Пропонуємо вашій увазі другу частину проекту стратегічного плану розвитку України від політичного філософа Андрія Окари. Перша частина цієї статті викликала жваву дискусію серед наших читачів.
КРЕАТИВНИЙ КЛАС ЯК СУБ’ЄКТ ІННОВАЦІЙНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ
Будь-які масштабні соціальні перетворення вимагають артикульованих цілей розвитку, розрахованого в часі проекту реформ і їхнього суб’єкта, — мотивованої амбітної соціальної групи, класу, етносу або іншого співтовариства. При цьому суб’єкт реформ мусить володіти відповідним світоглядом, волею, економічною та політичною зацікавленістю, а також спиратися на достатні ресурси й можливості.
Ми вважаємо, що при переході до тренду «суспільства знань», «економіки знань», «інформаційної цивілізації», «інноваційної модернізації» таким соціальним суб’єктом може стати креативний (креативно-модернізаційний) клас (у широкому розумінні терміну) — як основний генератор інновацій, як суб’єкт відтворення людського й символічного капіталів, як тримач або розпорядник культурного й інформаційного ресурсів, як соціальна група, від якої залежить глобальна конкурентоспроможність держави. Американський соціолог Річард Флоріда зараховує до цього класу творчих професіоналів, задіяних у креативному сегменті економіки, — працівників, чия економічна функція полягає у створенні нематеріальних активів, що приносять матеріальні дивіденди, — нових ідей, нових технологій і нового креативного змісту. Тобто стратифікація здійснюється за професійним критерієм. Проте в українських умовах краще використовувати антропо-соціальний критерій — це коли головна класифікаційна ознака пов’язана не з об’єктивними, а з суб’єктивними, психологічними показниками.
У сучасній Україні коло людей, які становлять креативний клас, слід розглядати ширше, ніж Флорида. До нього можна зарахувати всіх, хто в межах своєї професійної або соціальної діяльності є інноватором, генератором розвитку, творцем «точок зростання». У соціальному плані це перш за все представники галузевої та фундаментальної науки, розробники та реалізатори високих технологій, інженери ВПК, представники деяких сегментів бізнесу (частіше середнього, створеного з нуля, а також венчурного), активна частина міської інтелігенції, що працює у сфері формування духовної та інформаційної реальності. Сюди ж слід зарахувати й представників «рутинних» професій, схильних до інновацій і удосконалень у межах своєї професійної діяльності. Серед них особливе місце належить бюрократам-інноваторам. Креативний клас значною мірою складається саме з «інтелігентів» та «інтелектуалів», але він не тотожний ні інтелігентському співтовариству в його українському або російському розумінні, ні співтовариству інтелектуалів у західному розумінні.
Цікавим є питання про співвідношення креативного й середнього класів. Наразі в соціогуманітарній науці відсутнє загальноприйняте уявлення про те, з кого складається середній клас і за якими критеріями визначається приналежність до цього співтовариства. Проте в сучасній Україні в ролі усередненої стратифікаційної концепції може бути прийнята класифікація за чотирма ознаками: по-перше, соціально-професійний статус; по-друге, наявність людського капіталу (перш за все — освітній рівень); по-третє, економічний статус, по-четверте, самооцінка — відчуття своєї приналежності до середнього класу. Тобто при описі середнього класу переважають критерії, пов’язані із споживанням, — якість життя та купівельна спроможність його представників. Інакше кажучи, середній клас — це позаелітний клас споживачів, тоді як креативний клас подається як прошарок творців, розбудовників нового, деякі представники якого можуть належати до еліти. Певна річ, у основі стратифікації середнього та креативного класів лежать різні моделі, тому одна й та сама людина або соціальна група можуть розглядатися й у контексті середнього, й у контексті креативного класів.
