Голи: Ребров 17, Бурдулі 51, Тимощук 90+3.
Україна: Шовковський (Рева 55), Кормильцев (Максимов 57), Скрипник (Задорожний 57), Федоров, Ващук, Гусін, Шевченко (Шищенко 50), Тимощук, Зубов, Воробей (Скаченко, 63), Ребров (Нагорняк 63).
Грузія: Гварамадзе, Кобіашвілі, Шашиашвілі, Рехвіашвілі, Саджая (Бурдулі, 52), Амісулашвілі, Шекіладзе (Кемоклідзе 71), Джамараулі (Дараселія), Кавелашвілі (Дідава, 46), Кінкладзе (Алексідзе 68), Деметрадзе (Ашветія 80).
Арбітр: Міхел (Словаччина).
17 квітня, Київ, стадіон «Динамо», 17.000 глядачів.
Збірна України не грала вдома з листопада 2001 року, з часу памятної зустрічі з Німеччиною, коли ми кілька хвилин вели у рахунку і були вже однією ногою у фінальному турнірі Кубка світу. Не склалося, забулося. Те, що відбуватиметься на футбольних полях Японії та Кореї у червні, буде не нашим святом. Ми живемо за іншим футбольним календарем, початок якого датується вереснем, коли стартує відбірковий цикл європейської першості. На відміну від попереднього відбору, коли ми не бачили нашу збірну аж до стартової гри з поляками, тепер наша команда регулярно грає товариські ігри. Перші дві подібні зустрічі цього року наші програли на виїзді японцям і румунам. Гра із Грузією мала показати, на якій стадії знаходиться пошук тренера Буряка.
ГРУЗИНСЬКА ТЕМА
Між футбольними Україною та Грузією вже давно встановились особливі вiдносини. Важко сказати, що є причиною, але ігри наших iз грузинами завжди були видовищними і цікавими, однак вони ніколи не були «битвами» за результат. Неможливо собі уявити бійку між українськими та грузинськими уболівальниками. Ми завжди симпатизували грузинам, а грузини нам. Може тому, що характери наших народів чимось схожі, а може тому, що і Україна, і Грузія є справді футбольними країнами. Якби грузинську пластику та техніку помножити на українську швидкість та організованість — непереможна команда була б. Так говорили у союзні часи, і це було правдою. Збірна нашої колишньої батьківщини показувала найкращу гру саме у грузинсько-українському варіанті. Що то за гра була, коли взаємодіяли Дем’яненко і Чівадзе, Бессонов і Сулаквелідзе, Буряк і Кіпіані, Блохін і Шенгелія! І разом, і окремо грузини і українці здобували футбольну славу. Недарма ж лише тбіліське і київське «Динамо» вигравали свого часу єврокубки, що виявилось не під силу жодній іншій команді Союзу! Саме провідні команди Грузії та України порушили сорок років тому гегемонію Москви на футбольних полях і надовго стали законодавцями футбольної моди.
У нові часи зв’язок грузинського та українського футболу не перервався. Грузія, де економічна криза виявилася набагато глибшою і довшою, ніж у нас, віддавала і продовжує віддавати своїх футболістів до українських команд на «довиховання». Саме в Україні став європейською зіркою Каха Каладзе, саме в українських командах і сьогодні грає кілька десятків грузинів, збагачуючи гру наших клубів своєю своєрідною технікою. Грузія вже давно стала експортером футболістів — грузинські прізвища прикрашають склади команд чи не всієї Європи. Проте скромні успіхи збірної свідчать, що велика кількість легіонерів — ще не запорука успіху.
Українці традиційно успішно грають iз грузинами. Важко пригадати за останні тридцять років випадок, коли грузини виграли у наших принциповий поєдинок. А може, не так і багато їх було? Збірні наших країн зустрічалися до середи тричі, і наші жодного разу не програли — дві перемоги і нічия. Перемога над грузинами у 1998-му дала старт відносно успішному для нас відбірковому турніру Євро-2000, коли ми обіграли Росію і не програли Франції. Нічия 2000 року стала передвісником невдалого старту останньої відбіркової кампанії. Тож успіх у грі з грузинами мав для наших додатковий психологічний підтекст.
НОВА-СТАРА КОМАНДА
Передивившись у двох перших цьогорічних «товарняках» велику групу дебютантів, Леонід Буряк випустив на поле стадіону «Динамо» практично ту ж саму команду, яка звалася збірною України рік тому. У стартовому складі був лише один «чистий» дебютант часів Буряка — москвич Сергій Кормільцев. Та й цей талановитий футболіст у нас добре відомий. Кілька років тому Сергій був запрошений до київського «Динамо». Він устиг стати громадянином України, а ось стати гравцем «Динамо» виявилось складніше. Довелось повернутись у Росію, де Кормільцев нині на перших ролях у московському «Торпедо». Всі інші гравці основного складу зразка 17 квітня 2002 року грали у збірній Лобановського. Про що це може свідчити? Чи справді немає більш гідних кандидатів, чи просто Буряк не захотів ризикувати?
