Співпраця фонду саме з селом Перемога — не випадкова. Річ у тім, що під час війни німецькі війська повністю спалили його й понад половину жителів вивезли до Німеччини. Саме тому, розпочавши свою діяльність в Україні, представники фонду Німеллера відразу побували тут, дізналися, чим можуть допомогти людям, постраждалим у роки окупації, та нинішнім мешканцям села, і таким чином віддати своєрідний борг пам’яті. Проте деякі місцеві жителі, незважаючи на допомогу, досі називають німців «фашистами» і вважають, що ті прийшли їх «поневолити». Так було й під час вручення одноразової допомоги, коли люди виходили й згадували про страхіття фашистського режиму, часто забуваючи, що перед ними вже інші люди з іншої країни. Ці настрої дорослих передаються й дітям, багато з яких дивляться на «чужаків» з погано прихованою неприязню. Однак усі, хто зараз перебуває в Притулку для старих, яким опікується фонд, вважають, що настав час розуміння й прощення.
За чотири роки, розповідає старша медсестра притулку Любов Орел, німці допомогли надати йому «божеського вигляду», забезпечили фарбою, посудом, постільною білизною, допомогли придбати холодильник, зараз постійно привозять медикаменти й медичне обладнання. На сьогодні тут із п’ятдесяти місць зайняті сорок дев’ять, і очікується, що до зими кількість хворих істотно збільшиться. Виходом могло б стати будівництво спеціальної будівлі для притулку, однак питання поки що остаточно не вирішене, адже, на думку Л. Орел, «побудувати можна, але хто здійснюватиме фінансування, ще не відомо». Водночас, зі слів заступника голови Баришівської районної адміністрації Анатолія Симоненка, це не проблема. «Адже ми теж матимемо частку і відповідна сума буде занесена до районного бюджету».
Однак німецька допомога не обмежується тільки лікарнею: фонд допомагає школі книгами, група місцевих дітей побувала в Німеччині. У плани фонду входить також налагодити в Перемозі яке-небудь виробництво, щоб, як зауважив голова фонду Мартін Штьор, місцева молодь побачила перспективу в тому, щоб працювати в селі. «Адже кількість працездатної молоді в селі невблаганно знижується, що не може не позначитися на його добробуті, — продовжив він. — Своєю допомогою ми хочемо показати українцям, що німці нині інші. Ми хочемо простого спілкування і розуміння людей, яким Німеччина колись заподіяла стільки болю. Для цього ми хочемо створити «Будинок культур» для молоді, щоб молоді люди з Німеччини приїжджали сюди працювати, відпочивати й спілкуватися з українськими однолітками». Водночас, як підкреслив представник фонду в Україні Штефан Мюллер, реалізації масштабних планів значною мірою заважає бюрократія чиновників. «Ми гадали, що приїхали з країни, де багато бюрократів, однак в Україні їх виявилося ще більше», — зізнався він.
Проте, незважаючи на різноманітні проблеми, така «дипломатія» корисна як для однієї, так і для іншої сторони. Із чого ж ще можна починати інтеграцію до Європи, як не з відносин між простими людьми? Та й учитися прощати й просити вибачення треба нам і всередині країни — це стосується й минулого (скажімо, реабілітації воїнів ОУН-УПА), і теперішнього (пригадайте відеокадри 9 березня). Давні образи й барикади, м’яко кажучи, — не найкращі передумови для руху вперед.
