Після розмови з Ніною Денисовою, київською художницею,
чиї живописні полотна періодично експонуються, а чутки та розмови про її
життя — розходяться колами «в певних колах», здається, що слідкуєш за створенням
такого собі химерного плетива. Ніби закінчено вже, а можна зробити ще один
душевний рух — і розмова продовжиться. Але Ніна така людина, котра, якщо
працює, може сказати жорстко: «Ні, ніяких розмов та чаїв — зараз я працюю».
Ніна може говорити про все, і вона може вибрати справді вишукані речі.
Її дім — це місце авторського стилю. Як в одежі, так і в інтер’єрі, так
і в стилі життя — це абсолютно сучасна, молода, вишукана жінка, котра не
буде робити нічого «на перше враження». Коли в галереї «Персона» зібрали
усю її нову експозицію під назвою «Неоліт» —відвідувачі відчули себе одночасно
і в Україні прадавній, і в цивілізованому світі. Люди, котрі сюди приходили,
ніби й не дивувались цим роботам, в тому сенсі, що сприймали їх як щось
органічно-сучасне, як те, що притаманно і їм, і тому моменту, в котрому
вони перебувають. Картини Ніни Денисової не справляють враження виклику,
епатажу, різкої позиції, авангарду, прориву, але це, так висловилась одна
художниця «… з чим Україна входить в європейський простір як органічна
його частина».
І цей майже мереживний монолог дуже не хочеться переривати.
— Пані Ніно, довгий час ми знали вас як чудового художника
дитячих книжок. Існують сім’ї, де ваші книжки збирали в своєрідну колекцію.
Навіть найвідоміші народні казочки ви ілюстрували так незвично, що там
ніби з’являлись інші сенси. А тепер ми частіше бачимо ваші живописні полотна,
навіть — цілі серії, цикли. Це пов’язано лише з жалюгідним станом сучасної
українського книговидання, чи має якісь інші причини?
— Книжка — це театр, рухливість, особливий простір, в якому
працювати дуже цікаво. Але там є й таке, що художника стримує, наприклад
— заданий текст. Хочеться інколи побути в інтимній ситуації, створюючи
щось самому від початку до кінця. Тим більше, що те, що я хотіла втілити
в книзі, так і не змогла зробити до кінця. Були книги, які я робила вільно,
але дуже багато було й таких, які треба було переробляти, вносити правки
під тиском редакції. Я інколи хитрила, пробувала переграти чиновника за
рахунок якогось простору, який йому не підвладний, але все ж таки — то
був компроміс. Зараз з’явились дуже інтелігентні редакції, з досить серйозними
намірами і гарним ставленням до художнього бачення, котрі не тиснуть на
художника, а радяться, але зі зрозумілих причин книжок зараз не виходить
багато.
— Один японський письменник писав, що коли жінка народить
дитину, тоді в неї з’являється справжня людська сміливість. В дитинстві
я говорила дуже мало, а коли малювала, односельці, дивлячись на мене, просто
завмирали, іноді — і з відкритими ротами. Певне, такий незвичний в мене
був вираз обличчя. Лише після народження дитини я змінилась, і коли приїхала
в рідне село, усі чудувались: «Боже, Ніна почала говорити!». Коли вчилась
в школі — отримувала двійки-трійки, бо виходячи до дошки, думала, що треба
говорити щось розумніше, ніж написано в підручнику. Наприклад, історію
я дуже любила, але розповісти, переказати відоме перед всіма не могла.
Такий внутрішній цензор мене оберігав від дурниць. З віком, дійсно, я змінилась
і стала говорити дурниці.
— Малюнок, живопис, картина — це найчудовіша можливість
людини бачити. Бачення неможливо замінити нічим, в цьому є щось справді
релігійне: ще в зародку і людини, і тварини найменшого пуголовка, чи не
найперше з органів, що формується — це око. Через нього ми отримуємо найбільше
інформації, знань про світ, а безмежність відчуття кольору, його відтінків,
градацій, сполучень просто вражаюча. Чому з’являється веселка, що таке
білий колір, оця невагомість, «безсвітлість»? Адже коли є білий колір —
світла немає, воно з’явиться, коли поряд ляже синій, червоний, жовтий.