Креативний клас — це досить слабко диференційоване співтовариство, його важко визначити за якимись жорсткими формальними критеріями, його також неможливо створити «зверху» — адміністративним шляхом. Приналежність до цього класу не зумовлюється ні соціальним статусом, ні рівнем доходів і споживання, ні навіть освітою. Проте його можна описати як соціо-психотип. Найчастіше це пасіонарні люди — з внутрішнім «стрижнем», розвиненим вольовим началом, активною життєвою позицією, інноваційним світоглядом, відчуттям власної гідності. Але пасіонарність не є визначальною ознакою (скажімо, торговці на ринку — люди здебільшого теж вельми заповзятливі й енергійні). Представники креативного класу нагадують «підприємців» у економічній теорії Йозефа Шумпетера, котрі володіють «підприємницькою здатністю»: вони орієнтовані не на лінійне економічне зростання, а на інновації та економічний розвиток.
Нерідко представників креативного класу визначають як «модернізаційний клас», «інноваційний клас», «покоління модернізації», «інтелектуальний клас» тощо. Але визначення «креативний клас», на нашу думку, найточніше вказує на інтегруючі ознаки його представників — креативно-творчу діяльність і креативно-творче ставлення до життя.
Представники homo creativus — це люди з творчою ідентичністю, з певним рівнем непрагматичних життєвих мотивацій, нерідко й зі специфічною креативною моделлю поведінки. Їм властива потреба в самоактуалізації — в реалізації своїх здібностей та можливостей, у розвитку власної особистості. У піраміді людських потреб Маслоу ця ідентичність посідає найвищий — сьомий рівень. Носіям подібного психотипу притаманна здібність до нестандартного мислення, ризику, ухвалення ефективних рішень в умовах невизначеності, до творчих осяянь, до трансгресії та трансценденції, до виходу за межі іманентної особистісної даності. В інших соціальних стратах, включаючи бюрократичний клас, домінує, як правило, цілком раціональна поведінкова мотивація.
За обсягом контрольованих ресурсів і рівнем впливу на ухвалення політичних та економічних рішень креативний клас, на перший погляд, слабкіший за жорстко інтегровану й мобілізовану корпорацію «силовиків» або олігархів, не кажучи вже про адміністративно-бюрократичну еліту. Більше того, чимало представників креативного класу є найнятими працівниками, залежними чи то від бізнесу, чи то від держави. Проте, по-перше, це досить масовий клас — його ядро й напівпериферію можна оцінити в 10—20% від усього населення; по-друге, його представники — люди пасіонарні, енергійні, часто навіть самовіддані, здатні створювати локальні «вогнища розвитку», при цьому вони не потребують жорсткої ієрархії й управлінської «вертикалі». По-третє, саме представники цього класу є тими хто тримає та відтворює людський капітал, який в нинішню епоху стає основою розвитку й добробуту будь-якого суспільства.
Креативний клас прагне самоорганізації, самоврядування та саморозвитку. Досягши критичної маси й у разі інституалізації його інтересів — наприклад, шляхом створення нової ефективної політичної сили (партії або громадсько-політичного руху) — він здатен стати реальним суб’єктом розвитку України.
Звісно, його продуктивне існування можливе лише за наявності вільного соціального простору. У ситуації, де немає свободи — свободи політичної, свободи творчої, свободи духовної, свободи самовираження, де економічна свобода обмежена корупцією, — креативний клас маргіналізується, його сукупний потенціал знижується, починається «відплив інтелекту» — втеча освічених людей із країни або «внутрішня еміграція». Щось подібне відбувається у сучасній Україні, та в сучасній Росії. До речі, найяскравіші образи російської класичної літератури першої половини XIX століття — Чацький, Євгеній Онєгін, Печорін — це представники тодішнього креативного класу, які не були потрібні ні бюрократичній державі, ні «гламурному» світському суспільству і, як наслідок, випали із соціальної структури, — перетворилися на «зайвих людей». Звісно, в подібних умовах неможлива жодна інноваційна модернізація.
