Вдавати, що знаю її «з пелюшок», тричі нещиро. Власне, як і стверджувати, що такої не знаю взагалі. Засміють. Ім'я Ніни Матвієнко в Україні не чули хіба що необтяжені зародковим інтелектом підлітки, для котрих що Паваротті, що Доніцетті - форварди з якого-небудь «Мілану». Однак, дав собі слово, що не розмазуватиму словесні солодощі про унікальний золотий (чи срібний?) голос, рідкісний дар проникнення в саме єство народної пісні, граничну сердечність і под. То не моя справа.
Інше тривожило неспокоєм, наче давнє й незабутнє (досі!) кохання. Як нині живеться-виживається народній артистці України Ніні Матвієнко? Якщо «без проблем», то чому так рідко звучить її дійсно незбагненно чарівний голос? А, можливо, мені просто не таланить, не ті канали перемикаю та й не слушного часу? В надії, що солов'ї співають не лише на світанку...
- Чому ж, звучу й на радіо, й на телебаченні «крутять». Перший компакт вийшов. Ще тепленький. На черзі - другий.
Телефоном Ніна одразу ж згодилася на розмову, запропонувавши за одне «потинятися» містом. До того ж, погода якраз «жіноча». Доки вибиралися бруківкою Андріївського узвозу до центру - тричі набігали хмари, сочилися осіннім дощем навперейми з сонячними променями.
З першої заспокійливої частини розмови з'ясувалося, що новина - не лише компакти, але й проект грандіозного концерту, а точніше дійства (язик не повертається сказати «шоу») за участю симфонічного та камерного оркестрів, хору хлопчиків, капели Ревуцького, з усілякими сценографічними штуками та й світловими ефектами. Кошти ціле літо шукала сама Ніна, бо з нашого Міністерства культури, що влітку, що взимку: як з того козла...
Взагалі ж, я більше т о д і співала, проте з а р а з більше заробляю. За шість років незалежності вперше потрапила до урядового концерту і до президії - вперше, стала кавалером ордену Святої Ольги.
Отже, Богу дякувати, все нормально і навіть респектабельно. Хоча різнуло слух речення: «Співатиму» під фонограму. Рота лише розкриватиму. Я зрозуміла, що нічого від «живого» концерту не виграю. Звичайно ж, дістаю менше грошей аніж ті, хто «під фанеру» видригується. А далі, після чергової порції дощу, була розповідь про «попереджувальний» сон сина Андрія: «Прокинувся одного разу такий сполоханий та й рече: «Сон віщий приснився. Неначе сиджу я в залі, а Ви співаєте на сцені. Й, раптом, повело Вас кудись, а диригент паличкою хрясь, - чому, мовляв, не співаєте так, як треба. Зупинив оркестр та й пішов собі геть. А Ви доспівали одні. Без оркестру».
Діти переживають за неї. Навіть на концерти не ходять. Ще на пам'яті мамині хвороби, від яких, здавалося, не буде порятунку.
Застуда розгулялася. Та й Чорнобиль, певна річ, свого додав. В горлі, наче лезо гостре стало поперек. І дивна річ: за кілька днів до концерту, раптом, - обвал. Височенна температура, ангіна, якої в мене ніколи не було. Руки палають, голова холодна, до води торкнутися боляче: плакати хочеться. І повторювалося це щораз з фатальною послідовністю. Перед кожним концертом. Наче зурочив хто - не інакше. Але я знайшла спосіб, аби призвати всі світлі сили , які за мене й заступилися.
В неї є один вельми небезпечний недолік. Гадаю єдиний - загострене, хворобливе почуття справедливості. Дуже старомодна «вада», така ж як порядність, чесність...
А коли подумати на тверезу голову: кому вона сьогодні потрібна, та клята справедливість? Що вона варта? Нічогісінько! Попиту немає, панове. Забули, мабуть, - ринкові ж стосунки в нас. Був один дивак приблудний. Давно. І не в нас, начебто. Намагався він з храму крамарів спровадити.
