Є фото, які так само, як знакові тексти, потребують, щоб до них щоразу поверталися. Знімок «Борги наші» «День» уже публікував. Але ми невипадково повертаємося до нього напередодні важливої для нашої країни річниці. «Натреноване» око прочитає в цьому образі багато смислів (переважно, на жаль, не дуже оптимістичних). Не лише про трагедію українського села та культуру поваги до старості, а й значно глобальніше — про українську Незалежність, про успіхи та поразки останнього 20-ліття, про європейську Україну. Як, зрештою, й на опублікованому в попередньому номері «Дня» знімку Віктора Співака «Баба Галя — за українську Незалежність». Або на фото «Очі Майдану» Василя Артюшенка.
Це ті рідкісні випадки, коли вдається впіймати мить, яка на плечі людини кладе не лише її власну епоху, а й усю українську історію та водночас нездатність нашого сучасника прочитати її.
Ще на початку 2005-го, вперше публікуючи знімок «Очі Майдану», «День» запропонував усім чиновникам замість портретів «вождів» повісити у своїх кабінетах цю фотографію. Очевидно, тоді ми б мали іншу країну.
У цій міні-галереї образів — жінки, які серед сотень тисяч інших наближали українську Незалежність. А коли Незалежність була втілена в життя, ці люди були забуті й відкинуті власною державою та суспільством.
Чому так сталося? Хто ці жінки?
«День» поспілкувався з авторами згаданих знімків.
Віктор СПІВАК, автор фото «Баба Галя — за українську незалежність»:
— Цей знімок я зробив 2005 року в селі Проців Бориспільського району на Київщині під час мітингу, присвяченого Дню Незалежності України. Галя — це справжнє ім’я цієї жінки (прізвища я, на жаль, не пам’ятаю). Вона живе в Процеві. Звісно, якби такі знімки висіли у кабінетах високопосадовців, вони б трохи більше пам’ятали про народ. Але, гадаю, таких портретів у високопосадовців немає. Звісно, на Незалежність покладали безліч сподівань — як героїня мого фото, так і особисто я й, очевидно, весь народ. Але, так чи інакше, я жодної хвилини не жалкую, що ми її маємо. Мені, наприклад, довелося спостерігати, як Південна Корея із дуже бідної країни перетворилася на заможну. І це при тому, що країна маленька (як дві Донецькі області), й 70% її території займають ліси та гори, але вона спромоглася встати з колін за 20 років. Як це їй вдалося? Просто суспільство було об’єднане однією ідеєю. Південна Корея — азіатська країна, що живе за Конфуцієм. Їх об’єднує це вчення, а також — лідери. Нам, на превеликий жаль, бракує спільної духовної основи.
Василь АРТЮШЕНКО, автор фото «Очі Майдану»:
— Для фотографа основне — вміти бачити. А зйомка — це вже історія. Цю бабусю я «впіймав» на Майдані 2004 року. Вона також прийшла, хоч їй на той час було вже далеко за 70. Сльози на очах — чи то від старості, чи то від того, що людина відчула щось щемливе, пережила те, що її сколихнуло. Можливо, замолоду їй не випало сказати своє гучне слово. Усе чекала й чекала, сподіваючись на краще. Але зараз вона наважилася на вчинок. Її покоління ще пам’ятає Голодомор, хай навіть вони на той час були дітьми, вони пережили війну, пройшли колгоспи, репресії. Але це покоління все ж таки сподівається на краще. Мовляв, ще трохи — а там краще буде... Сумніваюся, що такий портрет у кабінеті чиновника змінив би сутність системи. Швидше за все, той чиновник його б і не помічав...
Микола ЛАЗАРЕНКО, автор фото «Борги наші»:
— 2000 року я знімав фоторепортаж під час жнив. Якщо не помиляюся, це був Макарівський район Київщини. Просто побачив цю бабусю, яка йшла мені назустріч. Щось у її образі мене вразило, щось зворушило. Цей знімок з’явився абсолютно спонтанно. Я сам родом із села, моя мама — також старенька, навіть одяг носить такий самий.
Абсолютно погоджуюсь із тим, що подібні портрети мають висіти в кабінетах чиновників. Бо те, що сьогодні відбувається і на Хрещатику, і в судах, не витримує жодної критики. Чому сталося так, що ці бабусі лишилися «за бортом» життя, я не знаю. Нехай свої міркування запропонують соціологи та політики.
Олена ЛІЩИНСЬКА, кандидат психологічних наук, докторант Інституту соціальної та політичної психології АПН України:
— Питання, чому працьовиті, віддані країні люди, на жаль, нині не потрібні державі й забуті, я також постійно собі ставлю. Але чіткої відповіді на сьогодні не маю. Кожна нація має моральних авторитетів. А ми або перебуваємо на «дитячому» етапі розвитку (бо не цінуємо того, що маємо), або справді маємо ваду, через яку не схильні прислухатися до мудрих думок. Якщо уявити собі еволюцію суспільства у вигляді спіралі, то вона або здіймається догори, або деградує. Звісно, якщо ми не цінуємо моральних авторитетів, не прислухаємося до думок розумних, освічених, мудрих людей, не сприймаємо суспільну мораль як критерій безпеки, то відповідну ситуацію й маємо.