Проте в Україні, де є політична конкуренція й реальний політичний процес, існує інша перешкода для ефективної модернізації й розвитку — колосальний рівень апатії та соціальної деградації населення, архаїзація й демодернізація, втрата країною позицій у сфері науки, культури та освіти, відсутність амбітних еліт, розчарування представників креативного класу в помаранчевій революції та наступних подіях.
Визначальні риси homo creativus — творча та соціальна суб’єктність, бажання й здатність бути учасниками процесів суспільного розвитку. Ці люди не потребують керівництва з боку якоїсь вищої інстанції — їх не треба «шикувати». Їм треба не заважати. Їм потрібна не «керівна й спрямовуюча роль» держави, а створення сприятливих умов для розвитку й моральна підтримка — аби вони відчували, що їхня праця не Сізіфова й що вони потрібні суспільству.
В умовах постіндустріального розвитку саме національний креативний клас є основним генератором і джерелом інновацій, саме він створює символічний капітал нації. У ситуації, де він пригнічений, розсіяний, маргіналізований, інновації доводиться експортувати ззовні, що характерно для наздоганяючих модернізацій.
Не праві ті аналітики, котрі говорять, ніби за авторитарного політичного режиму модернізація неможлива. Дуже навіть можлива! Так само, як можлива й демодернізація в умовах демократичного політичного режиму — наприклад, як у кравчуківсько-кучмівській Україні, або єльцинській Росії. Історія сповнена прикладів більш-менш успішних авторитарних економічних модернізацій, коли індустріальне оновлення відбувалося за збереження політичної несвободи (сталінський Радянський Союз, гітлерівська Німеччина, Китай, Південна Корея, Японія, Сінгапур, Тайвань, Таїланд, Малайзія, Індонезія, ОАЕ, Чилі за Піночета, сучасна Білорусь). Правильним є інше: в умовах авторитаризму неможлива інноваційна модернізація, можлива лише індустріальна наздоганяюча модернізація й політика «примусу до інновацій», можливе економічне зростання без розвитку. Навіть «найпросвітченіший авторитаризм» може бути ефективним протягом коротких періодів і лише в екстремальних ситуаціях (війна, повоєнна розруха). Але на тривалих часових відрізках у російських умовах він веде до соціальної стагнації, зупинки розвитку та демодернізації. Авторитарна модернізація успішна лише там, де є традиційне суспільство, де є невичерпний запас невибагливих людей, які живуть за його законами. Наприклад, сталінська індустріальна модернізація могла бути реалізована лише в селянській країні й лише за допомогою вкрай жорстких методів (аж до терору й Голодомору). Але в сучасній Україні від традиційного суспільства залишилося дуже мало (але більше, ніж у тій-таки Росії), більшість українців — сучасні міські жителі, які люблять комфорт і неготові до мобілізації, прояву надзусиль і недоспоживання.
Український креативний клас усіляко потребує розширення й інституалізації горизонтальних зв’язків — як усередині співтовариства, так і у відносинах із державою. Оскільки у його представників домінують непрагматичні мотивації й амбіції, пов’язані з самоактуалізацією, це співтовариство тією чи іншою мірою здатне до мобілізації — воно готове відгукнутися на заклик влади й узяти участь у великому модернізаційному проекті — навіть в умовах відсутності в держави надлишкових ресурсів на модернізацію. Але при цьому держава й владна політична еліта не повинні розглядати відносну незалежність креативного класу як загрозу, не повинні заважати його самоорганізації й кристалізації в його середовищі альтернативних елітних співтовариств і угруповань.
НОВА РОЛЬ ДЕРЖАВИ: ДЕРЖАВА-ПАРТНЕР ЗАМІСТЬ ДЕРЖАВИ-БАНДИТА
Соціальна модернізація — одна з обов’язкових функцій сучасної держави, орієнтованої на глобальну конкурентоспроможність. Це не право, а її обов’язок, оскільки відмова від модернізації може реально загрожувати національній безпеці, підштовхуючи країну до неконкурентоспроможності — і як наслідок до загибелі й зникнення, або до перетворення на ресурсну колонію.
