Уже багато років українське суспільство сподівається на прихід нового покоління: мовляв, прийдуть люди, які не росли при «совку», проголосують «правильно» і жити стане краще. За орієнтовними підрахунками загальнонаціонального проекту «Мій перший Президент» 17 січня вперше свого Президента обиратимуть близько трьох мільйонів молодих (але вже повнолітніх) людей. Сталося! Нове покоління прийшло. На цьогорічних президентських виборах голосуватимуть молоді люди, народжені в 1991 — 1992 роках, за незалежної України! Вони знають про Радянський Союз тільки з розповідей батьків та з підручників історії. Вони інакше мислять, інакше поводяться, мають інше уявлення про життя. А які політичні погляди вони відстоюють? Або, простіше кажучи, за кого вони збираються віддати свій перший громадянський голос?
«День» багато уваги приділяє спілкуванню з молодими людьми, і ми дуже добре знаємо сучасну молодь, чим вона живе. Проте різнобій думок, з яким ми зустрілися, та непевність у власному виборі серед молодих людей здивували навіть нас.
Позиція «Дня» давно відома нашим читачам: нове покоління автоматично не стане іншим. Над цим треба працювати роками, а можливо, і десятиліттями. Не можна виховувати з чистого листа, без врахування попереднього досвіду, як негативного, так і позитивного. В Україні ж молоддю займаються поодинокі організації або люди, яким це зовсім не належить за посадою. Натомість Міносвіти скорочує цикл гуманітарних дисциплін у вишах та не може забезпечити якісною літературою школи. З діяльністю Міністерства сім’ї, молоді та спорту взагалі велике питання. За понад 18 років незалежності в Україні не розроблено національної концепції виховання. Якого нового мислення ми очікуємо від молодих людей? Більше того, захаращений інформаційний простір, занепад системи освіти не вчать молодь самостійно думати. Результат: як мінімум, неправильні висновки зі, здавалось би, раціональних суджень, як максимум — звичайне мавпування симпатій і прихильностей старших.
Безперечно, не все так фатально. Подорожуючи Україною, ми зустрічали мислячу молодь. Здебільшого вона скромно набирається знань у своїх школах та університетах. Її голос розпорошений, і ми навряд чи почуємо його в дружному хорі виборчих тенденцій. Цю молодь треба згуртовувати і навчати. Проте це завдання наступних років. А поки — слово новій електоральній хвилі...
Андрій МОСКАЛЕНКО, керівник прес-служби Львівської міськради, 22 роки:
— Звісно, як молода людина, голосуватиму за молодого прогресивного кандидата в президенти, який висуває ідею підтримки, по-перше, патріотизму, по-друге, європейського розвитку держави, по-третє, становлення України як незалежної держави. Щодо конкретного кандидата, то я досі не визначився — визначуся на виборчій дільниці 17 січня. Часто обговорюю з друзями це вкрай важливе для всіх нас питання, але й вони теж остаточно не визначилися, хоча схиляються до правих кандидатів, представників так званих демократичних сил, тобто вибиратимуть із п’яти кандидатів: це чинний Президент Ющенко, прем’єр-міністр Тимошенко, екс-голова «Нацбанку» Тігіпко, колишній міністр економіки і голова Верховної Ради Яценюк та голова ВО «Свобода» Тягнибок. Єдине, що зараз можу сказати: впродовж виборчого процесу і в мене, і в моїх друзів цікавість і прихильність до тих чи інших кандидатів змінювалася. Я особисто останнім часом намагався перечитати більшість програм кандидатів у президенти, дивився телевізійні інтерв’ю, вивчав також списки команд претендентів на крісло першої особи держави... Попри це, навіть маючи доступ до всієї можливої інформації, досі не можу визначитися з пріоритетами, але на вибори обов’язково піду. До речі, моя посада абсолютно не впливає на мій вибір. Я є вільним у виборі. І міський голова Львова Андрій Садовий завжди наголошує, що головне завдання влади — забезпечити проведення виборів, а не агітувати. Тому хто б не став президентом України, ставитимуся до нього з повагою, бо це свідомий вибір народу.
Леся БЕНДЮК, студентка Національного університету «Острозька академія»:
— У сучасній українській політиці чомусь все меншу роль відіграють національні традиції та моральні цінності. Але будь-яка держава може стати успішною лише тоді, коли її громадяни усвідомлюють свою духовну спільність, лише в такому випадку населення перетворюється в націю.
У погоні за здобуттям голосів та симпатій виборців політики забувають про те, для чого насправді вони прагнуть влади. Народні обранці полюють лише за великим капіталом. На мою думку, сьогодні нашій державі потрібна молода політична сила, яка прагне не збагачення, а відродження Української держави. Для цього вона повинна на перше місце ставити саме інтереси української нації. Тому в ідеологічному плані я підтримую український націоналізм, як доктрину, що зможе найкраще відобразити інтереси українського народу.
На сьогодні найефективнішою силою на політичній арені я бачу ВО «Свобода», тому на президентських виборах голосуватиму за Олега Тягнибока. Адже лише національно зорієнтований свідомий лідер, який не боїться діяти радикально, зможе змести весь бруд із української політики і поставити Українську державу на ноги.
