У мистецтві — надто в мистецтві, що легко тиражується, такому, як кінематограф, — завжди є особистості, сама поява яких провокує гостре різноголосся думок. Про таких художників, режисерів, акторів сперечалися, сперечаються і сперечатимуться незалежно від типу суспільного ладу, зміни тенденцій у культурі тощо. Олександр Сокуров — з-поміж них. Дискусії супроводили і його візит у досить байдужий до інтелектуального кінематографа Київ, так само як і ретроспективу його фільмів, що завершується в столичному «Кінопалаці». Справді, творчість творця «Самотнього голосу людини», «Днів затемнення» і «Кола другого» можна оцінювати по-різному. Адже й формувався Сокуров пiд час іншої епохи, багато в чому живе її ритмами. Він, щоправда, в багатьох своїх проявах може здаватися несвоєчасним; однак важко заперечувати в ньому людину, віддану своєму ремеслу, по- справжньому інтелігентну, яка щоразу прагне зрозуміти найважливіші істини щодо життя й смерті і, якщо є змога, передати своє розуміння іншим людям за допомогою екрана. На жаль, формат газетної шпальти дозволив умістити лише малу частину нашої бесіди з Олександром Миколайовичем.
— Ви завжди були уважні до проблеми влади, однак вона була присутньою у ваших документальних фільмах. Нині ви присвячуєте їй і повнометражні картини. Із чим це пов’язано?
— Я сприймаю владу як певний психічний стан людини. І це для мистецтва одне з найболючіших і найдраматичніших питань. У самій владі немає ніякої таємниці. Усі таємниці — в людському характері.
— Чим вас приваблює Леонід Мозговий — виконавець таких різних ролей у ваших фільмах, як Чехов, Гітлер, Ленін?
— Людською та професійною чесністю насамперед. Він із повагою й довір’ям ставиться до мене, я до нього ставлюся з величезною повагою. Етична основа цієї людини, на мій погляд, бездоганна. Якщо йому повірити, він зможе все.
— Чи можна нині стверджувати, що ви знімаєте історичні фільми?
— Як сказати… У моїх документальних картинах також велика їх частина торкається історії. Ні... Можливо, в «Молохові» і «Тельці» рельєфніше проступає конкретний історичний фон. Але я не претендую на те, що сказане або показане в моєму фільмі є правдою. Це художня вигадка. Ми до кожної з картин готуємося дуже серйозно, докладно займаємося документами, тому що хочемо бути вільними в матеріалі. Але тільки-но я потрапляю в простір публіцистики, то відразу йду в бік. Завдання правдивого показу на екрані чого-небудь узагалі я вважаю нездійсненним. У будь-якому разі, на всьому: на виборі виконавців, драматургії, на монтажі й визначенні характеру героя — лежить відбиток суб’єктивної волі автора, нікуди від цього не подітися.
— Чим ви керувалися, коли вибирали героїв для останніх фільмів?
— Такі високі постаті беруться, щоб спробувати зрозуміти людську основу їхнього життя. Бо, на мій погляд, в основі всього лежать приватні прояви характеру, — ніякої величі, ніякої слави й геніальності. Якщо людина вибирає своєю справою служіння суспільству, тобто політику, то вона має дотримуватися дуже суворих правил. Однак, вражає, що ніхто з людей, які отримують посаду з рук інших, цих правил не дотримуються. У моїх останніх фільмах глядач може побачити, що найглобальніші проблеми, на жаль, довіряють тим, котрі взагалі не мають права переступати порiг для їх розв’язання.
— Зрозуміти — в якомусь сенсі це й пробачити, хіба не так?
— За християнськими нормами, так. У цьому разі зрозуміти, аби ніколи цим шляхом не піти. Ми ведемо мову про людей, які намагалися виконати свої, надто умоглядні, цілі шляхом примусу, а це завжди безглуздо. Ніхто з них не думав про те, що з тим інструментом, який їм потрапляє в руки, треба поводитися обережно. Не всі функції цього інструмента насправді відомі. Ми досі не знаємо, що таке влада.