У Росії історично склалося, що держава в особі верховної влади виступала ініціатором і єдиним суб’єктом усіх модернізацій і соціальних мобілізацій. Одночасно в особі адміністративно-бюрократичної еліти держава виступала ворогом і гальмом соціальних інновацій, особливо якщо вони зазіхали на джерела корупційної або сировинної ренти. При цьому роль суспільства мислилася виключно як пасивного реципієнта, об’єкта, а може й «витратного ресурсу» модернізаційних стратегій — та ж таки сталінська модернізація часом нагадувала геноцид.
Модель українського розвитку дещо інша: головне гальмо розвитку — не деспотична авторитарна держава, а паразитичні політичні еліти, що захопили державу або дістали доступ до яких-небудь адміністративних можливостей.
У модернізаціях різних типів функціональна роль держави різна. При авторитарній модернізації постановкою цілей і завдань розвитку займається владна корпорація та бюрократія, при інноваційній модернізації ці завдання повинні визначатися під час діалогу між державою та суспільством. Головний суб’єкт авторитарної модернізації — верховна влада й бюрократія; головний суб’єкт інноваційної модернізації — креативний клас. У авторитарній модернізації держава виступає ініціатором і єдиним суб’єктом змін, у інноваційній — лише замовником.
Після Другої світової війни в світі набула популярності модернізаційна концепція «девелопменталізму» (developmentalism), у якій головним суб’єктом є держава розвитку. Деякі країни Південно-Східної Азії, Латинської Америки та Ірландія саме їй завдячують своїм «економічним дивом». Керівники сучасного Казахстану прямо підкреслюють, що саме «девелопменталізм» лежить у основі їхньої стратегії розвитку країни.
Як нам здається, цю концепцію за критерієм балансу інтересів держави, суспільства в цілому й недержавних структур можна розглядати десь посередині між концепціями авторитарної мобілізаційної модернізації та модернізації інноваційної. Проте обов’язкова умова девелопменталістських стратегій — монолітність державного апарату й національного політичного класу в їхній волі до розвитку країни. Нічого схожого в нинішній Україні не немає й близько. (У нинішній Росії жодної волі до розвитку також немає, проте верховна влада намагається її імітувати.)
Українське суспільство вкрай зацікавлене в проведенні модернізації, за якої в модернізаційних процесах буде задіяна максимальна кількість представників активних соціальних груп. Для цього необхідна зміна модернізаційної парадигми — з авторитарної на інноваційну. Проте інноваційна модернізація в Україні має жорстких противників: чи не найбільш мотивоване контрмодерністське й солідаризоване співтовариство — паразитичні політичні клани, сировинна й «металургійна» олігархія, а також та частина бюрократії, чиї інтереси й механізми збагачення можуть реально постраждати від раціоналізації та децентралізації системи державного управління. Ефективним для процесів національного розвитку може бути також відкриття ліфтів вертикальної мобільності й рекрутування на ключові для модернізаційних процесів державні управлінські посади яскравих представників креативного класу.
Крім того, в разі проведення інноваційної модернізації держава може піти на максимальні поступки суспільству й усілякі самообмеження. Наприклад, верховна влада має стримувати контрмодерністські тенденції, обмежувати свавілля державної бюрократії щодо креативного класу, повинна відмовитися від власної монополії на владу й допустити поліархію й частковий перерозподіл владних можливостей, до чого невідворотно веде впровадження соціальних і технологічних інновацій.
У контексті сучасних модернізаційних дискусій стала популярною ідея про можливість проведення модернізації «знизу», що підноситься як продуктивна протилежність модернізації «зверху». Проте, як виглядає, модернізація «знизу» — це метафора, гарний образ. Якщо держава не є учасником модернізаційних проектів, якщо вона — гальмо модернізації, то будь-яка модернізація «знизу» буде розчавлена державним колосом, а її ініціатори — маргіналізовані.
