2010 року стали особливо помітними два явища: зростання впливу країн на шляху розвитку та відносний занепад західного світу. Звісно, ще зарано говорити про те, що ми вступаємо в «постзахідний» світ, утім те, що він став багатополярним, уже не викликає сумнівів. У ньому не існує головного полюса. Америка та її союзники по вуха загрузли в Афганістані й думають лише про те, як би скоріше з нього забратися. США страждають від значних внутрішніх протиріч, а їхні позиції особливо вразливі через величезний дефіцит. Хоча Америка, як і раніше, залишається «необхідною» державою, її більше не можна назвати «достатньою». Європа, що переживає кризу самосвідомості, відчайдушно бореться за порятунок євро. Зараз вона, швидше, схильна відгородитися від світу, ніж займатися розв’язанням його проблем.
Зростаюча нестабільність світу є наслідком взаємодії двох масштабних тенденцій. Тоді як Захід переживає затяжну фазу «відносного занепаду», країни на шляху розвитку не мають ні можливостей, ні бажання узяти на себе роль міжнародної стабілізуючої сили, яка, за логікою речей, мала б відійти до них з урахуванням їхніх економічних досягнень: хіба темпи зростання економіки нових держав не в 5—10 разів вищі, ніж у Європі?
Серед країн на шляху розвитку також виразно помітні два основні явища: поглиблення досягнутих результатів і розширення складу. Чи можна сьогодні обмежуватися БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай) для описування цього «клубу» держав, що бурхливо розвиваються?
Китай, найбільша держава нового світу, стоїть трохи осторонь. У стратегічному й економічному плані його вага втричі перевершує вагу Індії, навіть якщо вона скоро обійде його в плані демографії. Другу найбільшу економічну державу світу рухає вперед дедалі туманніший націоналізм, а також болісна сприйнятливість успіхів і поразок своїх західних суперників. Пекін цілком прихильно ставиться до статусу держави, хоча й вагається в ухваленні дипломатичних і стратегічних рішень. Чи не надто небезпечно відмовлятися від скромної ролі, яку він грав до недавнього часу? Чи варто йому поступитися тиску націоналістів і голосніше й жорсткіше заявити про свої інтереси, ризикуючи при цьому налаштувати проти себе всі без винятку азійські країни?
Не можна не відзначити й іще дві країни, що досягли вражаючих результатів: Туреччину й Індонезію. Це дві мусульманські держави, які на власному прикладі доводять, що такі поняття як сучасність і іслам не є несумісними, на противагу думці більшості аналітиків. Почувши зневажливе «фе» від Європейського Союзу, Туреччина все ж таки довела, що великі імперії (такі як Османська) дійсно ніколи не вмирають. Індонезія, як країна з найбільшим у світі мусульманським населенням, стає яскравим прикладом взаємодії релігійної помірності й економічного та політичного прогресу. Чи вдалося їй стати новим «грандом» Азії? У будь-якому разі, ігнорувати її сьогодні більше не можна.
Наприкінці 2010 року ми побачили важливий символ цієї перебудови світу: «поразка» Великої Британії та США від Росії та Катару в «змаганні» за право провести Чемпіонати світу з футболу 2018 і 2022 року. Ось вам і наочне свідоцтво того, що світ чекають великі зміни.
Домінік МУАЗІ — спеціальний радник Французького інституту міжнародних відносин (Ifri)
