Перші кроки нового президента України на міжнародній арені Європа сприйняла на загал позитивно. Візити у Брюсселю і Москві були сигналом про цілі, які ставить собі Віктор Янукович. Коли у Брюсселю він поставив наголос на візах, то навіть коментатори, що не палають до нього симпатією, признавали, що його стратегія була продумана. Якщо він буде послідовним, а правління Миколи Азарова і міністерство внутрішніх справ України приймуть виклик, тоді може виявитися, що завдяки прихильності комісара Штефана Фюле і багатьох інших європейських політиків всі українці незабаром відчують вигоду від пом’якшення візового режиму. У свою чергу, в Москві президент Янукович уникнув надто чітких декларацій про створення спільної митної зони. Призначення міністра закордонних справ Костянтина Грищенка можна сприймати як бажання утримати рівну дистанцію до Росії і ЄС. Дипломатичне відомство очолив досвідчений урядовець закордонної служби, котрий керував дипломатичними представництвами в Брюсселі, Вашингтоні та Москві і котрий, хоч асоціюється з однією партією, працював у МЗС попри те, що змінювалися уряди. Такі кроки дали можливість новому президентові знайти додатковий час для того, щоб розібратися в ситуації, а уряду Миколи Азарова — спробувати збалансувати бюджет. Деякі вважають, що якби це нарешті вдалося, то ми були б свідками ефективної інтеграції України і ЄС, спертої на конкретні кроки, такі як запровадження безвізового режиму чи укладення договору про асоціацію і договору про зону вільної торгівлі. Якщо ці постулати будуть реалізовані, то Україна як ніколи опиниться ближче до Європи.
Такий план нелегко реалізовувати, і він вимагає багатьох практичних кроків. Для того, щоб він втілився в життя з успіхом, треба виконати ще одну умову: утримати політичне зацікавлення ЄС Україною. Існує ж бо загроза, що Україна стане країною, котра дасть спокій ЄС. Тоді не один політик у Брюсселі подумає, що нарешті українці нічого не вимагають. Саме в такому варіанті президент Янукович і кабінет прем’єр-міністра Азарова мають шанс стати в певному сенсі «мрією ЄС», саме в такому сенсі — що вони дали б врешті деяким країнам ЄС омріяний спокій. Фактором, що радикалізує цей ефект, є надмірно експонована «позаблоковість» країни. Спочатку вона сприймалася як спроба відмежуватися від політики попереднього президента Віктора Ющенка. Однак сьогодні ця позиція перетворюється в нову ідеологію, яка може стати легким виправданням для відсутності зацікавлення Україною з боку ЄС. Ми не повинні мати сумнівів, що ці самі політики на Заході, котрі до того говорили, що «неможливо, щоб Україна увійшла до ЄС і НАТО», тепер скажуть, що «українці, чесно кажучи, не знають, чого хочуть. Спочатку хотіли до НАТО, а тепер говорять про позаблоковість». Нечіткість цього задуму дозволяє прочитувати його довільно: недоброзичливі негайно перекують його у зброю для відштовхування конкретних кроків задля України. Оця нечіткість викликає асоціації із закордонною політикою Росії чи Казахстану, де за ідеологією багатовекторності приховується однозначно відчутна відстань від Європи, поглиблена ще й тим, що Європі цього роду вирішення невідомі. Таким чином, може додатково виявитися, що президент Янукович губить елемент прагматизму в закордонній політиці, який вважався одним з його беззаперечних козирів у перші тижні після виборів. Тому що мантру про позаблоковість буде сприйнято як нову «дивну» лінію зовнішньої політики України. Це буде заміна старої, прозахідної ідеології, — яка, попри те, що викликала суперечності серед частини українців і брюссельських еліт, мала ту перевагу, що була зрозумілою, — на нову, але нечітку і таємничу.