Аби зрозуміти це, слід визначитися, яку команду будує нинішній тренер збірної. Чи здатний Буряк відмовитись від «базового» принципу створення команди на основі київського «Динамо» і чи варто йому це робити? Не треба бути футбольним академіком, щоб побачити відсутність у нашому футболі зірок міжнародного класу. Досі таких зірок виховувала лише одна команда — «Динамо» (Київ). Футболіст, який пройшов динамівську школу, автоматично готовий грати на високому рівні. Гадаю, що цього ніхто не заперечить. Саме тому до збірної завжди потрапляють усі гравці основного складу «Динамо» з українськими паспортами. Інша річ, що у самому «Динамо» таких все менше і менше. Тоді в «бій» iдуть динамівці колишні, які принаймні не випадають із гри. ДОНЕЦЬКИЙ СЛІД
Серйозна робота над створенням команди міжнародного класу у Донецьку принесла, як і мало бути, користь всьому українському футболу. Головну команду країни вже важко уявити без Зубова, Тимощука, Воробея. А є ще надійний Попов і прогресуючий Шищенко. Хочеться сподіватись, що розмови про наявність у збірній різних «таборів» при Леонідові Буряку назавжди відійдуть у минуле. І тут велику роль відіграють товариські ігри. Регулярно збираючись разом, тренуючись, граючи, спілкуючись між собою «нединамівські» футболісти збірної швидше почнуть почувати себе в команді своїми, що дуже важливо в моменти, коли слід показати характер, повести команду за собою чи стати стіною у захисті. Все це здобувається тільки спільною роботою за умов повної довіри. Покладемося на педагогічний хист і життєвий досвід Леоніда Буряка, якому теж в юні роки довелось ставати у Києві своїм, доводити своє право грати у кращій на той час команді України.
ШЕВЧЕНКО — КАПІТАН?
У середу в Києві не було капітана збірної Лужного, а віце- капітан Головко залишився у запасі. Вперше збірну України вивів на гру Андрій Шевченко. Навряд чи це було випадково. Не виключено, що ми побачили нового капітана нашої національної команди, з яким вона пройде наступний відбірковий цикл, а якщо пощастить — і європейський фінал. Навряд чи можна применшити роль Шевченка у нинішній збірній. І справа не в тому, що у двох попередніх матчах він не грав. На полі важлива вже не стільки гра, скільки сама лише присутність такого футболіста. Непомітно промайнув час і з талановитого юнака виріс зрілий майстер футболу найвищого класу, навколо якого можна будувати команду. І не біда, що нині у нашої зірки далеко не найкращі часи. Навіть не в найкращій формі Шевченко буде потрібен збірній у найближчі роки. Хто може витіснити його із складу? Хотілося б назвати з десяток прізвищ — а їх нема.
ВЛАСНЕ ФУТБОЛ
Гру зі збірною Грузії транслювало телебачення і додати щось до телекартинки важко. Хіба що повні трибуни і чудову весняну погоду — справжню футбольну. І Каха Каладзе, який не грав за Грузію на знак протесту проти викрадення його брата, проте сидів на трибуні, вболівав і роздавав автографи. І міністра транспорту Валерія Пустовойтенка, колишнього президента федерації футболу України, який сидів поруч із нинішнім президентом ФФУ Григорієм Суркісом, теж вболіваючи за Україну.
Оптимальний на сьогодні склад українців відчутно переважав грузинів у першому таймі. Гості, у яких були відсутні шестеро гравців «основи», лише оборонялися, не створивши нічого біля воріт Шовковського. У нас, як завжди, не забив із зручної позиції на перших хвилинах Воробей, як завжди, активним у центрі був Гусін, швидким на фланзі Зубов. Кормильцев намагався знайти несподівані ходи в атаці, а ось Шевченко регулярно забігав у офсайд. Було видно, що наш лідер поки що не такий, яким ми його звикли бачити. Зате приємно здивував Ребров, який грав напрочуд розкуто, тому у нього багато що виходило. Особливо гол, забитий несподіваним ударом у ближній кут.
Важко сказати, як розвивався б сюжет гри у другому таймі, якби Буряк не замінив впродовж 15-ти хвилин понад половину команди. Як пояснив наш тренер після гри, він не міг зробити інакше — той же Нагорняк приїхав аж із Китаю, а раз запросили, треба дати можливість зіграти. В окремих моментах непогано виглядали Максимов і Скаченко, звично активним був Шищенко, проте контроль над серединою поля наші втратили. Поки розбирались, грузини створили чотири небезпечнi моменти проти жодного у наших. Як підсумок — точний удар Бурдулі, якого «забув» на фланзі Задорожний. Грузин, певно, сам не сподівався, що зможе так майстерно закинути м’яча за спину Реві, який на той час замінив Шовковського.
Аби все-таки виграти у збірної України залишалось двадцять хвилин. Чим не випробування в екстремальних умовах? На цей час у складі українців виявилось аж п’ятеро високих гравців, які добре грають головою. І тому подачі до воріт були виправдані і небезпечні. Спочатку кілька разів били головою Скаченко та Гусін — невдало. Та почуття неминучості нашої перемоги не полишало до останньої хвилини. І коли Зубов майстерно заробив штрафний на останніх секундах, і коли на його передачу вийшов Тимощук і забив головою переможний м’яч — це було логічно. Даруйте, друзі-грузини, але перемога нам була потрібна!
Навряд чи варто переоцінювати перший успіх команди Леоніда Буряка. Виграш у матчі з Грузією був важливим, скоріше, як історичний факт, як свідчення, що команда здатна перемагати навіть за несприятливих умов. Справжні випробування для збірної України ще не починались.
P.S. У середу гімн України перед матчем не співав ніхто. Ні Пономарьов, ні Скрипка, ні хтось інший. Прозвучала фонограма без слів. Може, воно і на краще. Нехай співають трибуни!