Валентина ВРУБЛЕВСЬКА, майбутній медик, Вінниця:
— День виборів для мене дуже знаменний й очікуваний. Тому що я вперше буду впливати на долю країни. Домашні розмови про політичні вподобання нашої родини завжди бурхливі, і якщо раніше я лише могла вести з батьками дискусії, то цього року вперше буду голосувати особисто — отримую законне право на офіційне волевиявлення. Тим паче, що мої політичні вподобання розбігаються із вибором батьків. Мати прихильно ставиться до Тігіпка, а от ми з батьком і братом більше підтримуємо Арсенія Яценюка. Мені він близький, перш за все, своїми молодими літами. Дуже хочеться, щоб в політику прийшли молоді свіжі сили. Рішучі, з кардинально протилежними поглядами до теперішніх кланів. Застій просто дістав. Якщо й є якийсь рух, то лише на користь правлячої верхівки. Реально нічого не змінюється, лише навівається ілюзія дій.
Анна САВЧУК, студентка Луцького гуманітарного університету:
— Вважаю, що на нинішніх президентських виборах є лише два сильні кандидати — Юлія Тимошенко і Віктор Янукович. І хоча, на перший погляд, за принципом гендерної рівності мені мала б бути ближчою на посаді президента жінка, але я буду голосувати за Януковича. Мені ближча й зрозуміліша його програма, зокрема, його намір бачити у Росії не ворога, а друга. По-перше, ми сусіди, отож приречені жити поруч, а жити мирно краще, ніж жити у ворожнечі. Це краще загалом для України. По-друге, така його позиція близька і моїй родині, адже у мене мама — росіянка-ростовчанка і в Росії живе половина моїх родичів. Я не хочу їздити до них із закордонним паспортом, за візами, і бути представником недружньої держави. Тимошенко ж сьогодні дуже багато обіцяє, але вона була при владі кілька років, а особливих зрушень я не бачу. Цього року я вперше побувала за кордоном (якщо не рахувати ним Росію): у Фінляндії. І мене вразило ставлення до України і в Білорусі, і в Росії, де ми проїжджали, і в тій же Фінляндії. Нас і зневажають, бо ми, мовляв, бідні, бо ми якісь невдалі ні в чому, нас і жаліють водночас. Минулого літа була і в Росії. І щоразу, коли туди приїжджаю, вражаюся рівню життя. Все таки він у них вищий. Я бачу, що там президент і прем’єр-міністр працюють. Коли Янукович був прем’єр-міністром, нам теж жилося краще, ніж за теперішньої влади.
Іван СТОЯНОВ, студент відділу політології Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова:
— На мій погляд, на цих виборах з’явилася когорта молодих політиків, до яких можна зарахувати й Тігіпка, й Яценюка. До решти нових моє ставлення скептичне. Вони просто є технічними кандидатами, які використовуються як ресурс для Тимошенко та Януковича. Що стосується Тігіпка та Яценюка, то, певна річ, багато українських громадян покладають на них надії нових віянь у політиці. Вони менше пов’язані з так званою політичною елітою, яка вийшла з комуністичної номенклатури й будувала взаємини за принципом «свій». Звісно, це закривало й, на жаль, закриває досі шлях молодим людям у політику. Тим, котрі виросли в незалежній Україні, не очорнені комуністичним минулим. Нове покоління має вже інше бачення державного устрою України. Я йду на вибори з розумінням того, що мій голос, хоч і є одним із мільйонів, дасть результат, і я зможу «влити» свіжу кров у старий організм української політики. Хай там як, хочеться в це вірити.
Олександр ЧЕРНОУС, студент відділу політології Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова:
— Тенденція приходу нових політиків є, безумовно, цікавою, свіжою, а найголовніше — необхідною на певному етапі для будь-якої держави. Втім, якщо розглядати цю тенденцію крізь призму сьогоднішньої президентської кампанії в Україні, то, на мою суб’єктивну думку, назвати це новою тенденцією політиків, на жаль, не можна. Це стосується як окремих особистостей, так і їхніх ідей. А саме ціла група таких політиків, як Яценюк, Тігіпко, Богословська, Гриценко й низка інших позиціонують себе сьогодні як нова генерація потрібних для країни людей. Та якщо проаналізувати ці кандидатури окремо, то стане зрозуміло, що, по суті, жодна з них не є новою, а є радше «забутою старою». Ті, хто демонстративно вийшов із-під крила своїх колишніх «вождів», нещодавно затято захищали їх, прислуговували їм у партіях і так далі. А тепер вони нові — на всіх закутках кричать про необхідність міняти стару владу. Так і хочеться їх запитати: «друзі мої», а чи не ви ще кілька років, а дехто і кілька місяців тому були частиною цієї неприйнятної влади, що себе зганьбила!? Гадаю, відповідь на це запитання дасть кожен сам, а головне — зробить висновки.
Стосовно ідей кандидатів. Вважаю, це проблема виборчої кампанії в цілому. Настав такий час, коли народ хоче почути з вуст наших гаряче «коханих» політиків не «що робити», а «як робити», тобто, як вони збираються реалізовувати свої обіцянки. У цьому плані мені особисто найбільше імпонує Сергій Тігіпко. Звісно, назвати його новим у політиці не можна, адже він свого часу обіймав низку посад іще за Кучми, однак подобається мені в ньому те, що, не даючи популістських обіцянок, у своїй програмі він наголошує на «як зробити». Що особисто для мене є визначальним, а не просто обіцянками про різноманітні гаразди. У цілому я не маю жодних ілюзій і раджу це всім — хоч за кого б вони голосували.
