Рік, що минає, у плані зовнішньої політики виявився для України дуже напруженим і досить результативним, наступний може бути ще складнішим. Стало очевидним, що офіційний Київ, роблячи ставку на сильні фігури, здатен на ініціативні й успішні кроки. До таких фігур можна віднести міністра закордонних справ Костянтина Грищенка. Тузлинська криза, дискусія навколо ЄЕП — події, що стали «хрещенням» нового міністра, підтвердили його професійну репутацію. Утім, стверджувати, що випробування як внутрішнього, так і зовнішнього порядку для міністра позаду, було б вельми передчасним. Про правила і принципи зовнішньої політики — в інтерв’ю Костянтина ГРИЩЕНКА «Дню».
— Ви нещодавно повернулися з Іраку, мали змогу ознайомитися зі станом справ на місці. Як вплине, на Вашу думку, арешт Саддама Хусейна на процес політичного й правового врегулювання ситуації в повоєнній країні?
— Я думаю, що це подія, яка має зменшити напругу в середньостроковій і навіть у короткостроковій перспективі. Вона має поліпшити стабільність, загальну ситуацію щодо безпеки в Іраку. Організатори терактів у цій країні, можливо, підсвідомо сподівалися на повернення до влади режиму Саддама Хусейна. До того ж, не було відомо, чи дійсно він керує тими терористичними акціями, що проводяться на регулярній основі в Іраку. Перебування диктатора на волі було реальним фактором небезпеки. Тому вважаю, що затримання Саддама Хусейна має стати тим чинником, що сприятиме позитивній динаміці з погляду утвердження стабільності в Іраку.
— Під час зустрічей в Іраку Ви також порушували питання про участь українських компаній у відбудові країни. Коли можна очікувати на перші контракти?
— Існує декілька рівнів фінансування відбудови Іраку. Перший, безпосередній рівень — це ті суми, які виділяє уряд Сполучених Штатів Америки на відбудову інфраструктури, на вирішення питання зміцнення безпеки, на систему освіти. При підписанні контракту в кожній із цих сфер віддаватиметься перевага тим державам, які є учасниками процесу стабілізації в Іраку. Тобто завдяки нашій миротворчій присутності в повоєнній країні ми маємо реальну можливість брати участь у відбудові Іраку. Якби нас там не було, то таке питання не стояло б узагалі. На першому рівні головними підрядниками будуть в основному американські компанії. Це за законом Сполучених Штатів і це цілком природно, оскільки вони видають гроші з власного бюджету. Ми з самого початку ставили собі за завдання отримати субконтракти, аби брати участь у великих проектах. Усе це впроваджуватиметься згідно з американськими й міжнародними стандартами. Маю на увазі оголошення тендерів, для участі в яких треба відповідати нормативам, які існують на міжнародному рівні. Треба мати можливість продемонструвати, що ти маєш відповідний досвід у таких справах. Так само необхідно представити свій бізнес-проект у межах того, що передбачено більш загальною програмою. До того ж, компаніям доведеться конкурувати як за ціною, так і за надійністю. Хоч їх і небагато, але в нас є компанії, які здатні працювати в Іраку на відповідному рівні. Представники деяких із них супроводжували мене під час- саме такі, які здатні й можуть, які мають уже достатньо ресурсів, досвіду, зокрема міжнародного, щоб не просто перебувати в Іраку, а мати можливість отримати реальні контракти й реально співпрацювати.
Утім, на сьогоднішній день найбільша перешкода — це безпекова ситуація в самому Багдаді й на більшості території Іраку. Повертаючись до першого запитання щодо арешту Саддама Хусейна, хотів би сказати, що, звичайно, ми розраховуємо на те, що стан справ суттєво поліпшиться і ми зможемо за цих умов із достатньо прийнятним рівнем ризику, відправляти цивільних фахівців до Іраку. І ці люди знатимуть, яким є рівень ризику, й вирішуватимуть, чи є він для них прийнятним. Поки що цього балансу не досягнуто. Відправляти людей за наявності рівня небезпеки, який є неприйнятним, ніхто не буде — ні український уряд, ні українські компанії. Самі люди на це не погодяться.
Другий рівень співпраці з Іраком — не просто американські витрати, а, власне, кредитні ресурси. На першому етапі мова може йти про міжнародні світові фінансові установи, такі, як Світовий банк, комерційні банки, їхній можливий консорціум. Потреби Іраку величезні, їх просто неможливо ігнорува ти. Завдання МЗС — сприяти й розумінню ризиків, і розумінню можливостей, і розумінню того, що треба зробити, щоб відповідати певним стандартам, і допомагати тим, хто здатен, має інфраструктуру, має політичну волю, має, зрештою, витримку для того, щоб перемагати сьогодні й бути присутнім на іракському ринку надовго.
— Свого часу рішення щодо відправки українського військового контингенту в Ірак викликало гострі протистояння та неоднозначну оцінку не тільки з боку опозиційних політичних сил, але й серед деяких провладних. Пройшов уже певний час. Ваша оцінка: чи було те рішення виправданим?
