Про Костенко я почула у сьомому класі від однієї луцької журналістки. Та з вiрою, що вона говорить з освіченою дитиною, дала настанову, щоб я в своїх Локачах — а тоді прикордонним містечкам діставалося більше несподіваних дефіцитів — у книжковому магазині обов’язково слідкувала, коли з’явиться книжка Ліни Костенко «Неповторність» і купила їй. І мені було незручно їй сказати, що я не знаю, хто така Ліна Костенко. Просто відповіла: «Добре». Я і так часто ходила у наш книжковий магазин (у якому зараз — страшне слово! — бар), а тут почала відвідувати цілеспрямовано. Невдовзі справді купила «Неповторність» — і собі, і Мирославі Шустер, якій вдячна і яка, слава Богу, й досі працює в луцькій газеті «Віче». Згодом я сформулювала для себе враження від збірки. А тоді дуже зраділа, коли прочитала. До того у мене була тільки Леся... але трохи далі. А виявилося, Ліна Костенко — поряд. Сучасниця. Це дало мені на багато років наперед відчуття того, що я знаю, яка вона — стильна Україна . А Ліна Василівна, словами Євгена Маланюка, «носій суверенної інтонації».
І вже у «Дні» випало велике щастя — така дистанція в часі й просторі — побачитися й спілкуватися. Для мене було особливо важливим те, що коли ми у «Дні» збирали бібліотеку для села Сковороди — Чорнух, — Ліна Василівна прийшла сама. Хоч усі знають, що вона, як правило, мало куди ходить і має на це абсолютне право. Вона не тільки прийшла і принесла книжки, а й супроводила їх такими словами, які, я думаю, повинні допомогти дітям жити. У своїх віршах Ліна Василівна здається надзвичайно відкритою, дуже відвертою, наскільки може бути відвертим справжній талант. Але саме у ці дні, коли хотілося привітати її з днем народження, якось виразно відчула, як мало ми про неї знаємо. І це неправильно.
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАНУ, народний депутат України:
— Я вважаю Ліну Костенко гордою Совістю України — держави, яка ніяк не може звестися на власні ноги. Я переконаний: кожна людина, хоча б трішки знайома із творчістю Ліни Костенко та її життєвою і громадянською позицією, прагне розігнути спину та відчути свою духовну зближеність із Батьківщиною. Ліна Костенко ніколи ні перед ким не згинає колін, ніколи нічого не просить. Вона одне завжди вважала своїм обов’язком — говорити правду. Тим самим образним словом, яке найбільш, мені здається, дохідливе, доступне для українського читача. Утім, я помиляюся, — слово Ліни Костенко майже недоступне читачеві: тиражі мізерні, купити її книжки дуже складно... А така поетеса, на моє переконання, повинна сьогодні бути почута у найвіддаленішому куточку нашої країни! Але її голосу, на жаль, не чути, — в силу тих обставин, які склалися, тобто через брак можливості прийти до широкого читача.
Це поетеса, яка надзвичайно відповідально працює над словом. Вона виважує кожний образ, настільки дбайливо формує свою поетичну думку і так її вигранює, що складається враження доступності і простоти її поезії, тоді як насправді за цією простотою образного мислення стоїть титанічна праця, колосальна робота думки. В цьому Ліна Костенко нагадує, я сказав би, Шевченка. Ліна Костенко — це поетеса, для якої Правда є найголовнішим критерієм. Правда виношена, вистраждана, — тому її відповідальність за свою поезію, за своє образне слово надзвичайно висока. Ліна Василівна — людина дуже зосереджена в собі, вона обережно ставиться до людей, бо, не дозволяючи собі марнувати час, боїться, що якась банальність зіпсує їй настрій, налаштованість на роботу і, я сказав би, особливе відчуття життя. Але вона завжди відкрита з друзями, надвичайно чутливо реагує на їх тепло та щирість. А чорнобильська тема, якою так перейнялася Ліна Костенко!.. Вона впродовж багатьох років їздила в Чорнобильську зону, ходила з рюкзаком по старих хатах, покинутих садибах, прагнучи будь-що зберегти той невловимий дух, той настрій, який все ж був закодований у іконах, оберегах, рушниках, предметах вжитку тощо. І вона це робила так завзято, із такою відповідальністю, що мені здавалося, що це на той час було сенсом її життя. Вона така у всьому, — ніхто її не зіб’є з її шляху. Це дуже сильний характер. Це справді — думаю, можна з упевненістю так сказати — горда Совість України.
Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук:
Уже в першій своїй поетичній збірці («Проміння землі», 1957 р.) Ліна Костенко напророкувала собі нелегку долю. Схильна до афористичного формулювання поетичної думки, вона один із віршів завершила гіркувато-лукавим висновком:
Для того, щоб добре ходити,
Раз десять треба упасти.
І в тому ж ключі — ще раз:
Щастя треба — на всякий випадок,
Сили треба — на цілий вік.
«Треба» — це слово не випадково повторилося в неї кілька разів. За ним — відчуття свого обов’язку й призначення. Тоді, на початку шляху, власна життєва місія ще тільки вгадувалася, неясно відчувалася. Але доля швидко підтвердила: так, Ліні Костенко судилося стати в українській літературі 1960-1980-х років «цитаделлю духу». Безкопромісність — ось пароль її поезії. У «часи глухонімії», коли ідеологічний контроль над словом і думкою людини після короткої хрущовської «відлиги» знову став тотальним, від Ліни Костенко вимагалося бути такою, як усі. Але ж недарма вона в тій же збірці «Проміння землі» розповіла нам про художника Верне, який звелів друзям прив’язати його до щогли, коли на морі буде гроза. Щоб змалювати грозу, передати барвами гул стихії, він мав зустріти її з відкритим обличчям, а не ховатися в каюті, спостерігаючи за нею крізь вікно...
У її поезії чується бунт проти стандартизації, спрощення, примітивізації людини. Неповторність — ось друге з ключових понять, смислових знаків волелюбної музи Ліни Костенко. До її творчої особистості добре пасують слова про «чи не єдиного мужчину на всю соборну Україну», сказані колись Іваном Франком про молоду Лесю Українку. Час, який дістався Ліні Костенко для життя, теж потребував від неї самозреченості, віри й відваги.
Своєю поезією в часи безмовності й стандарту вона рятувала честь української літератури...
Біографія поета — в його поезії. Так і в Ліни Костенко: зовнішню канву її життя легко викласти в кількох рядках короткої довідки. Народилася 19 березня 1930 року на березі Дніпра — у містечку Ржищів, що на Київщині. Батько — людина неординарного хисту — в сталінські часи зазнав лихоліть: був репресований, пройшов крізь радянський ГУЛАГ. З шестирічного віку Ліна Костенко мешкає в Києві. Ще школяркою почала відвідувати літературну студію при Спілці письменників України. Потім навчалася в Київському педагогічному інституті. В 1952—1956 роках — Москва, Літературний інститут ім. М.Горького. Закінчила його з відзнакою. Всеволод Іванов, відомий російський письменник, відгукуючись на збірку її віршів (у Літературному інституті — то своєрідна дипломна робота), написав: «Це дуже талановитий поет із великим майбутнім...»
Цікаво, що прикмети дитинства, отроцтва і юності поетеси відбилися в багатьох її віршах. У збірці 1987 року «Сад нетанучих скульптур», наприклад, є розділ «Невидимі причали», який склали вірші, навіяні спогадами про дитинство на березі великої ріки. Назва його — «Невидимі причали» — то метафора віддаленілого світанку життя. Вірші цього циклу сповнені світлого смутку, казкових образів, примхливої і яскравої гри фантазії.
У кількох віршах озвалися й спомини молодих літ, проведених серед московських друзів студентської пори. Особливо цікавим є «Підмосковний етюд»: ідеться тут про зграйку студентів, які на лижах подалися в Передєлкіне — письменницьке містечко, де жили тоді Пастернак, Чуковський, Хікмет, Довженко...
Відчуття присутності великих сучасників — ось тут, поруч, у лісовому містечку, в літературі, в країні, де ти живеш, — давало поетесі можливість безпосередніше прилучитися до великої культурної традиції, тісно пов’язаної з традицією вільнодумства.
Ота мандрівка в Підмосков’я — то епізод із біографії Ліни Костенко середини 1950-х років, пори особливої в долі її покоління. Діти окупаційних воєнних літ, ровесники нашої поетеси входили в доросле життя, вхопивши «ковток свободи» після задухи й терору сталінщини. Водночас із Ліною Костенко в Літературному інституті навчалися Роберт Рождественський, Юнна Моріц, Фазіль Іскандер, вірменський поет Паруйр Севак. У ту ж пору, що й вона, яскраво заявили про себе молоді поети Андрій Вознесенський і Євген Євтушенко (теж студент Літінституту!), популярність яких стане однією з прикмет духовного життя періоду суспільної «відлиги». У колі старших друзів Ліни Костенко — Михайло Свєтлов: в його семінарі вона навчалася...
