Митний союз (МС) стає класичним прикладом того, як політичні амбіції Росії входять у системне протиріччя з її власними економічними інтересами і реальним ступенем впливу на партнерів.
Неуспіх зустрічі прем’єр-міністрів потрійного Митного союзу Росії, Казахстану та Білорусі в Санкт-Петербурзі виявився абсолютно закономірним. Навіть якщо сторонам удасться узгодити і ввести в дію єдиний Митний кодекс (нехай не до 1 липня 2010 року, як планувалося, а пізніше) як реальне повноцінно діюче економічне об’єднання, Митний союз залишиться мертвонародженим. Росія вже на самому старті проекту не готова виконати всі економічні вимоги своїх партнерів по Митному союзу. А Білорусь і Казахстан і надалі не прогавлять можливості максимально лібералізувати для себе торгівлю з Росією й витягнути максимум преференцій з ідеї МС.
Навряд чи здійсниться й більш глобальна імперська мрія Путіна — створити 2012 року на території СНД єдиний економічний простір (у цьому проекті, за задумом російського прем’єра, має брати участь і Україна як країна-спостерігач в іншому напівмертвому інтеграційному клубі — Євразійському економічному співтоваристві).
Показовими є слова російського прем’єра в інтерв’ю телекомпанії «Мир» одразу після невдалого форуму в Петербурзі: «Митний союз стартував успішно. Його механізми почали працювати. Він переростає економічний формат і стає новою геополітичною реальністю». Саме нової геополітичної реальності й хотіло домогтися російське керівництво, в червні минулого року несподівано діставши з нафталіну проект Митного союзу. А до економічного формату союз, навпаки, швидше за все, не доросте. Але й новою геополітичною реальністю не стане.
Володимир Путін оголосив про створення МС із 1 січня 2010 року наступного дня після того, як на консультаціях щодо вступу Росії до Світової організації торгівлі (СОТ) у кулуарах торішнього Санкт-Петербурзького економічного форуму було досягнуто прориву. І тут чи то Путін приревнував до здатності президента Медведєва просунутися на переговорах щодо СОТ, чи то вирішив проявити себе в ролі реставратора фрагментів «великої імперії», розпад якої, за його власними словами, став «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Так чи інакше, Митний союз не просто реанімувався з повного політичного небуття, а ще й було оголошено, що вступати до СОТ віднині буде це незрозуміле об’єднання, а не Росія.
За рік, що минув відтоді, Росія так і не визначилася з форматом вступу до СОТ, то, повідомляючи про намір робити це в індивідуальному порядку, то, підтверджуючи бажання вступити разом із Казахстаном і Білоруссю.
Зате в рамках Митного союзу ми вже маємо позов Білорусі щодо стягування Росією експортного нафтового мита, латентну «газову війну», «молочну війну», що періодично спалахує. При цьому Казахстан і Білорусь фактично не збираються відмовлятися від національного митного регулювання в рамках МС, а сама Росія не готова, наприклад, до безмитного ввезення до країни іномарок через територію Казахстану й Білорусі. Хоча, за умовами МС, зобов’язана на це погоджуватися.
По суті, Митний союз нічим не відрізняється від гучної домовленості з Україною про продовження термінів перебування Чорноморського флоту в обмін на десятирічні газові знижки. Путін, вигукуючи під час екстреного візиту до Києва, що «жодна військова база стільки не коштує», сам і позначив системну ваду такої політики. Геополітичні амбіції та імперські комплекси Росії примушують її платити непомірну ціну за зовсім не очевидні проекти і вже точно суперечать російським економічним інтересам. Росія не має (і в найближчому майбутньому не отримає) політичних і економічних можливостей створювати геополітичні об’єднання на пострадянському просторі під своїм диктатом. Партнери Росії гранично відверто обмінюють удавану участь у цих проектах на дедалі зростаючі конкретні економічні дивіденди. Можна лише висувати припущення, які умови висуне за свою участь у єдиному економічному просторі Україна, яка категорично відмовилася від приєднання до невигідного їй Митного союзу. Але абсолютно очевидно, що Росія в будь-якому разі не отримає абсолютно лояльних до себе (та ще й «молодших») союзників на пострадянському просторі ні за допомогою газових знижок, ні за допомогою Митного союзу. Цю лояльність доведеться оплачувати постійно, а щонайменша відмова задовольнити фінансові запити партнерів призводитиме до стагнації або краху геополітичних проектів Росії з колишніми радянськими республіками.
Іншими словами, навіть ці нерентабельні спроби Росії пограти в імперію абсолютно не гарантують успіху задуму. Урешті-решт, рахувати власні гроші російська еліта навчилася й оплачувати імперіалізм із власної кишені в особливо великих розмірах точно не буде.