Авторитарна модернізація проводиться завжди «зверху», на основі соціальної мобілізації. Зворотний зв’язок із суспільством і соціальні витрати для держави другорядні — держава розглядає суспільство виключно як об’єкт своєї дії, як дешевий і відновлюваний ресурс. Але інноваційна модернізація в нинішніх умовах може бути успішною лише за суб’єктності й активності креативного класу, тому вона має проводитися не «зверху» й не «знизу», а в діалозі держави (в особі як верховної влади, так і адміністративно-бюрократичної еліти) й креативного класу — на основі всебічного узгодження їхніх інтересів.
Чи може інноваційна модернізація в принципі обійтися без соціальної мобілізації? Питання важливе й дискусійне. Принаймні, мобілізаційний ривок, що супроводжується недоспоживанням населення, — це традиційне для російського розвитку явище. Він вимагає надзусиль суспільства заради деякої абстрактної, або утилітарної мети: держава в ім’я «світлого майбутнього» пропонує народові покірливо терпіти труднощі — тут і зараз. Мобілізація завжди має істотні вади: вона викачує з суспільства вітальну енергію, що, врешті-решт, завжди закінчується стагнацією. Тому за інноваційної модернізації значні мобілізаційні ривки небажані. Авторитарна модернізація з її диктатом держави та примусовою мобілізацією близька до «революції зверху»; інноваційна модернізація за своєю типологією ближче до прискореного еволюційного шляху розвитку. Наразі про мобілізацію доречно говорити по відношенню до державної бюрократії й креативного класу — як головних потенційних «виконробів» модернізації. Але народ, неактивна більшість, і так живе в цілому на межі можливостей — закликати його до самообмежень, зниження споживання, терпіння й концентрації зусиль в ім’я «модернізаційного раю» в нинішніх умовах, по-перше, аморально й, по-друге, безглуздо.
Українське суспільство зовсім не сервильне (тобто не схиляється перед жорсткою владою), не завжди пасивне, а найбільш енергійні його прошарки дуже хочуть бути учасниками модернізаційних процесів.
У постіндустріальному світі людина виходить на певний рівень індивідуальної самодостатності: вона може бути мобільною, не зв’язаною жорсткими узами й вертикальними ієрархічними зв’язками із «заводом» (корпорацією). За бажання вона здатна стати сама собі господарем — соціальна й географічна мобільність перетворюється на одну з найважливіших парадигм сучасності. Тому для ефективного управління владі необхідно не зменшувати соціальну суб’єктність громадянина, як це найчастіше буває в Росії й за інерцією — в Україні, а створювати умови, в яких може досягатися мультиплікаційний соціальний ефект.
У сучасних умовах зазнає змін і образ ефективної держави — держава-вартовий, держава-бандит, держава-корупціонер, держава-корпорація, держава — нічний сторож (улюблений образ лібералів) у суспільній свідомості перетворюється на державу нового типу — соціального партнера. Головна мета такої держави —крім охоронних функцій — модернізаційна: соціальний розвиток, синергія, взаємне посилення й солідаризування державних інтересів із суспільними. Це коли, фігурально висловлюючись, двічі по два — не чотири, а шість або вісім. Визнаючи за суспільством і громадянами суб’єктність, держава вимушена укласти з ними новий суспільний договір — про розмежування інтересів і сфер компетенції, а сама стати ефективним інноватором — не лише замовником, а й гарантом інноваційної соціальної модернізації, — арбітром, який стежить за дотриманням правил.
Зрозуміло, держава-партнер — це лише привабливий образ, а не реальний стан і не найближча перспектива України. Проте в умовах XXI століття подібна модель матиме більшу стійкість, аніж авторитарні або поліцейсько-охоронні держави.
