(The International Herald Tribune, США)
У своєму нещодавньому інтерв’ю головний комуніст Росії Геннадій Зюганов назвав нового президента Дмитра Медведєва лібералом, який, на думку Зюганова, відображає почуття лише п’яти відсотків населення. Решта народу, сказав лідер комуністів, продовжує вірити в ідеали колективізму.
Це — глибоко помилкова точка зору. В російському суспільстві відбувається активний процес внутрішньої модернізації. Перші обережні кроки Медведєва відображають нову реальність: він явно прагне зміцнити середній клас, звільнивши малий і середній бізнес від опіки держави; він бореться з корупцією, яка сильна, як ніколи, і надмірним впливом силовиків, могутніх міністрів.
Він явно планує нейтралізувати політичну опозицію, кооптувавши деякі їхні ідеї, а можливо, й декого з них самих. Імовірно, намагатися шукати відмінності між Медведєвим і Путіним на теперішньому етапі не зовсім правильно: певно, вірніше буде сказати, що Медведєв намагається діяти, спираючись на те, що його попередник зробив правильно. У цьому вiдношеннi право росіян на приватне життя стало принципово значущою темою.
Що ж Путін зробив правильного за вісім років президентського правління? Довго не роздумуючи, я б сказав, що за нього росіяни отримали безпрецедентну можливість жити вільним приватним життям. Я не думаю, що Путін свідомо ставив перед собою таке завдання. Приватне життя схоже на курку, що тікає від селянина з ножем, — вона вирвалася з суворих рукавиць держави і з переляканим кудкудаканням сховалася десь у кущах.
Але влада не махає рукою на приватне життя, не каже: «живіть, як бажаєте, тільки мене не чіпайте». Вони прагнуть використати задоволення приватного життя, які стали доступні росіянинові, не лише щоб відвернути його від політики, а й як стимул розвитку держави. Позбавлена чіткої ідеологічної платформи багатомільйонна армія путінських бюрократів послужила вірну службу державі, розвинувши у власному середовищі — вдома і на дачі — ідеї гедонізму й насолоди. Приватне життя стало їхнім головним «бонусом».
Але цього не сталося б, якби сама влада — в тому числі і президент — не мали б схильності до розкішного життя, щодо якої вони до кінця самі собі не зізнаються. Таким чином, народ, бюрократи й еліта виявилися об’єднаними спільною погонею за приватним щастям.
Беручи до уваги скромний матеріальний достаток більшості населення, говорити про справжнє процвітання, мабуть, було б необачно. Проте розкішне життя ділової та політичної еліти і різних знаменитостей стало якщо не національним об’єктом жадання, то принаймні предметом пристрасних обговорень, проклять і наслідування. Народ терпіти не може магнатів, але якщо дочка бідняка виходить заміж за мільйонера, її сім’я чомусь забуває про свою ненависть. Стрілка життєвого компаса поступово змістилася з відмітки «національна апатія» на «я також хочу жити краще».
Приватне життя ніколи не було відкритим предметом обговорення в путінські часи. Як нібито приватне життя не було соціальною реальністю, і краще було її не зачіпати, бо ґрунтується вона значною мірою на грошах сумнівного походження. А проте вона була й залишається всюдисущою.
Приватне життя — це переповнені ресторани по всій країні, це пробки на дорогах, заміські котеджі, що не поступаються маєткам у Баварії або Каліфорнії, нічні клуби й дискотеки. Це лише зовнішні ознаки. Філософія приватного життя волає до вас із кожного бігборда і рекламного оголошення. Інтернет і телебачення просякнуті нею. Новини й політичні програми були віддані на відкуп Кремлю, та решта телебачення оспівує радощі приватного життя — в піснях, мильних операх, гумористичних та інших розважальних передачах.
Те саме можна сказати і про друковані ЗМІ. Більшість журналів присвячені стилю — цього слова росіяни не чули років із двадцять. Безліч місця як у глянсових журналах, так i в провінційних листівках присвячено моді, сексу, їжі, красивому життю. Газети також не відстають: їхньою улюбленою темою стало дозвілля — сім’я, туризм тощо. Друкована преса, як і телебачення, переважно лояльна до Кремля, однак питання приватного життя вона висвітлює, щоб догодити читачеві, а не Кремлю.
Ми отримали таємну свободу підпільного приватного життя. Ми можемо навчати своїх дітей практично всього, виховувати їх християнами чи буддистами. Ми можемо вирушити у подорож — залежно від наших можливостей — до Італії або на острів Паски. Я підозрюю, що саме це й називається «авторитаризмом із людським обличчям».
Але якою мірою цей авторитаризм має людське обличчя? Якщо судити з політичного вектора останніх років, у цій формулі мало сенсу. Та якщо взяти жахливу політичну константу російської історії, то можна збагнути, чому населення позитивно оцінювало правління Путіна.
У російській історії до середини XVIII сторіччя не було місця приватному життю. Зміни почалися 18 лютого 1762 року, коли цар Петро III, котрий не вирізнився нічим іншим, опублікував указ про вільність дворянства. З цього дня всі знатні люди отримали право не служити державі, жити поза своїми маєтками і вільно подорожувати за кордон. Ця дата поклала початок російському приватному життю, яке стало справді вільним лише по революції 1905 року. І лишалася такою двадцять років.
У СРСР перші ознаки приватного життя з’явилися по смерті Сталіна. Справжні історичні зміни почалися разом із перебудовою — колективне «ми» поволі поступилося місцем індивідуальному «я», тим самим позбавивши сенсу життя багатьох колишніх радянських людей. Єльцин у 1990-ті роки почав проводити радикальні реформи, та невідворотний хаос, який вони породили, — страйки, невиплата зарплат, дефолт 1998 року — навряд чи сприяв розвитку приватного життя або підйому середнього класу.
Путін зміг стабілізувати економіку й посилити державу, одночасно пожертвувавши свободами а-ля Захід і залишивши відкритим питання про стратегічний розвиток країни. Виникли передумови для приватного життя.
Але протягом останніх двох-трьох років правління Путіна держава знову вирушила на пошуки ідеології, яка змогла б об’єднати росіян в ім’я єдиної духовної мети. Свобода приватного життя виявилася тимчасовим передихом, чимось на зразок НЕПу 1920-х років. Держава знову почала виховувати молодь, зблизилася з Православною церквою і почала всерйоз розглядати питання про введення обов’язкового релігійного навчання в початковій школі.
Якщо Медведєв зупинить цю атаку на свободи приватного життя, він забезпечить собі підтримку населення. Патріотизм і православ’я не можуть стати державною ідеологією, вони не мають однаково привабливої сили для всіх росіян. І навпаки — за відсутності контролю з боку уряду приватне життя за найближчі роки настільки зміцниться, що зможе встояти перед будь-якими пропагандистськими бомбами.
Спасіння Росії в її приватному житті. За допомогою нього, поступово створюючи сімейні цінності, Росія стане проінформованою і сучасною країною — і опиниться у спільноті демократичних націй.
