Києва — пожвавлення. Незаможні жителі столиці розпочали збір «основного»
врожаю: ягід, зелені, овочів — для подальшої консервації вирощеного.
У масовості руху городників-«самозахоплювачів» кореспонденти «Дня» побачили
певний парадокс: у селах не хочуть бути фермерами («Держава задушить!»),
а городяни тримаються роками за застовповані ділянки. Чому? Щоб з’ясувати
це, кореспонденти «Дня» попрямували на «стихійні» городи.
День був непогожий, накрапав дощ. Тому й людей — господарів городів
та див, які на них ростуть, довелося пошукати. Тиняємося з фотокореспондентом
уздовж і впоперек, придивляємося через огорожі до овочів: чи багато посаджено,
чи добре росте. Є! Є людина у клітчатій сорочці, котра старанно схиляється
з лопатою над картопляною грядкою.
Ніна Іванівна Кожевнікова, працівник метрополітену. Живе Ніна Іванівна
на Видубичах — дорога неблизька. Кожного вихідного вона їде сюди, на свою
ділянку, яку обробляє вже шостий рік. Сьогодні в городниці біда: приїхала
зранку, а півтора десятка картопляних кущів як і не було.
— Видно нагледіли мою картопельку. Позавчора приїхала сюди, дивлюся
— три кущики з краю викопано. Вони, мабуть, пробу брали.
— І часто у вас таке безчинство коїться?
— У мене на ділянці вдруге за весь час. Не так вже й багато. Але й у
сусідів тягнуть, особливо останніми роками. Збиралися чоловіки влаштувати
чергування, охороняти, ночами сюди ходити. Спробували кілька разів, та
й кинули цю справу: не кожний зможе, в кого робота, кому їхати далеко.
Загалом, на совість людську поклалися. Ясно, що не голодні викопують: віднесуть
зараз на базар, куплять потім пляшечку.
Ніна Іванівна показує своє господарство: полуниці, голландські огірки
«Паркер», патисони, помідори.
— Тоді ще, 92-го, цю ділянку ми взяли з подругою. Городів було вдвічі
менше. Обробляли вдвох, поки вона не поїхала жити до Чернігова. Тепер я
одна тут копаюся.
— Допомагає вам ця земля?
— Ще й як допомагає! Зарплату платять хоч і регулярно, але не густо
— 140 гривень. За квартиру, комунальні послуги намагаюся платити вчасно
— залишаються копійки. А так — ні картоплі, ні овочів на зиму не купую
— все своє є. Минулого року, щоправда, на картоплю неврожай був, довелося
на макаронах посидіти. А мені, картопляній душі, це дуже важко.
— Ніно Іванівно, я знаю, що всі ці городи без дозволу заведені. Не намагалися
зігнати вас звідси?
— Знаєте, не намагалися. Земля ця знаходиться саме між Мінським районом
і Вишгородом. Декілька років тому власті вирішували, чия це земля, як її
поділити. Видно, так нічого й не вирішили. Будинок тут будувати неможна
— близько лежить телефонний кабель, ще якісь комунікації. Був би пустир,
а люди з користю цю землю займають. Очевидно, ніхто нас звідси вже не вижене.
Побажавши привітній Ніні Іванівні успіху в її городніх справах, рухаємося
далі, у пошуках її побратимів-ентузіастів. Після недовгих кружлянь між
огорожами знаходимо ще одного трудягу — немолоду людину з секатором у руках.
Але спілкуватися він з нами категорично відмовився і сквапно зник, відхиливши
всі спроби завести з ним бесіду та сфотографувати.
Анатолій Долженко, сусід неговіркого старого, охоче розповів історію
свого городу. Тут він вже десять років. Працює в «Метробуді», мешкає на
Оболоні. Кілька разів на тиждень здійснює «паломництво» з сім’єю на свою
невелику, але доглянуту ділянку. Городні злодії і його «не образили увагою»
— нещодавно прорідили грядку цибулі.
— «Нальотчики» тут нікого не обходять. Але часто не стільки забирають,
скільки перепсують, потопчуть. Город цей, звичайно, велика підмога. Є в
нас і дача, але туди тільки дорога в обидва кінці у 12 гривень обходиться.
А тут — двадцять хвилин пройшов — і на місці. Та й не виженуть вже. Земля-то
«міжрайонна». «Нейтральна», фактично, й нічого тут вже не будуватимуть.
А люди добру справу для себе роблять.
На моє запитання, що найкраще тут росте, Анатолій відповідає — полуниці.
Росте добре, якщо за нею доглядати, вночі ніхто не прийде красти, тому
що не побачить нічого. А вдень не наважаться. Хіба що діти тутешні побавляться.
Скільки ж на «нічийній» землі цих городів — сотня, дві, три? Важко сказати.
Райони її так і не поділили, забудувати немає можливості. Люди знайшли
їй належне застосування, чіпко тримаються за цю землю. За нинішніх важких
для більшості часів ця ділянка — іноді єдина підмога сімейному бюджету
й основа горезвісного «споживчого кошика». Він годує. І не тільки працелюбних
господарів, а й бомжів. Урожай вже потихеньку збирається. З полуниці зварено
варення, соляться огірки. А там і картоплю скоро копати: кожний вийде на
свої маленькі земельні володіння з лопатою та мішком.
«Продовольча програма» — в дії!» — роз’яснили суть «поточного моменту»
лозунгом кінця 70-х чоловіки на прощання. Але ніхто не засміявся...