Інноваційна проблематика має яскраво виражену політичну підоснову, оскільки будь-яка інновація, засвоєна суспільством, призводить до зміни наявного балансу політичної влади. Інновації ведуть до перерозподілу політичних зв’язків, що склалися, і схем приватизації ренти — як наслідок чиїсь інтереси виявляються ущемленими, чиїсь — виграють. Поняття креативної деструкції (творчого руйнування), запроваджене Шумпетером, пояснює, чому домінуюча політична еліта всіма можливими методами опирається інноваціям. За приклад креативної деструкції можна взяти утворення ринку в пострадянській Україні та інших країнах СНД. Ринкові механізми, ринкові відносини й ринкова ліберально-фундаменталістська ідеологія були, без сумніву, великою інновацією, що, виявившись накладеною на реалії соціалістичної планової економіки й неготовність суспільства жити в нових умовах, призвела, в решті-решт, до соціальної демодернізації, знищення доти стабільних господарських механізмів і цілих сегментів економіки.
Установлення паритетних і солідарних відносин між українською державою та суспільством цілком може розглядатися як креативна деструкція, яка, втім, є неодмінною умовою виживання України в XXI столітті.
Інакше, коли держава проводитиме політику «підморозки» й перешкоджатиме проявам суб’єктності суспільства, — вся мобілізована соціальна енергія буде розпорошена в порожнечу. Скажімо, 1945 року радянський народ був на піку мобілізаційного підйому завдяки перемозі у Великій Вітчизняній і Другій світовій війнах. Але сталінський режим замість того, щоб скористатися цим піднесенням народного духу і створити проривний синергетичний ефект, побоявся «некерованості» мас і «злив» народну енергетику — чимало радянських визволителів з Європи прямим рейсом подалися до Сибіру.
Держава має управляти не економікою, а економічним розвитком, не суспільством, а соціальним розвитком. Тобто вона має створювати умови й мотивації для самостійного господарювання та прийняття бізнес-суб’єктами самостійних рішень. Така держава-партнер найбільшою мірою відповідає сьогоднішнім викликам глобального світу й дуже добре вписується у формат української політичної культури. Проте в реальних політичних умовах поки залишається недосяжним ідеалом.
ІННОВАЦІЙНА МОДЕРНІЗАЦІЯ — ШЛЯХ ДО КРЕАТОКРАТІЇ
У теорії модернізації поширене уявлення про те, що модернізаційні проекти та інноваційні системи народжуються не із загальногуманістичних або загальнодержавних міркувань, а з усвідомлення політичними та інтелектуальними елітами неминучого краху власної держави — з паралельним прогресуючим відставанням від країн-«еталонів» світового розвитку.
Стратегію подальшого існування та розвитку України може бути вироблено в контексті трьох альтернативних типів сценаріїв — інерційного, мобілізаційного та інноваційного.
По-перше, інерційний сценарій: навряд чи Україна опиниться серед лідерів світового розвитку, проте українська еліта зможе інтегруватися до світової еліти на цілком прийнятних для неї умовах. Подальший розвиток не потребує структурних реформ, усі зміни обмежуються «фасадним» рівнем і керованою владою громадською дискусією про модернізацію, економічний устрій зберігає енергозалежний характер.
По-друге, мобілізаційний: авторитарна модернізація проводиться на основі реального проекту розвитку країни, висунутого верховною владою і несаботованого адміністративно-бюрократичною елітою, в умовах жорсткої соціальної мобілізації та спроби обмежити політичні свободи.
І, по-третє, інноваційний: модернізація розглядається як частина нового громадського договору — між державою та суспільством. Ініціюючи модернізацію, держава вимушено йде на ряд самообмежень — перш за все, на обмеження власної монополії на владу, співпрацю з амбітними класами і на реформу системи державного управління. Наголос ставиться на розвитку несировинних секторів економіки, наукоємких технологій і відтворенні людського капіталу. При цьому верховна державна влада бере на себе функцію «внутрішньої служби безпеки», в завдання якої входить нейтралізація «агентів контрмодернізації» всередині державного апарату і бізнес-еліт та боротьба з корупційними схемами привласнення рентних доходів.
