Тільки відстрибавши випускний, випускники починають усвідомлювати, що час замислитись над вступом. Для початку оформлюється стос мед.довідок, а це означає біготню по кабінетах лікарів, сварки, крики, психи... Потім типовий абітурієнт починає шукати, де можна б було зробити копії документів... Знаходиш ксерокс, чекаєш 40 хв. на свою чергу (перед тобою і за тобою ще близько 10 таких самих інтелектуалів, що роблять все в останній момент). Потім вистоюєш ще таку саму чергу, щоб сфотографуватись, дивишся скептично на свою невиспану фізіономію, і замовляєш таких 120 штук.
Прийшовши додому, дізнаєшся, що в центрі незалежного оцінювання щось сталось і тепер за сертифікатом потрібно йти до школи. З одного боку, тобі спокійніше, адже сертифікат точно дійде до адресата, з іншого боку, знову школа, а ти ще нітрохи не встиг скучити.
Із 29 червня почалась вступна кампанія... Як виявилось, коли більшість населення України продовжувала святкувати День Конституції, працівники приймальної комісії вже були на своїх постах. Але в перший день досить таки небагато абітурієнтів повірили у відданість приймальних комісій своєму обов’язку, тому вирішили трохи зачекати. Найвеселіше почалось 30 червня... Абітурієнти, щоб не відкладати неприємну процедуру, а якомога швидше відправитись на відпочинок, починають бігати по ВНЗ. Ось і я, маючи досить такі високі бали сертифікату та атестату, відправилась подавати документи в провідні університети Києва. Я ніби передчувала особливості кожного з них, адже, як зрештою виявилось, почала з найбільш гуманного, і закінчила найбільш нервовим за кількістю проблем із подачею документів. Першим ВНЗ була Києво-Могилянська академія. В ній, щоб завірити та здати документи, мені знадобилось близько години. Налаштована на позитив, я вирушила далі... в КНУ ім. Шевченка. Там було весело. Крім того, що приймальна комісія знаходиться, де Макар телят не пас, так там ще й досить таки повільно рухаються черги. На один факультет я була 89-ю, на інший 183-ю. Щоб завірити документи треба було спочатку віддати їх на перевірку в одному корпусі, де поставлять підпис, потім побігти в інший, щоб там поставили печатку. Потім повернутись на факультет, почекати другу чергу і якщо дуже пощастить, то за один день ти встигнеш подати документи. Мені не пощастило, у перший день я встигла документи лише завірити. На другий — до обіду подати, і то завдяки завбачливості. Справа в тому, що даний універ ввів передреєстрацію в інтернеті, і ті, хто зареєструвався там, могли практично без черг подавати документи, що я й зробила. На черзі був наступний ВНЗ, а саме авіаційний. На нього мені теж, по суті, знадобилось два дні. Там свої заморочки. Мед. довідку завіряють окремо у лікарів, лікарі на більш ніж одній довідці печатку не ставлять, а кажуть йдіть ксерити. Ксерокс знаходиться в тому ж приміщенні, але черга досить таки велика. Потім ти стаєш, щоб завірити документи, якщо повезе, то години за дві ти це зробиш (це на престижні факультети), але подаються документи досить таки швидко, з меншими чергами. Недолік у тому, що приймальні комісії усіх факультетів розміщені в одному великому холі, а кондиціонерів нема, вікна закриті, доводиться часто виходити на вулицю, щоб ковтнути свіжого повітря.
Далі був КНЕУ... Там у черзі я вже була 354... там проблематично писати заяви, оскільки їх пишуть в окремій аудиторії, в яку групами приблизно раз на годину запускають десь по 30 осіб. Щоб перенесли в списки на наступний день треба відмітитись перед закриттям приймальної комісії, а потім зранку.
Не знаючи про ранкову перекличку, я прийшла годині о другій, а мені радісно заявили, що в 5.30 ранку вже складалися нові списки, а мене не було. На цьому моє терпіння луснуло і я поїхала відпочивати.
Приїхала за 10 днів до кінця вступної кампанії, щоб подати ще в декілька ВНЗ, адже вже подивилась в інтернеті рейтинги й зрозуміла, що можна починати панікувати. Відпочивши, я з новими силами кинулась у бій. Маючи завірені документи й прийшовши з самого ранку, я без проблем подала 20 липня документи в КНЕУ. Потім я вирішила перестрахуватися й понесла документи в ун-т ім.Драгоманова. Там виявився повний бардак. У середньому за годину подають документи шість осіб. Спочатку сидиш чекаєш поки тобі завірять, це роблять порівняно швидко... а от дочекатися чергу на реєстрацію... то вимагає залізного терпіння. Персонал за комп’ютером досить таки привітний, але млявий.... одна людина в 10 хв., коли тебе ще 30 чекають, ну таке... При цьому вони встигають випити кави, відпочити, обід у них тривав замість години усі дві.
У мене були плани подати документи ще в лінгвістичний, проте після поради подруги, прийти туди о 5.00 ранку, оскільки там приймають документи зі швидкістю три людини на годину, я вирішила відмовитися від цієї ідеї.
Та й того ж дня мені подзвонили з КНУ ім.Шевченка, в яких ще 18 липня закінчився прийом документів, і запропонували принести оригінали. Тому вже будучи студенткою, я з хитрою посмішкою дивлюсь на старшокласників... У них все це попереду. Можу лише попередити, що непросто у нас реалізувати своє право на освіту.
Занотувавши як саме відбувався прийом документів, я замислилася над тим, чому процедура прийому була в більшості випадків малокомфортною. Справжню відповідь знають лише керівники ВНЗ, а я висловлю кілька припущень. Перше, що спадає на думку — це відсутність у наших ВНЗ нормальних менеджерів, здатних ефективно організувати процес прийому документів. Але такого не може бути, тому що не може бути ніколи, хіба що ВНЗ шкодують витрачати час своїх кращих менеджерів на організацію вступу. Друге, що спало на думку майбутньому соціологу, це те, що вступ до ВНЗ — це своєрідний обряд ініціації, пройти який можуть лише наполегливі, кмітливі та витривалі. Зрештою, ритуальне катування очікуванням в черзі закінчується і ми маємо особливо гостро відчути щастя від набуття нового статусу — статусу студента. По-третє, можливо, проходження суворо регламентованих і жахливо організова0них процедур — це процес адаптації вчорашніх учнів до реалій дорослого життя, в якому нам жити й виживати?
