На своєму концерті у Львові, який проходив у оперному театрі, Олександр Малінін заспівав декілька українських пісень. Усі вони з його нового українського альбому «Червона калина», записаного нещодавно...
На обкладинці CD написано: «Цей альбом я присвячую Великому українському народові». Якщо пригадати, що Олександр Малінін — російський співак, на відміну, до речі, від дуже багатьох російських виконавців, який не має українського коріння, то вихід цього альбому можна назвати подією безпрецедентною. Річ навіть не тільки в грамотно, делікатно та зі смаком підібраному музичному матеріалі. Хоча і в ньому, звичайно, також, що може слугувати майстер-класом для інших вітчизняних попсових зірок при виборі репертуару. Цей альбом розсуває рамки виключно культурної події. Він може слугувати прикладом тактовного та шанобливого ставлення митця до культури, історії, якщо хочете, менталітету іншого народу. Хочеться вірити, що цей щирий жест Малініна не залишиться ані непоміченим, ані неоціненим. І в Україні, і в Росії. Адже хіба не цього всі ми хочемо — щоб наші відносини розвивалися виключно в такій тональності.
Але повернімося до львівського концерту. Щодо галичан, то вони уважно прислухалися до співу Малініна — чи не поставить у якому-небудь слові цей прекрасний виконавець російського романсу неправильний наголос, «чи не видасть» його акцент, чи не зробить він орфоепічну помилку, таку властиву для співака іншої держави? — Ні! Все було просто блискуче. Його спів був таким органічним, немовби в Карпатських горах, серед «братчиків» січових стрільців вивчив він цей текст і співав із ними біля багаття вистраждане «а ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну розвеселимо!» Зала встала. І така дивовижна одностайність, така захоплююча атмосфера запанувала, що в багатьох були сльози на очах…
Потрібно сказати, що «розігріти» залу співакові було непросто, і він навіть з відтінком образи докоряв: «Не чую грому оплесків! Де ваше «браво»?!» Стримана львівська публіка віддавала данину талантові, але меж не переступала… Її ще потрібно було переконати, що співати у Львівському оперному театрі, в цій свята святих, одній із твердинь української культури і духовності у представника російської естради є всі права. Лише після відомих хітів, після українських пісень крига скресла, Малiніну серця відкрили. І він зміг із переможними нотками в голосі сказати: «Ну що, вміють москалі співати українських пісень?» На що зала відповіла громом оплесків.
Пізніше, коли брала в Олександра інтерв’ю і вручала презентований головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною двотомник «Две Руси», де в дарчому написі були такі слова: «Спасибо, что ваша демократичность не заканчивается на хуторе Михайловском» (а там, як відомо, вже не ведуться розмови про українську державність і незалежність), ще раз подякувала за зроблений подарунок — гарний пісенний вечір. І спитала: «Що допомогло вам зробити як влучний вибір пісень, так їхнє трактування, чи немає у вас українського коріння?»
— Ні, коріння немає.
— На обкладинці написано: «Цей альбом я присвячую Великому українському народові». Звідки така симпатія?
— Це данина поваги українському народові, і це не порожні слова. Данина поваги країні, про яку я дитиною мріяв. Коли я жив у дитинстві в бараці, поряд із залізничним полотном, мої мама і тато працювали в Свердловську, на Уралі, на залізниці. У нас сусіди були на прізвище Вдовиченко. Так ось вони через якийсь час зібралися й поїхали в Україну. Зв’язок з ними припинився, і мені було сумно від цього. Потім був такий фільм «Тореадори з Васюківки», де було передано найколоритніший побут українського села, фільм врізався мені в пам’ять. У дитинстві мене возили до бабусі на село, а хотілося поїхати коли-небудь в Україну. Вона завжди асоціювалася з фантастично благодатним краєм, у якому ростуть величезні, запашні яблука і солодкі кавуни. У селі росли яблуневі дички з маленькими кислуватими плодами, я їв їх і мріяв про солодкі, соковиті яблука, як в Україні. Яблука пізніше я з дерев зривав, а ось на справжньому баштані ще не побував.
— А як виник задум записати україномовний альбом?
— Уже багато років я їжджу в Україну на гастролі й, природно, вивчив декілька пісень українською мовою. Не хотілося, щоб вони пропали, забулися, канули в Лету, і ми вирішили випустити альбом. Зробили це доволі швидко. У мене в Україні багато друзів, до яких я приїжджаю в гості, відпочивати, ми підібрали ще декілька пісень, наприклад «Вівці, мої вівці…», пісня мені дуже подобається. Я її чув на гулянні від моїх друзів і подумав тоді: добре б і цю пісню також вставити до альбому. Записали ми її оригінально, не роблячи аранжування, просто наклали звучання природи, спів птахів, і заспівав я її а капела. Цю філософську річ будь-яке аранжування могло б лише зіпсувати.
— А «Червона калина»?