Після повернення з Москви додому Ліна Костенко могла пересвідчитися, що і в Україні все сміливіше розправляє плечі молоде покоління — «шістдесятники» ( так пізніше назвуть генерацію української інтелігенції, чия громадська і творча енергія була пробуджена політичними й духовними одкровеннями, атмосферою 1960-х років). Услід за Дмитром Павличком у поезію йшли, сповнюючи її самобутніми молодими голосами, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Іван Драч...
Але «шістдесятники» — не тільки поети. Дух «шістдесятництва» творився й кіномитцями (С.Параджанов, Ю.Ільєнко), художниками (А.Горська, Л.Семикіна, В.Задорожний), критиками (І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк)... Серед світоглядних орієнтацій цієї частини молодої української інтелігенції важливе місце посідали демократичні, гуманістичні цінності «соціалізму з людським обличчям», національна проблематика, пов’язана з тривогою за долю української мови, самобутність культури, потреба засвоєння багатства європейського і, загалом, світового мистецтва, літератури...
Духовна біографія Ліни Костенко тісно переплелася з долею українського «шістдесятництва».
* Серія «Урок літератури», Володимир Панченко. Поезія Ліни Костенко. Кіровоград, 1997
Федір СТРИГУН, художній керівник Львівського театру ім. М. Заньковецької:
— Для мене поезія Ліни Василівни — немовби ковток свіжого повітря, друге дихання. Коли вперше прочитав її твори, то був приголомшений силою таланту Костенко. Було таке враження, що кожен рядок написано серцем. Ловив себе на думці, що так само думаю як Ліна Василівна, ось лише сам не міг добрати такі щирі слова, які буквально проникають у душу. Подібне відчуття у мене було лише від читання творів Тараса Шевченка. З 60-х років я став пильно стежити за творчістю Костенко, намагаючись не пропустити жодної новинки Ліни Василівни. А коли з’явився її роман у віршах «Маруся Чурай», то це стало подією для України, відродженням нашого національного духу.
Признаюся, мені дуже захотілося поставити цей роман на сцені. Я знаю, що мріяв зняти фільм «Маруся Чурай» Іван Миколайчук. Він говорив про цю ідею з Ліною Василівною, отримав її дозвіл. Але, на превеликий жаль, Іван не встиг втілити свою мрію на екрані. Тому, після смерті Івана, я вирішив обов’язково поставити в нашому театрі «Марусю Чурай». А моїми першими режисерськими виставами на посту художнього керівника заньківчан стали шевченківські «Гайдамаки» і костенківська «Маруся Чурай». Я сам зробив інсценізацію роману. Консультувався з Ліною Василівною. Ми багато розмовляли. Вона мене навіть відмовляла: «А може, не треба ставити роман у театрі?» Але я зумів її переконати, що якщо ми в Театрі ім. М. Заньковецької не поставимо «Марусю Чурай», то у нас не буде про що відверто говорити з нашими глядачами, тієї основи, про яку мені хотілося б заявити не лише в нашому колективі, а взагалі поставити питання про призначення митця, творця. Без цього роману Костенко нам важко було висловити свою творчу і життєву позицію.
Прем’єра відбулася 1989 року. На ній була Ліна Василівна. Їй щось у постановці сподобалося, а дещо — ні. Автору завжди важко догодити. Але найголовніше, Костенко сподобалася наша позиція. Я згадую наші тріумфальні гастролі в Києві в театрі ім. І. Франка. По-моєму, це був 1990 р., коли після вистави глядачі довго не хотіли розходитися, а потім ми всі разом із прапорами пішли на Хрещатик... Вистава «Маруся Чурай» досі в нашому репертуарі. Ми зіграли її вже понад 350 разів і завжди були аншлаги. Глядачі дуже люблять цю постановку. Я розумію, що вже минуло багато років. Гадаю, що час нам знову звернутися до цієї теми.
