В самому низу вулиці біля майдану, прямо у вітрині лежить напівроздягнений молодий чоловік і невимушено щось читає. Хоча, напівроздягнений — це не зовсім точно: на ньому лише труси-шорти з яскравою емблемою на причинному місці. Модний, взагалі, хлопець — має помірні татуювання на плечах, франтувату борідку. А, втім, я б і не звернув на нього уваги (у вітринах всяке буває), якби не зламався звичний ритм світла-тіні на цій ходженій-переходженій вулиці. Ця вітрина в цей час не повинна бути так яскраво освітленою, ще й відгородженою зсередини. З предметів побуту в цьому дивному житлі запам’ятовується чомусь номер російської «Литературной газеты». А ще, звичайно, листівка, котрою заліплена вітрина (подаю мовою оригіналу):
«МАНИФЕСТ ГОЛОГО ПРОТЕСТА
Остановим ценовой беспредел!
Мы устали терпеть. Сколько еще будет продолжаться произвол мобильных операторов? За что мы отдаем наши деньги? За их телерекламу? За покрытие в местах, где не ступает нога нормального человека?
Мы — не абоненты! Мы — люди!
В то время как нам не хватает последних копеек на слова любви, на крик о помощи, мобильные монстры заставляют нас платить за соединение! И это при том, что они не удосуживаются предоставить нам даже самый примитивный сервис...
Хватит кормить этих гигантских GSM-паразитов! Раз они хотят нас раздеть своими тарифами, мы разденемся сами. Мы покажем им голую правду! Это наш голый протест!»
Щось я про це чув. Було кілька статей і телесюжетів про оголену молодь, що прямо на вулицях таким чином протестувала проти тарифів на мобільний зв’язок.
Ну, протест є протест; звичайно, його учасники в жодному разі не мали на меті образити мешканців сотень не-столичних містечок, сіл та селищ, вважаючи їх не-нормальними людьми.
Але — тут я розумію, що протестувальник лежить якраз у вітрині одного з найпотужніших мобільних операторів. Уважно дивлюся на нього. Він жвавими жестами подає мені у відповідь зацікавлені сигнали, встає, дзвонить комусь по телефону. З’являється охронець, відкриває двері, але не йде, стоїть на порозі. Хлопець із того боку радісно запитує:
— Дати інтерв’ю?
— Та ні… В мене просто одне запитання є. Рухливе обличчя революціонера не приховує розчарування.
— А-а-а… Я думав, ти щодо інтерв’ю…
Охоронець втручається:
— Вже пізно. Я не можу вас пропустити.
— Ти хоч розумієш, — питаю, — в кого у вітрині сидиш?
— Так вони вважають, що плату за з’єднання не беруть. Ось тому дозволили нам протестувати тут…
— Перепрошую, але ж це абсурд… Це ж усе одно якби Пінчук у 2003-му фінансував Тимошенко…
— А що, хіба так не було? Та й взагалі, всіх хтось фінансує!
— А його хто фінансував? — показую на татуйований портрет Че на його лівому плечі.
Нормальна людина з іншого боку вітрини посміхається:
— А це моя бабуся, Алевтина Матвіївна.
— ?!
— Кажу, це моя бабуся. Алевтина Матвіївна. Ось у неї (показує на знаменитий берет із п’ятикутною зіркою) — її очіпок…
Я відійшов уже досить далеко, але недостатньо для того, щоб вибухова хвиля не збила мене з ніг. Другий постріл із базуки майже потонув у жіночому лементі, одночасному ревінні сигналізації з вітрин і припаркованих авто, какофонії битого скла. Помотуючи трохи оглушеною головою, я піднявся і озирнувся назад. Вітрина, біля якої я щойно стояв, продовжувала горіти. По-справжньому. Тобто полум’ям, що лизало рештки скла і стін. Розтрощена вивіска лежала неподалік. Раптом зревів мотор, і з хмари їдкого чорного диму майже на мене вискочив заляпаний снігом військовий джип, круто розвернувся і помчав уверх Михайлівською — я встиг лише помітити кілька спин у хакі, блиск зброї та чиїсь густі чорні кучері, що вибивалися з-під берета.
Тут вже робити було нічого.
Я почимчикував далі, до метра, додому.
З неба падали уривки жовтих листівок.