— Мені здається, що в тому, що стосується головних героїв, ваша тетралогія влади поступово освітлюється чи що. Спочатку — два кола пекла, Гітлер і Ленін, потім — гідний правитель, імператор Хірохіта і, нарешті, Фауст…
— Те, про що ви мовите, насправді дуже важливе. Прямо скажемо, вперше мені таке кажуть. Із чого почати… У нас такий задум — створити твір, що складається із чотирьох частин. Перші дві зроблено, залишається ще дві. Це означає, що із цілої низки питань ми можемо змінити погляд. У мене була розмова з продюсером. Що, коли так спробувати: доки не зробили четвертої картини, доти не випускати на екран також інші? Але це неможливо. Мабуть, за формою четверта частина легша за інші. Але за змістом вона буде найдраматичнішою, попри те, що дія відбувається в гарних місцях, в упорядкованому житті, а люди вмирають тільки душевно, а не фізично. Мені зараз важко відповідати на ваше запитання. Але воно дуже важливе. Ви влучили в саму точку.
— Ви задіяні в декількох проектах, ваші роботи користуються попитом. Чи можете ви назвати себе успішним режисером?
— Мені це не зовсім підходить. Я знімаю в досить скромних умовах. Усе йде від того, що я дуже люблю працювати, готовий у найскладніших обставинах робити справу. Група в нас своя, ми разом багато років, одразу, максимально, підключаємося. Це стосується й контактів із нашими західними колегами. У мене в цьому сенсі поки що немає проблем. Ніхто не втручається в мою акторську політику, в режисуру. Із другого боку, я плачу своїм колегам тим, що намагаюся враховувати складності економіки й шукаю ресурси в самому собі, в режисерському вирішенні. Іноді простіше напружити мізки, ніж телефонувати й шукати десятки тисяч доларів. Тому є продюсери, які люблять зі мною спiвпрацювати. Працюючи зі мною, вони знають, що обіцяне завжди буде виконано. Якщо ми вирішили, що закінчуємо виробництво 10 грудня, значить, увечері 9 грудня продюсер дивиться картину. Моя зона відповідальності має бути точно дотримана. У цілому, для моїх продюсерів вигідніше працювати з авторським кінематографом, аніж із масовим, який вимагає колосальних вкладень. Адже фільм, зроблений режисером авторського кіно, десятиріччями перебуває в економічному, й, умовно кажучи, престижному обороті. І при цьому на плаву постійно залишається ім’я продюсера.
— Хто ваші глядачі, які стосунки вас поєднують?
— Раніше моїми глядачами були найкращі люди в СРСР: науково-технічна інтелігенція, ті, котрі читали «Новый мир», самвидав, цікавилися літературою, кіно й кому нині дуже важко. Можливо, для когось це погано, але моя публіка — люди освічені насамперед. Я вже нічого не можу із собою вдіяти, не можу опуститися нижче за той рівень, на якому перебуваю. Можливо, я сам себе створив, чи, може, обставини мене створили… Тобто я роблю такі картини не тому, що я такий гарний, а тому, що не знаю, як по-іншому їх робити. Мої глядачі ліпші й освіченіші за мене; вони, так само як і я, люблять літературу, живопис, музику більше, аніж кіно, а тому здатні почути іншу людину. Ось мої глядачі. Не злі, не роздратовані. Якщо людина буде злою, роздратовано підходитиме до прочитання того, що із самого початку є результатом глибоко суб’єктивного переживання, то скандалам кінця і краю не буде. Адже твір потрібно розглядати на основі тих правил, які він пропонує.
— А часто ви зустрічаєтеся з таким роздратованим нерозумінням?
— Дуже часто. Колись я реагував, намагався пояснювати, вступати при всіх у дискусії. Тепер вважаю, що на такий рівень кам’яного віку публічно відповідати не варто. Просто найчастіше на мої фільми такі люди не приходять, як і на прес-конференції. Якщо приходять, то не намагаються говорити, а мовчать. Сьогодні, мені здається, в кінематографі відбувається звикання частини публіки до того, що є ось таке авторське вираження думок, і це треба приймати. Це не означає, що я не сприймаю альтернативного враження. Насправді, моя думка про те, що я роблю, суворіша, аніж у будь- якої критики. Я-то добре знаю, що хотів і що вийшло.