Нещодавно у нас відбулася прем’єра «Оргії» Лесі Українки. Ви знаєте, працюючи над виставою я ще глибше зрозумів творчість Ліни Костенко. Яка ж ми щаслива нація, що маємо двох таких великих поетів! Я порівнюю Л. Українку і Л. Костенко за позицією, за духом, за їх глибинним сприйманням світу і свого народу. Переконаний, якби не було в нашому репертуарі «Марусі Чурай», то й не з’явилася б «Оргія». Я захоплююся Лесею Українкою і Ліною Костенко — Жінками, Поетами! Для мене Ліна Василівна — це майбутнє і минуле, наша сучасність. Вона особистість, людина, яка в різних ситуаціях завжди залишається на висоті — була, є і залишається принциповою, не міняючи позицію від віянь часу. Ми дуже любимо Костенко, високо її цінуємо й завше з величезним нетерпінням чекаємо на нові твори. Здоров’я вам і щастя!
Євген МАРЧУК, міністр оборони України:
Ліна Костенко — це настільки складна фігура, що кількома словами виразити якусь її сутність дуже важко. Про такі фігури навіть не можна просто так говорити. Це геніальна поетеса, яка ввійде на віки не лише в історію української поезії, але й в історію України. За рівнем своєї геніальності вона — поетеса століття, поетеса всієї людської цивілізації. Причому це стосується всієї творчості Ліни Василівни, а не лише відомої «Марусі Чурай». Це мислитель, який реалізує себе у філігранно витонченій поезії. Це виражений патріот по суті своїй, а не за деклараціями. Однією лише своєю «Марусею Чурай» Ліна Костенко зробила стільки для національного самоусвідомлення, національної самоідентичності українців, скільки не зробили всі разом узяті наукові інституції. І це при тому, що цей роман в радянські часи був виданий з дуже великими проблемами.
Я небагато зустрічався з Ліною Костенко. Хоча заочно був знайомий із нею давно. Свого часу мені доводилося сприяти виходу в світ «Марусі Чурай». Ліна Василівна в спілкуванні чимось нагадує мені Майю Плісецьку, з якою я також мав можливість зустрічатися. Обидві ці геніальні жінки вирізняються неординарністю бачення світу, але світу високих категорій. У Ліни Костенко ця неординарність, в першу чергу, проявляється в тому, що її майже неможливо передбачити в розмові. Тобто — неможливо передбачити, як повернеться її думка, з якого боку (чи з якої висоти) вона подивиться на явище, яке обговорюється. Складається враження, що її думки, її свідомість цілком вільні від проклятого побуту. Хоча, звичайно, побуту цього в її житті достатньо. Попри це вона вміє на рівні дуже укрупнених історико-філософських категорій переплавляти все в поезію.
На мою думку, те, що вже надруковано з її творів, і те, що ще має побачити світ (я знаю, що в неї ще багато речей в роботі, бо вона дуже вимоглива до того, що виходить з-під її пера, до себе) заслуговує на десятки й сотні докторських дисертацій. Багато з них вже написані. Але ніхто ще не пробував аналізувати особистість Ліни Костенко в контексті драматичної історії останнього етапу незалежності України, ніхто серйозно не брався за розгадку феномену цієї поетеси. Адже її біографія склалася так, що вона працювала на дуже драматичному зламі. Непростим був її шлях становлення як поетеси в радянські часи. Я знаю, скільки мук їй коштувала «Маруся Чурай», як вона переживала, що роман вийшов не в тій редакції, в якій би їй хотілося. Але те, що вона «пробивала» тоді, коли багато наших нинішніх супердемократів і суперреволюціонерів сиділи в кущах або прислужували режиму, заслуговує належної оцінки й осмислення. Водночас не можна сказати, що вона була таким собі примітивним дисидентом, «антисовєтчиком». Вона була вище цього всього, як вона й зараз вища. Вона із тих фігур, які пробивали мур до незалежності своєю відчайдушністю.
Сергій ТРИМБАЧ, кінокритик:
— Як це не банально звучить, але Ліна Василівна Костенко для мене — просто взірець людини, яка лишається сама собою. За будь-яких обставин. Ми знаємо її поведінку, її поезію, її творчість в 1960-70-ті р.р. і пізніше; ми знаємо, якою вона є в 1990-ті і на початку вже нинішнього тисячоліття. Ніякі ідеологічні віяння та впливи не руйнують її внутрішній стрижень. Тобто це дійсно надзвичайний людський характер. От, я думаю, ключове слово — ХАРАКТЕР. Те, чого, власне, не вистачає як всій Україні, як державі, так і багатьом українцям.