— І цю пісню я почув від знайомих, і вона також мені сподобалася. Я взагалі вiдбираю пісні за принципом: подобається — не подобається. Це єдиний критерій взагалі для будь-якого митця, актора. Лише те, що відчуваєш. Бо взяти пісню і погано її заспівати, лише б заспівати — це не для мене. Якщо мені подобається, я співаю. Мене самого має зворушувати. А ці пісні не прості, перевірені часом, це золотий фонд української культури. Дещо я ще співав в училищі й інституті — «Ніч яка місячна», «Дивлюсь я на небо», «Карії очі, чорнії брови»...
— Проте не лише до вiдбору пісень ви підійшли уважно, але й до оформлення диска.
— Так, я обдумував декілька варіантів і зупинився на тлі полотна, рушнику з чорно-червоною вишивкою. Погодьтеся, в цьому альбомі є якась особлива чистота, немає фальші, починаючи від репертуару і закінчуючи обкладинкою. Зроблене все з любов’ю, в традиціях української народної культури.
— А чи будете ви виконувати ці пісні в Росії?
— Я не кажу «ні», але зерно має впасти в благодатний грунт. Хіба що зібрати російських українців на свій концерт, чого я також не виключаю.
— А чому, на вашу думку, українські співаки рідко звучать, за деякими винятками, на російській сцені? Що, низький їхнiй виконавчий рівень?
— Чому ж низький? Я б навіть сказав, що в Україні співочий рівень набагато вищий, аніж у Росії. І технічніші співаки, і голоси тут багатші. У нас, у Росії, не так багато справжніх вокалістів.
Знайомий з вашою Русланою, брав участь із нею в концерті й відзначив тоді про себе — голосиста дівчина! Ну а коли вона вирішила взяти участь у конкурсі «Євробачення», то, розуміючи, що вона може претендувати на перемогу, все ж мав сумнів — невже Україну «просунуть», віддадуть їй голоси?! Тому дуже був радий, коли довідався, що Руслана все подолала.
— А на якому витку, на вашу думку, перебувають вiдносини між Україною та Росією?
— У нас нормальні відносини між народами. Є деякі політичні впливи, негативні й позитивні, але, слава Богу, є надія, що нічого на гірше не поміняється. Якийсь час після настання незалежності наші співаки рідко до вас їздили, а зараз усе гаразд. Народ уже зрозумів, що москалі незалежність у них, грубо кажучи, не відбиратимуть. Не претендують на це. Як стало зрозуміло, що Росія — основний стратегічний партнер України, з нею вигідніше торгувати і співпрацювати, жити в доброму сусідстві, аніж у протистоянні.
Що стосується російських співаків, то вони часом, приїжджаючи до вас, повинні здолати недовіру. Дуже часто людей ошукують, підносять сурогат, фонограму замість природного співу. Ось і мені довелося попрацювати, поки достукався до сердець. Мене попереджали, що якщо ти заспіваєш «Червону калину», люди встануть, але я не вірив. Сьогодні не так просто примусити людей встати з м’яких крісел. Не кожна пісня спроможна на таке. І тут річ зовсім не в акторові. Це пісня така. Моєї заслуги тут було мало. Я це розумів, але приємно, що став причетним до таких виняткових хвилин. Це багато чого варте!
— Але у вас на концертах люди відчувають, що душа болить. Як ви гадаєте, яка ваша пісня знаходить особливий відгомін у глядацьких серцях?
— Я завжди пам’ятаю про Бубку, який стрибав, постійно підносячи планку, і тим випередив інших на цілий вік. Вище за нього ніхто не стрибнув. Ось і я ще не взяв свою висоту, перебуваю в пошуку. Благо, мені все цікаво, все хочеться спробувати. Намагаюся працювати в різних жанрах — і в класичному, і в роковому, і в естрадному, і в народному. Хочу з оркестром народних інструментів Осипова попрацювати, зробити концерт російських народних пісень. Колись я починав саме з російських народних пісень. Працював в уральському народному хорі. І можливо, навіть запрошу уральський хор для такого концерту. А чому ні? Людина має йти, ставити нову мету, ризикувати. Ось і я йду, ставлю іншу планку, стрибаю, часом, щоправда, забиваюся, але це я лише про себе відзначаю. Копирсаюся в собі, аналізую, не завжди буваю задоволений. Через деякий час, остигнувши, дивлюся запис — начебто нічого, але працювати потрібно.
— Як ви ставитеся до процесів євроінтеграції як митець, що з трепетом плекає національне? Чи не призведе це до національної нівеляції?
— Італійську піцу любить уся Європа, і готують її в ресторанчиках у всьому світі, але крутіше за всіх роблять все ж таки італійці. Так кожна нація має щось особливе, що крутіше ніхто інший не зробить. Люди об’єднуються, щоб вигідно виділятися. Тому ми й не загубимося в європейському морі.