— Я думаю, ми завжди маємо оцінювати й ступінь ризику, й ступінь нашого національного інтересу, який не вимірюється чисто матеріальними показниками. Коли в Іраку було повалено режим і стало зрозумілим, що треба реально займатися стабілізацією та відбудовою не тільки в матеріальному сенсі, а саме відновленням безпеки й стабільності, то це завдання могло бути вирішеним тільки силами міжнародного співтовариства, силами дійсно широкої коаліції. Бути споживачем безпеки можна, але тоді з твоєю країною не рахуватимуться взагалі, ти стаєш тільки об’єктом чужих розрахунків, стаєш територією, перестаєш бути реальним гравцем, суб’єктом міжнародних відносин, стаєш просто фікцією. У цьому контексті наша участь у миротворчих операціях у сучасному світі є найбільш потужним сигналом нашим партнерам (хоч би де вони були — на Сході чи на Заході): ми маємо потенціал, ми здатні його використовувати, ми можемо бути разом із тими, хто має також величезний потенціал, ми маємо достатньо ресурсів, аби бути поруч з тими, кого вважаємо друзями. Усе це ми продемонстрували в дуже складний період. Ми зуміли довести й американцям, і британцям, і полякам — усім тим, хто повсякденно стикається із проблемами в Іраку, що наш контингент є високопрофесійним, що він здатен виконувати не тільки військові, а набагато ширші завдання, що ми є добре підготовлені, що ми можемо передбачати загрозливі ситуації. Наша військова розвідка попередила в Іраку дуже багато складних ситуацій. Із нами рахуються, нас поважають: я зустрічався з тимчасовою регіональною владою, яка щиро й дуже високо оцінювала наших миротворців. У зоні нашої відповідальності панують зібраність, уважне ставлення до ситуації. Саме тому, я переконаний, в українському секторі відповідальності провінції Васіт найменша кількість небезпечних, загрозливих проявів.
— Яких кроків, на Вашу думку, має вжити Україна, щоб перспектива переходу на вищий формат відносин із НАТО — План дій щодо членства — виглядала реалістичніше під час Стамбульського саміту?
— Думаю, що ми й так уже робимо досить багато. Результати недавніх засідань комісії Україна-НАТО на рівні міністрів закордонних справ та міністрів оборони засвідчили, що існує конкретне бачення мети й готовність її втілювати. Нам треба просто виконувати ті плани, які вже існують. Нам треба бути послідовними, не можна відмовлятись із якихось кон’юнктурних міркувань від того, що ми самі для себе спланували, й від того, що ми сьогодні здійснюємо, — не тільки у військовій сфері, а й у інших. Тоді, я думаю, ми зможемо зрушити з місця або перейти до іншого статусу відносин із НАТО. Я би сказав, що для нашої євроатлантичної, європейської перспективи той факт, що ми присутні в Косово, що ми виявили мужність і далекоглядність, коли вирішили взяти участь у стабілізаційних силах в Іраку, зіграв надзвичайно позитивну роль. Він став своєрідним сигналом, що ми — реальний партнер, що ми не просто можемо декларувати готовність бути поруч. Може, комусь це рішення здасться не таким складним, але взяти на себе відповідальність за безпеку й стабільність цілої провінції Іраку (однієї з п’ятнадцяти в країні) може далеко не кожна країна.
— Прогнозоване зростання антинатовських настроїв у ході передвиборної президентської кампанії в Україні може загальмувати інтеграцію з Альянсом? Як, до речі, і якість президентської кампанії?
— Я вважаю, що в рамках президентських, парламентських виборів чи будь-якої політичної дискусії взагалі треба відокремлювати довгострокові національні інтереси й загальну зовнішньополітичну орієнтацію нашої держави від тактичних міркувань, якими завжди будуть користуватися ті чи інші політичні сили в своєму намаганні отримати найбільше голосів виборців. Тактичні, інколи абсолютно нелогічні кроки в ході виборчого процесу спостерігаються й у Європі, й у Сполучених Штатах. Однак дуже рідко радикальні гасла потім реалізуються тими, хто приходить до влади. Влада завжди вимагає високого рівня відповідальності. Будь-яка політична сила, що відповідально ставиться до майбутнього України, не може заперечувати її європейського вибору. Якщо хоч трошки задуматися над нашою історією, якщо хоч мінімально уважно поставитись до реалій сьогодення в усьому світі, де глобальні процеси визначають долю не тільки держави, а й кожної особистості, то зрозуміємо, що в нас просто немає іншої альтернативи. Це не означає, що ми маємо сліпо, як то кажуть, розриваючи на собі сорочку, битись у двері, якщо вони не відкриваються. Ми маємо шукати наші інтереси там, де є реальна можливість їх просування, де буде віддача. Але орієнтир уже визначений — і Президентом України, і Верховною Радою. Із цим погоджуються всі ті, хто думає про майбутнє, із цим погоджується молодь України. Молоді люди однозначно себе бачать у Європі. Вони знають, що від якості життя, в матеріальному й духовному смислі, залежить врешті те, наскільки вони зможуть відбутися як особистості. Ми знаємо, де якість життя не просто краща, а де вона відповідає духу українців.