Ліна Василівна мені близька ще й тим, що вона (як і багато поетів з її покоління) прийшла в кіно в 1960-ті р.р. За її сценарієм «Перевірте свої годинники» робив фільм режисер Василь Ілляшенко. Але цей фільм спіткала лиха доля. Він був закритий, більше того, відзнятий кіноматеріал просто був спалений. І тоді цей сценарій доручили для постановки зовсім молоденькому тоді Леоніду Осиці. Фільм називався «Хто вернеться — долюбить». І от навіть тут вона виявила свій характер — вона зняла своє прізвище (в титрах ви його не побачите), тому що не могла прийняти такий компроміс. Хоча фільм, на мій погляд, вийшов достойний, але все-таки, так чи інакше, це була наруга над мистецтвом. І вона це не могла прийняти. Оце її урок: вона ніколи не припускає якогось насильства над собою. Вона ніколи не йшла (мені, принаймні, не відомі такі випадки) на які-небудь компроміси. І оця безкомпромісність, власне, це теж те, чого багатьом з нас не вистачає. Звичайно, такі, як Ліна Костенко, — унікальні люди, вони не можуть тиражуватися, це зрозуміло. Але все-таки, якби її приклад громадської, суспільної, мистецької поведінки хоча б кимсь наслідувався всерйоз, то Україна була б іншою. На жаль, надто багато (і в її поколінні також) людей безхребетних. Оця безхребетність розмиває Україну.
Ну, і, звичайно, для мене Ліна Костенко — це її робота зі словом. Це колосальна вимогливість. Я мав один раз можливість співпрацювати з нею в цьому плані. Я редагував одну книжку — «Політика і мистецтво». І автор книги Наталя Мусієнко взяла інтерв’ю із нею. І як Ліна Василівна працювала над цим текстом! Текст доводиться просто до філігранного блиску. Тобто це колосальна відповідальність перед читачем. І це теж рідкість, особливо, на жаль, в наші часи, коли люди часто роблять роботу за принципом «косо, криво, аби живо».
Ну, і звичайно, для мене вона ще і дружина Василя Васильовича Цвіркунова. Василь Васильович Цвіркунов — багатолітній директор кіностудії імені Довженка, кінознавець, теж людина безкомпромісна, чесна, порядна, просто взірець. Багато в чому саме завдяки його перебуванню на посаді директора студії Довженка кіно в Україні в 1960-ті р.р. досягло великих висот. І в подальші десятиліття (його зняли з посади на початку 1970-х років, коли маланчуковські приморозки вдарили в Україні), він себе так само поводив дуже достойно. І от, коли Василь Васильович кілька років тому пішов із життя, це, звичайно, було великою трагедією для Ліни Василівни. Але цей біль втрати вона теж несе надзвичайно достойно. Я пам’ятаю, як вона виступила на вечері пам’яті Василя Васильовича в Будинку кіно. Це була розповідь про свого чоловіка, про свою долю, про оце лицарство — вона його абсолютно точно визначала як чоловіка-лицаря. І невипадково, що саме цей чоловік був поруч цієї жінки. Це, я думаю, в українській історії одна з найвидатніших подружніх пар. Надзвичайно красива пара і моральна — ніби якийсь витвір мистецтва.
Тобто Ліна Василівна і як людина, і як поет, і як жінка, мені здається, — просто бездоганна. Ну, а те, що вона дистанціюється від процесів, які нині відбуваються в Україні... Мабуть, вона робить правильно. Тому що надто багато бруду, надто багато люди (в тому числі люди мистецтва) метушаться. А вона — Поет. І в цьому теж, до речі, один із її уроків. Поет не повинен розчиняться в оцьому мороці суєти, в оцьому цирку, яким часто є сьогодні наше і політичне, і культурне життя. Вона — поза цим цирком. Поет не повинен бути блазнем. Поет повинен лишатися поетом. Ліна Костенко — це Ліна Костенко. І ніщо до неї не пристає. Тобто це дійсно чистий Поет. Чистота її поезії і чистота її духу вражає. Це Поет на всі часи.
