Ще ніколи за весь період новітньої історії (після 1991 року) відносини Росії та України не були в такій глибокій ямі, як напередодні візиту Віктора Ющенка до Москви, запланованого на 12 лютого 2008 року у форматі засідання міждержавної комісії «Путін — Ющенко». Рівень взаємних образ і докорів настільки високий, що більшість спостерігачів вже не сподівається побачити в найближчому майбутньому російсько-українські відносини зі знаком «плюс», а не з трьома «мінусами», як зараз.
Ситуація для діалогу та взаєморозуміння ускладнюється ще й тим, що в обох країнах політичні режими перебувають у «точці нового складання» — «внутриелітна» боротьба загострилася вкрай. Минулого разу візит українського Президента до Москви у форматі комісії «Путін — Ющенко» було відкладено у зв’язку з українськими парламентськими достроковими виборами, а тепер Росія перебуває в передвиборній ситуації: йде складна, невидима конкуренція різних елітних груп за свій статус при президенті Дмитрі Медведєві. Україна на початку лютого увійшла в чергову парламентську кризу — заговорили навіть про можливість розпуску новообраної Ради. А ще боротьба Віктора Ющенка з Юлією Тимошенко за останні кілька тижнів із безконтактного «політичного карате» перетворилася на жорсткі «бої без правил». Маленькою тактичною перемогою Ющенка стало скасування запланованого на кінець січня візиту до Москви Юлії Тимошенко (тепер він має відбутися 21 лютого — фактично за тиждень до президентських виборів у Росії).
У такій нестабільній ситуації нікому ні в Росії, ні в Україні не хочеться бути «крайнім» — відповідальним за ухвалення стратегічних рішень у двосторонніх відносинах. Проте є дуже багато питань політичного, економічного та гуманітарного характеру, невирішеність яких створює для кожної з країн серйозні проблеми.
Головні економічні питання: вступ України до СОТ і російсько- українські газові відносини.
Членство України в СОТ розглядається частиною політиків як інструмент тиску на Москву. Спочатку до інтеграції у Світову організацію торгівлі в Києві ставилися не стільки економічної, скільки як до політичної й ідеологічної проблеми. У результаті Україна вступає до цієї організації в період глибокої світової економічної й фінансової кризи.
З газовими відносинами все складніше, оскільки в них задіяні не лише держави, а й потужні особисті й корпоративні інтереси. Крім того, газове питання — найнепрозоріше з усіх, рішення щодо нього приймаються за герметично зачиненими дверима. Зараз йдеться про можливості переходу на прямі (без посередництва «РосУкрЕнерго») поставки, про нову формулу ціни на газ для України та про підвищення ставок за його транспортування до Європи через українську територію в разі усунення зі схеми посередника. До речі, на видаленні з відносин «РосУкрЕнерго» категорично наполягає Юлія Тимошенко — це стало одним із пунктів передвиборної програми блоку її імені. Крім того, в Україні досі не вирішене питання з віце-прем’єром з питань енергетики. З погляду вибудовування взаємовигідних відносин між Росією й Україною оптимальною можна вважати кандидатуру відомого політика й бізнесмена Віталія Гайдука.
Головні політичні питання: інтеграція України до НАТО й перебування Чорноморського Флоту РФ у Севастополі.
Однак імовірність отримати ПДЧ (План дій відносно членства в НАТО) на квітневому саміті в Бухаресті в України залишається під питанням. «І слава Богу», — полегшено зітхають противники інтеграції до Альянсу. «Зрада!» — обурюються євроінтегратори. Хоч би як там було, але бажання більшої частини української політичної й культурної еліти вступити до НАТО підживлюється перманентними недружніми акціями (лише Тузла чого варта!) й висловлюванням з боку Росії, до яких в Україні особливо чутливі.
Наскільки відомо, на комісії «Путін — Ющенко» не обговорюватимуться найпроблемніші питання — пов’язані з історичними оцінками Голодомору 1933 року, діяльністю повстанців ОУН-УПА тощо. Проте уникнути обговорення питання про святкування 2009 року 200-річчя Миколи Гоголя (у нього в Росії досі немає жодного музею, як і за життя не було власного житла!) й про заходи, присвячені 300-річчю Полтавської битви, значить, ховати голову в пісок. З приводу ювілею Полтавської битви в офіційних Москві й Києві є діаметральні позиції: в Росії хочуть святкувати «перемогу російської зброї», не звертаючи уваги на українські інтерпретації подій 1709 року.
А Ющенко, у свою чергу, видав указ про необхідність відзначити вже цього року 300-річчя українсько-шведського союзу й створення й відкриття на полі Полтавської битви пам’ятників гетьману Івану Мазепі та Карлу XII. Агресивність і безапеляційність позиції кожної із сторін утрудняє пошук розумного ідеологічного компромісу й не дає можливості займатися реалізацією взаємовигідних і необхідних проектів — наприклад, організацією потоку російських туристів до Полтави, реставрацією об’єктів на полі Полтавської битви, проведенням щорічної військово-історичної реконструкції в день битви (27 червня) і т.д.