- Я весь час стикаюсь з гординею людською. З порожнечею, замість серця. В багатьох немає храму в душі. А гординя - це заздрість. Я не знаю, що це є. Чесно кажу.
Залишімо ці слова без обговорення. Хоча б через те, що Ніна Матвієнко - виняток. У неї є талант, у неї є доля. Загалом, щаслива, хоча...
- Найваще було втрачати перших друзів. Я гадала раніше, що хтось вмирає, але тільки не твої рідні люди. Щось інше має бути, але - не смерть. Хочеться, щоб все добре й гарне - жило. Коли ховали Марію Приймаченко, я стояла й дивилася на людей. Боже! Як багато там смертників. Це ж так страшно - жінки, які доживають свого віку. Люди втомилися жити. Оце і є, мабуть, правда цього життя. Не треба її боятися. Життя, наче яблунька. В один рік вродить, а в інший - ні. Ось я й подумала, що сьогодні, певно, я вже не маю права звертати увагу на себе. Я повинна подумати про майбутнє своїх дітей. Незчулась, як дорослими стали. Сини - художники, батьковою дорогою пішли, А донечці наймолодшій уже виповнилося 16 літ. Співачка я тоді, коли для людей співаю, а в житті буденнім я - нормальна жінка. Для дітей - просто мама. Романтичний образ, сценічний образ і все таке інше... - мрія, міф...
Я була б романтичною, якби в хаті, замість мене, порався хтось інший. Я тоді б приходила, скидала б пальто, а його вже чиїсь руки дбайливо підхоплювали б. І діти щоб були нагодовані. А чоловік стрічав би з посмішкою й словами: «Не хвилюйся, мила, все гаразд».
Господи, мені так мало треба для щастя! На Петра ми пішли до ресторації. Вперше вирішили там відзначити день народження чоловіка. Я сіла до столу й була такою щасливою, що мені подають, усміхаються... Цієї миті я відчула себе жінкою. Мені так цього бракує.
В мене ніколи не було свого кабінету чи кімнати, де б я могла спокійно працювати. Розспівуюся, коли випаде: коли куховарю, прибираю, перу. Професійно я ще ніколи в житті не розспівувалась. Син пише мій портрет, а мені саме тієї миті так зажадалося поспівати. Він хвильку зачекав і кинув невдоволено: «Ну що, Ви вже заспокоїлися?» Я акторка, а вдома знівельована до рівня... наймички. Гірко, звичайно. Адже ми чоловіків захищаємо, як тільки можемо. Все беремо на себе, але ж, трясця їхній матері, - скільки ж можна?
А зла не було. Була усмішка. Й була жінка, яка за мить після такого монологу пірнула в фірмову крамницю італійського взуття, де перетворилася на нормальну київську пані. Й звідки все береться?! Намакіяжені дівчата заюрмилися навколо, пропонуючи одна перед одною найсвіжіші моделі. А я приватно довідався, що Ніна не терпить однаковості. Якщо в когось у радіусі 50 - 100 км з'являється така ж сукня, вона на своїй твердо ставить хрест. Тому в гардеробі переважають речі з київських ательє, виконані в одному примірникові. І раптом несподіване...
- Дуже легко працювати з оркестром. Тоді зовсім не хвилююсь. Головне, аби диригент помахав паличкою, музики взяли потрібний темп, а ти вже покірно робиш свою справу. А ось, коли одна виходиш - зосереджуєшся шалено. Адже ти і оркестр, і соліст, і народ, і традиції. Ти - музика.
Р. S.В дитинстві тікала від батьків на луки, де висока трава. Бігла від оброку, від занадто тяжкої для дитячих рук праці. Такі часи були. Тому тепер, коли діти підросли, я намагаюсь перебрати увесь той тягар на себе. Вистачило б тільки сил. Одній. «Без оркестру». Я звикла.
P.P.S. «День» щиро й з любов'ю вітає Народну Артистку України з її ювілеєм!