Іван МАЛКОВИЧ, поет, директор дитячого видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:
— Колись Юрко Андрухович свою статтю про Ліну Костенко назвав «Невпіймана королева». Такою «невпійманою королевою» наша найкраща поетеса залишається й досі. Пригадую оте раювання, коли в юності десятки разів перечитував «Над берегами вічної ріки» — книжка вийшла після вимушеної довгої мовчанки, коли Ліну Костенко не друкували. Тоді, навчаючись в Івано-Франківському музучилищі, ми разом з одним приятелем мало не половину тієї книжки поклали на музику... Саме ту доладну в усіх аспектах (поетичному, поліграфічному й дизайновому) збірочку люблю перечитувати й тепер.
Коли вже навчався в Київському університеті, то, мабуть, як і всі тогочасні молоді й немолоді поети, ловив себе на думці: «А що про мої вірші сказала б Ліна Костенко?» І от у Спілці письменників відбувається вечір моєї поезії. Чомусь було дуже багато людей, половина з них стояла. Іде обговорення, хтось саме виступає з критикою... І раптом усі завмерли, почали схвильовано розступатися — до зали входила сама Ліна Костенко!. Тоді більшість із нас побачила її вперше. Я до кінця життя буду вдячний Ліні Василівні за ту приязну підтримку моїх юнацьких поетичних спроб. Завдяки її «благословенню» та рецензії моя перша поетична книжка вийшла набагато раніше, ніж планувалося…
Ольга БОГОМОЛЕЦЬ, головний лікар Клініки лазерної медицини, лауреат Всеукраїнського фестивалю авторської пісні «Оберіг», володар спеціального призу радіостанції «Свобода» (Вашингтон- Мюнхен), автор-виконавець романсів на вірші Ліни Костенко:
— Вперше з поезією Ліни Костенко познайомилася у 80-х роках. Коли прочитала «Осінній день», відчула, що це не вірш, а пісня. Так у 1983 році з’явилася пісня, яку всі мої друзі називали піснею про багдадського злодія — мені вдалося підслухати музику, закладену в поетичних рядках. Невдовзі з’явилося ще десять пісень на слова Ліни Костенко: «Двори стоять у хуртовині айстр», «Очима ти сказав мені люблю», «Чоловіче мій», «Недумано, негадано».
Відтоді минуло понад двадцять років. І нині в тій синій збірці загнуті майже всі сторінки. Для мене вона, як жіноча «Біблія», де кожна поезія — окрема історія кохання чи зради, втрати, набутку... Раз у раз перечитуючи її, розумію, що це все вже хтось пережив до мене.
Зараз готую концертну програму, що складатиметься також з нових пісень на слова Ліни Костенко, — вони прозвучать у жанрі джаз-романсу. Концерт відбудеться 26 травня в Українському Домі. Буду щаслива, як Ліна Василівна до мене завітає.
Павло БОГДАН, заслужений журналіст України, автор циклу програм «Саме Той»:
— Взяти інтерв’ю у Ліни Костенко було мрією мого життя.
Зателефонував їй, але поетеса ввічливо відмовила, як відмовляла усім. Наступного разу я сказав, що хочу поїхати разом з нею та всією експедицією у 30-кілометрову чорнобильську зону відчуження рятувати старовинні ікони, картини релігійного змісту (потім вони проходили спеціальну протирадіаційну обробку й виставлялися в Міністерстві з надзвичайних ситуацій України). Ліна Василівна погодилася за умови, що зніматимемо інших учасників, та тільки не її. Ми домовилися туди поїхати разом на нашій службовій машині. Пригадую, того ранку випало багато снігу й далі мела заметіль. Вже дорогою Ліна Костенко зізналася, що думала, мовляв, ми злякаємося хуртовини й не поїдемо. Слово за слово, й оператор Володимир Безпальчий дуже обережно почав наводити камеру на Ліну Василівну. На місці разом ходили покинутими мертвими селами, відмітали сніг, аби увійти в хату, де колись теплилося життя, знаходили там ікону-дві... Врятовані образи були німими свідками усієї трагедії. Ліна Василівна ходила, й очі її були повними сліз... сліз за своєю нацією, за її культурою... Нам вдалося спіймати той кадр! Не судіть нас суворо. З нею разом там пробули тиждень-півтора. А потім змонтували прекрасну півгодинну програму «Саме Той про себе», що вийшла у 1999 році, а за рік зробили ще одну. На неї пані Ліна погодилася «добровільно».
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа —
через Дніпро — водою і вогнем.
Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
Де дві сім'ї тулились кілька діб.
О, перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш, чи не німою зробиться душа?!