Під час візиту до Москви Віктор Ющенко збирається відвідати й Бібліотеку української літератури, яка вже півроку перебуває в центрі гучного скандалу: уряд Москви, в чиєму підпорядкуванні вона перебуває, намагався її спочатку переформатувати в Бібліотеку дружби народів, але потім обмежився звільненням директора й україномовних співробітників. Нові керівники, наприклад, знищили унікальний газетний фонд, що збирався з 1980-х років. Російська громадськість про цей скандал майже нічого не знає, зате в українських ЗМІ він активно розкручується, що цілком недвозначно впливає на образ Росії в очах українського суспільства.
Проблематика прав людини для комісії «Путін — Ющенко» може стати однією з обопільно неприємних тем.
Наприклад, зовсім недавно Україна надала статус політичного притулку російському журналісту з Кемерово Олександру Косвінцеву, який працював у газеті «Российский репортер» і «Новой газете» і мав конфлікт з кемеровським губернатором Аманом Тулєєвим, а недавно став головним редактором близького до Юлії Тимошенко «таблоїиду» «Вечірні вісті». Однак російській стороні є чим бити подібний гуманітарний «козир»: справою політв’язня Ткача. Російський громадянин Володимир Ткач навесні 2006 року став жертвою політичних розборок в оточенні Президента Віктора Ющенка й ось уже майже два роки сидить в одному з київських СІЗО за сфабрикованим кримінальним обвинуваченням.
За заявою українського МЗС, на зустрічі Путіна й Ющенка не порушуватиметься ще одне скандальне гуманітарно-політичне питання — про затримання 1 лютого в санкт-петербурзькому аеропорті «Пулково» й подальшу депортацію українського політолога й члена політради партії «Пора» Сергія Тарана, а також про нібито існуючий «чорний список» українських громадян, яким закрито в’їзд до Росії.
Є ще неприємне питання двосторонніх відносин: перебування українських громадян на території РФ. Новий порядок рекомендує іноземним громадянам повідомну реєстрацію протягом трьох днів, замість колишніх 90. Представники українського МЗС наприкінці минулого року заявляли, що такий недружній крок може викликати симетричний захід щодо громадян Росії на території України. Ефективному й взаємовигідному розвитку російсько-українських відносин наразі перешкоджають щонайменше дві великі проблеми. По-перше, це певні ідеологічні константи, що зумовлюють стан російської й української самосвідомості. Зокрема, давно не є таємницею, що українська національна й державна ідентичність протягом останніх століть визначається через російський чинник: Україна — не Росія (саме так називається відома книжка Леоніда Кучми), Україна як Малоросія (тобто як провінція, центр якої міститься в Москві або Санкт-Петербурзі) і т.д.
Але менш очевидним є той факт, що російська ідентичність вкрай залежна від української: Україна розглядається як «критична маса», без якої Росія не може перетворитися на імперську державу. Причому в цьому сенсі актуальним є не лише суто кількісний чинник (чисельність українського населення, потенціал промисловості, території й транзиту), а й чинник якісний: саме Київ вважається прародителем найдавнішої східнослов’янської держави, саме Україна стала головним чинником модернізації Росії в XVII—XVIII ст., саме в українських умовах було створено той самий імперський дискурс (державна ідеологія, історіософія, єдиний церковний обряд, граматика літературної мови), що дозволив з’явитися спочатку Російській імперії, а потім і Радянському Союзу. Тому російська еліта так болісно реагує на будь-які українські «самостійницькі» проекти, «помаранчеві революції», ідею Балто-Чорноморського союзу, ГУАМ, прагнення України до НАТО і т.д.
Другою причиною, що заважає стабільному розвитку російсько-українських відносин, слід вважати особистісно-психологічний чинник політиків. Нинішнє покоління російської й української еліт відпочатку приречені на взаємну недовіру й негативне взаємосприйняття. Прориви можуть бути лише за нового покоління еліт. Крім того, формат епохи такий, що більшість нинішніх політиків у принципі не здатні мислити категоріями «великих проектів»: у їхній свідомості цифри (категорії особистої й корпоративної вигоди) витіснили значення національного розвитку.
Відсутність «великого» російсько-українського (або російсько-україно-білоруського) геополітичного, геоекономічного й цивілізаційного проекту ніяк не можливо замінити «теорією малих справ», а саме щонайбільше таким є формат нинішніх відносин Росії та України.
Але навіть у ньому сучасні й російські, й українські політики зазнають невдач: замість «малих справ» є лише великі й малі образи. Тому «мейнстримом» російсько-українських відносин залишається взаємна недовіра, конфронтація, історичні й політичні претензії, небажання вислухати й зрозуміти позицію іншої сторони.
Судячи з усього, саме таку «дружбу» в тому чи іншому вигляді ми побачимо на найближчій зустрічі президентів Росії та України 12 лютого в Москві. Тож підстав для оптимізму не залишилося жодних. Тут уже, як у лікарському девізі non nocere — аби не зашкодити.
