З-поміж усіх подій минулого тижня майже непоміченою пройшла чергова заява відомого радянсько-російського кінорежисера Нікіти Міхалкова. Відповідаючи на запитання, які можуть бути стосунки Росії і України через 10—15 років, вождь кінематографа сусідньої держави сказав: «Думаю, одна країна буде. А як вона називатиметься — немає значення. Тільки не зрозумійте мене неправильно, що у мене імперські замашки».
Далі там ще якийсь лепет про спільну «одну любов і ніжність, одну впертість», тим кумедніший в устах чоловіка, котрий постійно демонструє лише останню з перелічених якостей. А втім, головне — це розуміння. Мені здається, я цілком правильно зрозумів Нікіту Сергійовича. Як називатиметься та країна — немає значення. Має значення, що діється в тій країні. Який лад там пануватиме. Тримаючи в голові, що, з великою ймовірністю, схожі думки Міхалков має і стосовно Білорусі, спробуємо зрозуміти механіку цих думок: що ж то за єдина країна така.
Отже, це країна, в якій можна нахабно і відверто сфальсифікувати вибори, а на людей, що вийшли протестувати, нацькувати зарізяк зі спецназу. Бити протестувальників і опозиційних кандидатів до напівсмерті, фабрикувати на них кримінальні справи — і при тому без тіні сорому заявляти про свою «елегантну перемогу».
Чи це та країна, в якій на центральну площу столиці до пам’ятника героям Другої світової вивалюється багатотисячне кодло малолітніх невігласів, котрі викидають руки у нацистському вітанні і лупцюють всіх, хто відрізняється від них? Країна, в котрій щомісяця вбивають десятки людей лише за інакший колір шкіри чи розріз очей? Країна, на чиїх околицях триває безперервна війна? Країна, якою керує маленька група людців, котрі від влади і грошей геть утратили відчуття реальності?
А може, йдеться про країну, де безкарно б’ють і вбивають молодих людей у міліцейських відділках, де журналіста затримують за те, що він «лицо кавказской национальности», де витирають ноги о закон, де запроваджують кримінальні справи на опозицію, де розбивають стільцями голови депутатам просто у парламенті?
Хто його знає. Ймовірно, Нікіті Сергійовичу подобаються всі три варіанти. З одним, обов’язковим, доповненням: Найголовнішим Режисером і Геніальним Постановником всієї цієї країни має бути він, коханий. І всі за наказом начальства строєм ходитимуть у кінотеатри дивитися Шедеври Великого Міхалкова.
Справді, які там імперські замашки...
Але я не хочу такої країни.