Це вже було ні зайчиком, ні вовком,
кривавий світ, обвуглена зоря! —
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, —
той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам'ятаю.
Снаряд упав — осипалась стіна.
АКВАРЕЛІ ДИТИНСТВА
Дніпро, старенький дебаркадер, левино—жовті береги
лежать, на кігті похиливши зелену гриву шелюги.
В пісок причалює пірога. Хтось варить юшку, дим і дим.
Суха, порепана дорога повзе, як спраглий крокодил.
В Дніпрі купається Купава. Мені ще рочків, може, три.
А я чекаю пароплава із-за трипільської гори.
Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг,
бо за терпінням є Трипілля, а за Черніговом — Черніг.
Черніг страшний, він дуже чорний. Як звечоріє на Дніпрі,
Черніг сідає в чорний човен і ставить чорні ятері.
І ті корчі, і те коріння, розмите повінню з весни,
І золотаве звечоріння в зелених кучерях сосни.
І ті роки, що так промчали, і пароплав той, і гора...
Це вже невидимі причали в глибокій пам'яті Дніпра.
ПЕЛЮСТКИ СТАРОВИННОГО РОМАНСУ
Той клавесин і плакав, і плекав
чужу печаль. Свічки горіли кволо.
Старий співак співав, як пелікан,
проціджуючи музику крізь воло.
Він був старий і плакав не про нас.
Той голос був як з іншої акустики.
Але губив під люстрами романс
прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.
На голови, де, наче солов'ї,
своє гніздо щодня звивають будні,
упав романс, як він любив її
і говорив слова їй незабутні.
Він цей вокал підносив, як бокал.
У нього був метелик на маніжці.
Якісь красуні, всупереч вікам,
до нього йшли по місячній доріжці.
А потім зникла музика. Антракт.
Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так.
Їм не хотілось пива і морозива.
Старий співав без гриму і гримас,
були слова палкими й не сучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними.
Я ВИРОСЛА У КИЇВСЬКІЙ ВЕНЕЦІЇ
Я виросла у Київській Венеції.
Цвіли у нас під вікнами акації.
А повінь прибувала по інерції
і заливала всі комунікації.
Гойдалися причали і привози.
Світилися кіоски, мов кіотики.
А повінь заливала верболози
по саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах і терасах.
Усе махало крилами і веслами,
і кози скубли сіно на баркасах.
І на човнах, залитими кварталами,
коли ми поверталися зі школи,
дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами
балкончиків причалені гондоли.
І слухав місяць золотистим вухом
страшні легенди про князів і ханів.
І пропливав старий рибалка Трухан.
Труханів острів... острів Тугорханів...
А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обвуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
моєї дерев'яної Венеції.
У Корчуватому, під Києвом,
рік сорок другий, ожеледь, зима.
Рябенький цуцик п'ятами накивує.
Знічев'я німець зброю підніма.
І цілиться. Бо холодно і нудно
йому стоять, арійцю, на посту.
А навкруги безсмертно і безлюдно,
бо всі обходять німця за версту.
Лишає мить у пам'яті естампи.
Ворона небо скинула крильми.
Вже скільки снігу і подій розтануло
там після тої давньої зими!
Вже там цвіли і квіти незліченні,
вже там і трасу вивели в дугу.
...А все той німець цілиться знічев'я.
...А все той песик скімлить на снігу.
ПІДМОСКОВНИЙ ЕТЮД
По двійко лиж — і навпростець лісами,
в сніги, у сосни, в тишу — без лижні.
Сполохать ніч дзвінкими голосами,
зайти у нетрі, збитися — аж ні!
То там, то там над соснами димочок,
і в крижаних бурульках бахроми
стоїть такий чудесний теремочок —
друбок бурштину в кружеві зими!
Там Пастернак, а там живе Чуковський,
а там живе Довженко, там Хікмет.
Все так реально, а мороз — чукотський,
а ми на лижах — і вперед, вперед!
Ще всі живі. Цитуємо поетів.
Ми ще студенти, нам по двадцять літ.
Незрячі сфінкси снігових заметів
перелягли нам стежку до воріт.
Зметнеться вгору білочка—біженка.
Сипнеться снігом, як вишневий сад.
І ще вікно світилось у Довженка,
як ми тоді верталися назад.
Ще нас в житті чекало що завгодно.
Стояли сосни в білих кімоно.
І це було так просто і природно —
що у Довженка світиться вікно...