КОМЕНТАРI
Звертаючись до своїх експертів із проханням прокоментувати цю статтю, «День» попросив їх відповісти на таке дещо провокативне запитання: «Схоже, Росія згодна платити будь-яку ціну за проекти, що викликані до життя геополітичними амбіціями та імперськими комплексами її керівництва. Чи не могла б Україна на цьому заробити? Чи існують такі умови, виконання яких було б досить для того, щоб обѓрунтувати нашу участь в єдиному економічному пострадянському просторі?»
Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ, головний науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАНУ:
— Свого часу я дуже активно виступав проти так званого єдиного економічного простору, коли його підтримував Кучма — щоправда, далеко не так сильно, як Азаров. Я вважаю, що єдиний економічний простір для України можливий лише як зона вільної торгівлі на принципах СОТ. Це межа, за яку Україні не можна переступати. Якщо ж ідеться про такий простір на рівні митного союзу, то це вже виключає можливість нашої інтеграції на західному напрямку, і відтак це навіть не підлягає обговоренню. Єдина умова нашого наближення до вільного простору за участю Росії та інших пострадянських країн — це ЄЕП на рівні зони вільної торгівлі без жодних вилучень. Це дає змогу нашій державі бути водночас у декількох зонах вільної торгівлі, у тому числі з Євросоюзом. Там мали б діяти принципи СОТ, що не створювало б жодних альтернатив. А коли йдеться про щось значно більше, ніж зона вільної торгівлі, — про митний союз з Білоруссю, Росією та Казахстаном, — то така модель, як на мене, несприятлива для нашої держави, а тому непотрібна. А нам просто не треба панікувати й кудись, невідомо куди, поспішати. Адже Росія об’єктивно сильно зацікавлена і в українському ринку, і в економічному співробітництві з Україною — не менше, ніж ми у співпраці з нею. Навіть за часів Ющенка, коли політичні відносини між нашими країнами були майже на нулю, зовнішня торгівля розвивалася дуже швидкими темпами, аж поки цьому не завадила міжнародна фінансово-економічна криза. Тобто підприємства можуть на двосторонній основі активно співпрацювати, і головне їм не заважати.
Євген КОПАТЬКО, соціолог, керівник компанії R&B:
— Запит на поліпшення українсько-російських відносин має місце як в українському, так і в російському суспільстві й, безумовно, в обох елітах. Але я б не став стверджувати, що Росія готова платити тільки за зближення. Хоча ще зовсім недавно Україна платила дуже великі гроші за російський газ, не отримуючи за останні п’ять років жодних, ні політичних, ні економічних, преференцій у взаєминах з Росією. Я думаю, що й для Росії це були не найкращі часи. Адже тоді практично не було діалогу між керівниками двох країн. А зараз це питання знімається з порядку денного — відносини покращуються, й це фіксують соціологічні опитування. Ще рік тому більшість людей вважали, що наші відносини мають нібито негативний характер, а зараз опитування свідчать: сталися досить різкі зміни в кращий бік. Я вважаю, що це аванс елітам обох країн. Яка ціна цього безперечного прогресу — питання складне. Якщо відносини й надалі розвиватимуться в позитиві, інтереси наших країн будуть зрозумілими — що можливо, якщо українське політичне керівництво артикулюватиме свої запити й порівнюватиме їх з позицією росіян, а ті робитимуть те саме, — то знаходити спільні позиції цілком реально. Тим паче що, як свідчить практика, в умовах кризи ніхто інший нам поки що не поспішає допомагати. І Америка, і Європа зараз зайняті розв’язанням своїх досить гострих проблем. У цьому випадку, повторюю, запит на поліпшення українсько-російських відносин є, й хотілося б, щоб ціна його вирішення була взаємоприйнятною. І саме на цьому принципі слід вибудовувати відносини, незважаючи на те, що в будь-якій ситуації для критики залишається великий простір. А ще є запит на позитивний інформаційний простір між нашими країнами. Я вважаю, що зараз час для того, щоб збирати камені, що, погодьтеся, завжди краще, ніж їх розкидати. І в цьому процесі обидві сторони можуть розраховувати на успіх. Адже завдання будь-якої держави — мати довкола себе сприятливе, а не вороже оточення. У цих умовах можна цілком коректно говорити про якісь спільні великі політичні проекти і із Заходом. Я вважаю, що туди нам шлях не закрито. А чим успішніше розвиватиметься в Україні економічна ситуація, тим охочіше там з нами домовлятимуться.
Мирослав ЯКІБЧУК, голова Національного форуму профспілок України:
— Я не проти того, щоб на щось там заробляти. Але поступатися на вимогу Росії нашими правами, національною незалежністю особисто для мене неприйнятно, і я гадаю, що й для більшості українців також. Україні треба вибудовувати партнерські відносини з Росією, але при цьому політики і державні діячі насамперед мають керуватися національними інтересами.