За умов рентної економіки доцільно говорити про «порядок» і «стабільність» як вищі цінності державного розвитку. Проте виявляється, що подібна «стабільність» є середовищем для інерційного існування протягом досить обмеженого проміжку часу. У такій ситуації держава еволюціонує в напрямку «держави-корпорації» (або держави, що побудована на картельній змові декількох корпорацій), а національні інтереси підмінюються утилітарними інтересами домінуючих еліт, які можна порівняти із «засновниками» корпорації.
Світова структурна та фінансово-економічна криза, поступовий перехід до нового загальносвітового устрою життя підводять еліти до необхідності мислити нелінійно і сприяють виробленню та просуванню реальних, а не піарних для муляжу модернізаційних сценаріїв. Якщо верховна влада володіє стратегічним і прогностичним баченням перспективи розвитку України та світу, то вона повинна ініціювати всеосяжну інноваційну модернізацію. А це, в свою чергу, означає зміну не лише дизайну, а й єства політичного режиму — від демодернізації та ресурсної економіки в бік креатократії.
Держава, максимально пристосована до інституціоналізації інновацій та інноваційних процесів, держава, яка легко адаптується до креативної деструкції, держава, яка поставляє на світовий ринок ідеї, образи, високі технології та високоінтелектуальну продукцію, а не лише природні ресурси та енергоносії, державу, в якій авторитет і легітимність політичної еліти ѓрунтується насамперед на чинниках «м’якої влади» і вільної лояльності народу, — такі загальні контури української креатократії, що вигідно відрізняють цю модель не лише від реально наявної, а й від нових ідеократичних і технократичних утопій.
Інноваційна модернізація, що здійснюється за широкої участі креативного класу, передбачає істотні корективи всієї української політичної системи: головне — це відмова від моделі, в якій політичні клани виступають єдиними суб’єктами вироблення, прийняття і виконання ухвал (точніше, імітації вироблення, прийняття і виконання ухвал). Це суперечить вузькокорпоративним інтересам влади, оскільки зменшує її монопольний статус у соціальній системі, проте відкриває широку перспективу для розвитку суб’єктності різних суспільних груп і суспільства загалом, що, в свою чергу, дає підстави для мультиплікуючого синергетичного ефекту і небувалого соціального зростання.
Таким чином, за інформаційно-когнітивної доби колишні методи управління та соціальної інтеграції стають неефективними і навіть загрозливими для подальшого розвитку та збереження соціальних систем. Лідерські позиції у глобальному світі в недалекій перспективі посядуть ті країни і народи, які тримають курс не на постмодерн, а на «надмодерн», які грають на ускладнення, а не на спрощення культурної, гуманітарної, соціально-політичної та управлінської моделі.
За цих умов високий рівень розвитку України може бути досягнуто і збережено не на засаді державного охоронного патерналізму, або жорсткої соціальної мобілізації, або «добровільно-примусових» форматів лояльності. Україна, як це неодноразово підтверджувалося впродовж усієї історії (як у складі Російської імперії, так і в складі СРСР), цілком здатна стати одним зі світових лідерів з виробництва, впровадження та капіталізації інновацій — наукових, технічних, гуманітарних і навіть управлінських. Проте досягти цього можна лише шляхом запровадження взаємовигідного та партнерського діалогу, шляхом співпраці, солідарності та синергії громадян, громадських організацій, креативного класу, бізнесу та держави, які зберігають свою суб’єктність.
Настільки улюблені прибічниками «жорсткої руки» сценарії консолідації народу в критичний момент довкола «сильної» патерналістської держави, а то й «мудрого» вождя — за відмови від суб’єктності суспільства, такі улюблені сподівання анархістів на «диво української бездержавності» на початку XXI сторіччя здатні повести Україну не в майбутнє, а в минуле.
Адже саме завоювання майбутнього є головним надзавданням української модернізації.