— Повернімося до розмови про постійні теми ваших фільмів, мені здається, що один із лейтмотивів у вас — смерть. Чи я не маю рації?
— Я іноді чую про це. Мені й Михайло Ямпольський, людина, яку я дуже поважаю, також чомусь казав, що в мене акцент на смерті. Насправді, смерть мене не цікавить, тому що для мене тут усе зрозуміло. Я був на війні, бачив, як поранена людина вмирала, тримав в руці згусток її мізків, що застигали, засовував їх назад у голову, розбиту осколком, і нічим допомогти вже, на жаль, не мiг. І що у мені відбувалося, чому це відбувалося, чи боявся я і чого боявся — власної смерті? А що вона може зробити, крім того, щоб за одну мить мене забрати? Чому ми цієї миті боїмося — це ж тільки мить? Адже ми жахаємося того, що триває, розвивається, має свою драматургію. Мене цікавить тільки боротьба за життя, починаючи з моменту, коли ми усвідомлюємо, що смертні, і я в цьому не оригінальний. Адже вся література стоїть на цьому: виживе — не виживе. Це ж рівнозначно близьким, інтимним взаєминам між людьми. Втрата близької людини — та ж сама смерть.
— Які свої роботи ви вважаєте вдалими?
— Чим ближче фільм до певної художньої форми, наприклад, до прозаїчного твору або до поезії, — тим краще він зроблений. Багато які картини мені близькі, тому що я дуже люблю тих, котрі там знімалися. Люблю дивитися на їхні обличчя, згадувати, як це було, як складалися наші стосунки. Не знаю, чи потрібен я їм, але вони мені дуже потрібні. У такому сенсі це навіть не створення кіно, а акт життя. Я більше люблю цю людину, цього виконавця, аніж увесь фільм.
— І при цьому, виходячи із суті професії, вимушені командувати людьми.
— Режисер не може не бути вольовою людиною. Кіно мені не подобається завдяки елементам примусу, що в ньому мають місце. Чим серйозніший задум, чим довший термін виробництва, тим більше ти повинен затрачувати волі для примусу. Коли перебуваєш в експедиції тиждень, другий, третій, живеш у готелях незрозуміло де, знімальний день складний, — і бачиш, що група вже втомлюється, а ти повинен усе одно виконати завдання, — певна річ, вдаєшся до примусу. Збираєш групу щодня, ведеш з усiма серйозну розмову. Ніяких образ, крику, однак, якщо треба, я з болем розлучаюся з людьми. На щастя, такий випадок був, напевно, один за все життя. Інша справа, що ти приходиш щодня і ніхто не повинен розуміти, що насправді з тобою відбувається, — може, тобі тоскно, погано, щось болить… загалом, самопочуття таке. На жаль, вольовий компонент має місце. Усе мистецтво створюється в умовах збудження уяви, фантазії, свободи. У кіно до цього поки що далеко.
— Чи є у вас захоплення за межами кінематографа?
— Ні. Тому що не залишається життєвого простору ні для чого іншого. Іноді полюбляю сісти в машину й поїхати на берег, у Комарово, посидіти на березі затоки в машині, нічого не роблячи. Оце й усе, на що мене вистачає, якщо є терпіння проїхати через пробки. У мене багато зібрань із музики, дуже гарна бібліотека, але це не має ніякого вiдношення до хобі, це просто частина мого життя. Колись мене дуже цікавили енциклопедичні зібрання як певне уявлення про історію та її факти. Потім, коли я проглянув Брокгауза й Ефрона та Британську енциклопедію, зрозумів, що цей шлях для мене надто важкий.
— А все-таки навіщо ви знімаєте?
— Тому, що не можу не працювати. Якби я був людиною іншої професії, я б працював, незважаючи ні на що. Я це роблю, тому що не можу не робити цього. Однак, розумію, що, можливо, вже й не треба…
