Днями в приміщенні парламенту відбулося засідання ради коаліції, повністю присвячене обговоренню пакету першочергових законопроектів, що планується розглянути й за можливості проголосувати вже в наступну п’ятницю. Серед них і законопроект про депутатську недоторканність, який, за словами представника пропрезидентської фракції Миколи Катеринчука, в списку значиться одним із перших.
На думку авторів проекту — лідерів фракцій НУ-НС (В’ячеслав Кириленко) і БЮТ (Іван Кириленко), прийняття цього законопроекту має на меті привести інститут депутатської недоторканності в Україні у відповідність з міжнародними правовими стандартами, забезпечити рівність громадян перед законом, подолати корупцію в парламенті (!) і припинити зловживання правом із боку депутатів. Досить висока планка, чи не так?
Разом із тим деякі депутати від коаліційних фракцій переконані: якщо вже зрікатися від імунітету, то всім. У тому числі й Президенту. Наприклад, бютівець Микола Томенко впевнений, що інститут недоторканності є джерелом політичної корупції в сучасній Україні. З урахуванням цього чинника, на думку пана Томенка, до цієї проблеми необхідно підходити системно й скасовувати недоторканність і Президента України, і народних депутатів, і суддів.
Наскільки актуальним сьогодні є питання про позбавлення недоторканності власників мандатів? Чи означає скасування депутатського імунітету де-юре його ліквідацію де-факто, з огляду «прозорості» діяльності судової гілки влади в нашій країні? Кому більше потрібний імунітет: Президенту чи депутатам, і чи потрібен, власне, взагалі? Ці запитання «День» адресував експертам.
Світлана КОНОНЧУК, Український незалежний центр політичних досліджень:
— Недоторканність парламентського корпусу — це звична практика демократичних країн. Тому ініціативи, направлені на ліквідацію недоторканності викликають, щонайменше, нерозуміння. З цього погляду дані ініціативи є невиправданими. А сам фон, на якому відбувається впровадження цієї ініціативи, не є свідченням того, що недоторканність — це перешкода для притягнення депутата до відповідальності. У нас сьогодні не існує прецеденту, на прикладі якого можна було б показати, що ось, мовляв, є деякий депутат і через те, що Верховна Рада не дає згоду на притягнення його до відповідальності, слідчі органи не можуть цього також зробити. Аналогічно можна сказати й про президентську недоторканність. Більше того, недоторканість Президента — не фізична зовсім. Існує процедура імпічменту, що є формою кримінальної відповідальності Президента. Ось я чула висловлювання, що ми знімемо недоторканність з Президента, а імпічмент залишимо. Що ж тоді знімається? — виникає запитання. Недоторканність — це і є форма притягнення до відповідальності. У депутатів вона своя, у Президента — своя. Чому «недоторканна» тема регулярно мусіюється політиками? Не можу сказати напевно, однак, швидше за все, це така собі форма відвернення уваги від тих питань, які більше непокоять суспільство. Наприклад, питання пільг, якими користуються народні обранці, питання якості виборчої системи, коли громадяни не можуть обрати свого кандидата й навіть не мають у наявності інформації про тих людей, які є фігурантами виборчих списків.
З іншого боку, не можна сказати, що загалом депутати глухі й байдужі до питань розвитку суспільства. Рух України вперед у різних сферах відбувається, і є дуже багато здорових, цікавих, перспективних депутатських ініціатив. Інше питання, що у сфері політичної боротьби присутні ініціативи, що створюють кращі умови для груп політичного інтересу, ніж для суспільного. Знову-таки приклад — виборча система. Вона в нас направлена на забезпечення політичного інтересу окремих персон, а не суспільства. Але сказати що, скажімо, в економічній або сфері захисту навколишнього середовища депутати нічого не роблять — не можна. Так, можливо вони це роблять недостатньо якісно, недостатньо швидко, як нам хотілося б. Але це вже питання спільної роботи суспільства й політиків.
