних цінностей, що така молодь зростає в Донбасі.
Події, що відбулися потім, обговорювалися на українських форумах в інтернеті, й я там пояснював форумчанам, хто такий Василь Стус і чому він гідний того, щоб його ім’ям було названо університет, випускником якого він був. Наведу той свій пост.
«Пишу землякам із Донецька російською мовою, хоча моя рідна — українська. Народився і закінчив школу в Донбасі, тож я не «западенець». Сумно бачити якийсь войовничий настрій моїх земляків проти високих ідеалів лише тому, що їхніми носіями були українці. Василь Стус підняв свій голос за людську гідність, і за це поплатився життям. Єдина його провина була в тому, що він хотів розмовляти рідною мовою. Ось уявіть собі на хвилину, що хтось обізве вашу російську мову останніми словами й вимагатиме, щоб ви розмовляли, скажімо, лише англійською, а якщо ви не погодитеся, то вас ув’язнять. І коли до вас на побачення (раз на рік!) приїдуть рідна сестра та дружина, то вам поставлять умову — спілкуватися в присутності тюремника і лише англійською мовою.
Уявили? Ну і як? Але саме це знущання й пережив Василь. Він відмовився від побачення, а через два місяці помер у карцері.
Закінчив із червоним дипломом саме цей Донецький університет і віддав життя за те, що дороге всім нормальним людям, усім народам. І він не гідний поваги? Гірко й соромно за мій Донецький край. Колись тут жили горді та сміливі козаки, які знали, що таке людська гідність. А зараз? Подумайте, земляки, гарненько. Високе потрібно берегти і шанувати незалежно від національності».
У відповідь на ці мої слова дівчина з Петербурга, яка до цього пристрасно виступала із засудженням ініціативи донецьких студентів, написала: «Вибачте. Я не знала». Вважаю, що зараз усі в Донецькому університеті добре обізнані з трагічною долею В. Стуса. Але що ж ми читаємо в інтернеті про події в Донецькому університеті далі? Втрутилися можновладці, вчиняючи тиск на студентів та викладачів. Студентів викликають до міліції, спонукуючи їх відмовитися від своєї ініціативи. Ось читаємо (публікація від 28 квітня 2009 року) промову голови Донецької облради А. Близнюка:
«По-перше, на мою думку, нам треба запросити сюди Вакарчука (міністр освіти та науки Іван Вакарчук. — Ред.) або ще когось. Юристи, подивіться, яким чином ми маємо право згідно із законом (примусити його. — Ред.) прибути йому сюди й подивитися. Ми готові зі складу депутатського корпусу сформувати делегацію, поїхати туди й сказати: «До яких пір ви знущатиметеся?». Треба відпрацювати законний механізм. Керівники фракції, зберіться, підберіть людей, зробимо робочу групу чоловік шість-вісім і визначимо її завдання. Інакше вони не відстануть (не залишать ідеї привласнити ВНЗ ім’я Стуса. — Ред.) ,сто відсотків».
Як активні політикани, що зробили ставку на розділення українців, у своєму войовничому примітиві. Читаєш розповідь студенток про ту «профілактичну» бесіду, яку проводив із ними слідчий міліції, й дивуєшся рівню зомбованості цього служаки, який, можливо, й не усвідомлює, що він продовжує справу тих катів, які звели Стуса в могилу.
Відкрито заявляється (зокрема й депутатом Ради Єфремовим), що проти ініціативи студентів так озброїлися тому, що зараховують Стуса до «западенців», а з ними необхідно боротися, вони «не наші». Отака «філософія» дворової ватаги. Сповідникам цієї «філософії» не зрозуміти, що високе не залежить від географії і що патріотизм донбасівців — не у виправданні всього «донецького» і війні з усім «западенським», а в боротьбі за справжню культуру в Донбасі. І без високих ідеалів не виховати гідну молоду зміну. В. Стус став для українців уособленням незламності людського духу в боротьбі за людську гідність, у боротьбі з українофобією. Не можуть не хвилювати архівні відеозаписи перезаховання його праху в Києві — скільки людей прийшли попрощатися з ним! Дацюку не зрозуміти, що справа зовсім не в позиції міністра Вакарчука. Затіяну метушню донецьких політиканів засуджують усі розсудливі люди. «Не поступимося українцям!» — адже ось яка, по суті, позиція цих діячів, які намагаються формувати шкалу культурних цінностей у Донбасі. Якось недалеко це від усіма осуджуваного розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Поділили народ країни на догоду своїм політичним цілям на дві частини і підбурюють людей до протистояння. Ну чому в «западенському» Дрогобичі існує вулиця російського поета М. Некрасова (на цій вулиці живе мій товариш), хоча Некрасов ніколи не був у цьому місті, а Донецький університет, виявляється, не може мати ім’я В. Стуса — українського поета, який закінчив цей університет, жив і працював у Донецьку? Це аморальна позиція. Починаєш розуміти, що, вочевидь, не випадково таке потворне явище, як Бузина, звило собі гніздо в Донецьку. Інакше як навіженим мракобіссям усе це не назвеш.
Шановні колеги! І думки не допускаю, що ви можете підтримувати позицію місцевих діячів від політики. Боюсь, однак, що багато хто дотримується пушкінського «не оспаривай глупца». Зізнайтеся чесно собі, чи не ховається за цим звичайна легкодухість. Деякі, вочевидь, дотримуються тези «не загострюй!» Але загострюють ситуацію саме ці політикани, виявляючи демонстративну неповагу до національної гідності українців. Це подібне злісному хуліганству, яке, як відомо, нахабніє, якщо не отримує належної відсічі.
Закликаю вас, шановні колеги, виявити громадянську мужність і зайняти в ситуації, що створилась, активну позицію, гідну істинних інтелігентів. «Візьмімося за руки, друзі, щоб не пропасти поодинці!». Нехай кожний зробить свій внесок у засипання рову протистояння, що злочинно поглиблюється безрозсудними політиканами. Ми відповідальні за етичне здоров’я майбутнього покоління. І нікуди від цієї відповідальності нам не дітися. Як зможемо поважати себе, якщо дозволимо войовничому неуцтву продовжувати вливати свою отруту в молоді душі?
професор, Новосибірськ