— Результати виборів у Державну думу засвідчили певний рівень суспільного попиту й політичної підтримки в Росії «дипломатії дамб». На Вашу думку, що на це може відповісти Україна? Чи взагалі у відносинах із цим партнером можливий відхід від постійної «гри від оборони»?
— Будь-яка держава повинна демонструвати у зовнішній політиці послідовність, впевненість у собі й переконаність у тому, що твої дії відповідають як твоїм власним інтересам, так і інтересам твого сусіда чи партнера. Потрібно дотримуватись певної лінії, доводити аргументовано й професійно партнеру слушність своїх поглядів, апелювати до розуму, а також міжнародного досвіду і, якщо це потрібно, — наголошую, саме в такій послідовності, — до міжнародних інституцій. До них треба апелювати тоді, коли це дійсно необхідно, а не просто тому, що тобі стало боляче й ти ще не розібрався. За цих умов, я думаю, ми завжди зможемо відстояти свої інтереси. Якщо ж ми будемо непослідовними, рефлекторно реагуватимемо на дії, які дійсно інколи важко зрозуміти, то тим самим ми тільки покажемо свою слабкість, вразливість, нездатність тримати удар. Думаю, що ми продемонстрували своєю поведінкою якраз нашу послідовність.
— На якому етапі перебуває зараз переговорний процес із розмежування Азово- Керченської акваторії? Чи є якесь наближення позицій сторін?
— Є певне наближення позицій. Але від певного наближення до співпадіння, мабуть, нам ще треба пройти значний шлях. Я не хочу повторювати принципи, на яких ми стоїмо. Ми готові шукати такі збалансовані рішення, які б не шкодили інтересам нашої держави, а також відповідали життєвим потребам людей, які живуть по обидва береги Азовського моря чи Керченської протоки. І хоча перед нами ще велике поле для роботи, ми бачимо просування з обох сторін. Не завжди воно є публічним і воно таким не може бути, оскільки компроміси на мітингах, як правило, не досягаються.
— Ваша оцінка перспективи ратифікації угоди щодо створення Єдиного економічного простору...
— Є рішення. Документ підписаний. Відповідно, треба документ виконувати, але в закладених у ньому межах. Наш підхід із самого початку був окреслений — за будь-яких умов необхідно знайти таку форму реалізації ідей Єдиного економічного простору, де на перший план буде поставлено створення зони вільної торгівлі, максимальне відкриття ринків наших партнерів для українських товарів. Далі ми можемо просуватись до наступних етапів інтеграції залежно від того, як буде працювати цей перший. Але для нас принципово важливо з’ясувати і те, наскільки далеко готові піти в цьому плані наші партнери.
— А ми можемо йти далі зони вільної торгівлі?
— Спочатку нам треба пройти перший етап. Потрібно подивитись, наскільки далеко ми можемо просунутись в цьому для того, щоб усвідомлювати, як швидко ми здатні рухатись на подальших кроках. Нагадаю, що угода по ЄЕП — рамкова. Для її реалізації потрібно ще укласти десятки конкретних угод. Цією роботою займаються фахівці-економісти, але, звичайно, вона не може бути поза увагою МЗС.
— Невдовзі завершується Рік Росії в Україні. Із якою Росією «прощаємось» у підсумку? Яку Росію ми побачили?
— Ми з Росією не прощаємося. Пізнали ж ми її такою, якою вона є. Це — наш безпосередній сусід. Це — країна величезних можливостей, де є потужний інтерес до України. Це — держава, яка може дійсно надати значну підтримку у складних ситуаціях. Так, наприклад, було у ситуації з зерном: саме Росія надала нам негайну допомогу. Але й нам, водночас, треба продовжувати вивчати Росію. Цю країну не треба боятися. З нею слід мати такі відносини, щоб розуміти одне одного і бути справжніми друзями. Маємо будувати ці взаємини не на засадах підлеглості, а виходячи з тих міркувань, що жити нам — разом. Із кордоном, але не зі стіною. Росія — це та країна, якою перейматимемося не лише ми, але й наші діти та внуки. Треба зробити все, щоб це переймання було зі знаком плюс.
— Ви сказали про послідовність як головне правило зовнішньої політики держави. На Вашу думку, чи існують зараз в Україні внутрішньополітичні передумови для виконання цього правила? Ви як професіонал знайомі з досвідом функціонування однієї з найпотужніших зовнішньополітичних машин світу — держдепартаменту США. Ваш коментар щодо реалізації останнього Указу Президента — «Про заходи щодо підвищення ефективності зовнішньополітичної діяльності держави»?
— Указ підписаний, його треба виконувати. Інша справа, що в рамках заходів удосконалення зовнішньополітичної діяльності в МЗС завжди залишається можливість, право та обов’язок вносити власні пропозиції на розгляд Президента.