Білий — це смерть кольору, це — «ніякість», подібна до чорноти. Хоча білий-чорний
— це різні вагові концентрації одного й того ж стану змішування усіх кольорів.
З фізики ми знаємо, що розщепити світло неможливо, дібратися до його першооснов,
виявляється, людині не дано. Тобто, відчуття кольору, світоносності є чимось
містичним, позафізичним. Це — якась більша за фізику людини данність. І
ще одне. Фізики можуть визначити що було і що буде, а от що саме зараз
є — фізика не може вловити. Цю функцію виконує сучасне мистецтво — визначити,
що таке «зараз», з’єднуючи, що було і що буде. Художники тому й стають
«сучасними», що реагують на ці струси сьогодення, на дрижання миті, не
відганяючи ні минулого, ні майбутнього. Взагалі, я не дуже релігійна людина,
я — віруючий атеїст, розумію, що релігійні речі — більші, ніж я є. Мені
ближче в іконі твори ХI століття, та мова мистецька, котрою пробували передати
одночасно і рух, і почуття, і зовнішнє, і внутрішнє. В Києві це розписи
Кирилівської церкви — прозорість, свобода, світло.
— Традиційних християнських сюжетів у мене майже немає,
але я йду до створення сучасної ікони. ЇЇ поки що не створено, не тому,
що це неможливо, а тому, що її не бачать. Вона — не з нами. Такий парадокс
життя сучасного ока, що воно не вбачає ніде навіть елементів ікони. Тому
я часто, коли роблю ікону, створюю її за зовсім іншими законами — і не
так, як традиційну, відому нам ікону, і не так, як зрозумілу реалістичну
картину. Я пробую створити відчуття важливості світла, відкритості, сміливості.
— Звідкись пішло, що я феміністка, мені навіть приписали
фразу: «З чоловіками треба боротися таїною». Але я завжди вважала, що відокремлювати
чоловіка й жінку — це насилля. Тому в тій радикальній феміністичній літературі,
котру я (на жаль, не дуже багато) читала, мене багато що шокує. Наприклад,
такі висновки, що коли ти фарбуєш губи — ти хочеш подобатись чоловікам,
так і запитання на кшталт — чому Ви робите виставку не на Восьме березня?
На таке я відповідаю: «А ми хочемо завжди». У ставленні до жіночої природи
дуже багато профанації, невміння розповісти все тактовно і гарно, цікаво
і доречно. В грубому, мужичому суспільстві культура також сформована чоловіками,
тому жінки не можуть поки що говорити адекватно, вільно. Те, що фемінізм
виник — так повинно було статись, відкриття свободи статі колись мало відбутись,
але те, що зараз маніфестує фемінізм — не вирішує питання, роблячи з чоловіка
— ворога. Щоб підняти на вищий рівень жінку, треба вивільнити чоловіка,
захистивши його від нашого суспільства. Адже зараз для інтелігентного чоловіка
жити — дуже тяжко.
Якось я ходила з фотоапаратом по місту, і мені дуже закортіло
сфотографувати сільських жінок, котрі торгують біля базарів, в переходах.
Адже це те, чого дуже скоро не буде, що зникне, і образу цих жінок — з
їх гідністю і одночасною затурканістю, задавленістю і мудрістю — цих образів
не буде в майбутньому житті. Але одночасно їх дуже важко, морально важко
фотографувати — ніби це якась екзотика. І очі вони підводять на тебе такі,
що соромно стає за свої бажання. А, натомість, дуже хочеться, щоб вони
почали жити і працювати так, як я бачила в Німеччині, коли перебувала там
недовго, на стажуванні. Сім’я з двох досить літніх людей обробляє майже
три гектари землі, спокійно обробляє, не перевтомлюючись, усе встигаючи.
Бо працюють вони вільно, з бажанням, а не з суворої необхідності. І тому
мають час на себе, свої почуття, спілкування і з природою — також, без
нарікань чи грубощів, без трагедій, злостивості чи образи. І в нас так
буде, от побачите.
