Американський фільм «P.S. Я люблю тебе» — доволі типова мелодрама. Щоправда, починається нестандартно: у епізоді відразу після вступної сцени родинної сварки-примирення з’ясовується, що чоловік помер. Далі ще один сюжетний віраж, котрим картина вочевидь завдячує роману Сесілії Ахем, за яким і писався сценарій: небіжчик завбачливо приготував для вдови силу- силенну посмертних сюрпризів: листи з усілякими інструкціями, куди ліпше піти чи поїхати, як їй розважитися, все надходять і надходять, і саме так — звичайно, не без допомоги вірних друзів — бідолашна вибирається з депресії; її життя на певний час перетворюється на суцільний постскриптум до чоловікового життя.
Сценарій пропонує таку собі подорож героїні минулим і водночас теперішнім, потенціально дуже захопливу. Втілення, треба визнати, не блискуче. На початку дійсно жвавий, фільм у другій своїй половині ту легкість утрачає, загрузає у не надто вдалих діалогах, явно задовгих ліричних епізодах, неначе для якогось внутрішнього двигуна усієї тої конструкції забракло пального. Здається, можна безболісно викинути кілька епізодів і навіть героїв, докінчити фільм трохи раніше, що, цілком імовірно, пішло б йому на користь. Та менше з тим. Сюжетна ідея таки гарна: кохання, що лишається з тобою і керує твоїм життям навіть тоді, коли не стало того, кого кохаєш. Головне ж — усе це дивним чином перегукується із зовсім інакшою історією.
Та легенда є однією з найкрасивіших серед японських кайданів — історій про привидів. У ній ідеться про молодого чоловіка, якого переслідує згубна потойбічна сила в образах витончених красунь. Мало-помалу стає ясно, що таке лихо трапляється з ним не перший раз і що його невідступно переслідує, з’являючись у всіх його попередніх життях, одна й та сама закохана в нього душа, набуваючи все нових і нових подоб, підкрадаючись ближче й ближче. І таки бере своє. Герой гине за загадкових обставин. Погоня скінчилася. Юнакова могила відтепер поруч із могилою його переслідувачки...
Кажуть, справжнє кохання буває тільки раз; одначе мов у нього багато, і щоб розгадати декотрі, й цілого життя може бути замало. Найважливіші листи пишуться не лише на папері, не лише словами і не лише на цім світі. Ми, ти і я, нарешті знайшли одне одного, наш час завмер, але чиїм знаком, звісткою від кого є оця довгоочікувана, запаморочлива, єдина-і-назавжди зустріч?
