У попередніх нотатках йшлося про відвідини кінотеатру. Серед іншого запам’яталося, що номерів на кріслах нема, квитки коштують однаково, глядачі сідають хто де хоче. Так заведено, до речі, по всій Америці: нема дорожчих чи дешевших квитків залежно від близькості до екрану — усі рівні, всі платять одну ціну. А у тому залі, де я дивився фільм (кінотеатр спеціалізується на класичному, архівному, авторському кіні), таблички на кріслах були не з числами, а з іменами офірувачів, людей, котрі жертвували на реконструкцію, — і за це їм така шана.
Насправді так усе і працює. Кожний великий музей у Нью-Йорку (калібру «Метрополітена» або МОМА — Музею сучасного мистецтва) має іменні зали, на чиїх стінах указано: отут виставлено колекцію такого-то, а ця зала обладнана завдяки тим-то. Такі само таблички є і в історичних місцях, наприклад, у Централ-парку: можна прочитати, що оця частина краєвиду разом зі ставком була відреставрована коштом подружжя, котре дуже любило гуляти тут, а до відтворення он того газону теж долучився один заможний городянин.
Про це доводиться говорити, бо, приїжджаючи до США, а надто ж повертаючись на наші пострадянські терени, так чи інакше згадуєш потужну антиамериканську міфологію, так довго нам насаджувану, що вона й досі живе у багатьох головах. Найпоширеніші балачки подібного штибу: що Америка назагал і Нью-Йорк зокрема — то територія суцільного визиску, гонитви за грошвою, долар тут панує безроздільно, винищуючи самий натяк на культуру. Після кількох днів життя у новому світі, навпаки, починає складатися враження, ніби місцеві мешканці тільки те й роблять, що віддають гроші — прошу зауважити: при чималих і сумлінно сплачуваних податках — на культуру, на мистецтво, на облаштування парків та на інші практично некорисні, але гарні справи.
Тож при тому, що звична нам державна дотація відсутня, культура — від театрів до бібліотек, від кінодокументалістики до класичної музики — аж ніяк не бідує.
Подібну щедрість навряд чи можливо пояснити самим лише багатством міста чи країни. На мою думку, у державах, де панує суспільна угода, дія того неписаного контракту громади з самою собою поширюється і на грошові питання. Тобто люди, що шанують свою власну працю і свій власний приватний простір, так само шанують працю інших, а також простір спільний, і якщо хтось просить коштів на діло, котре має піти на користь усім, то нема причин тому не вірити, і гроші дають. Ще одна причина — у вищезгаданих податках. Платять справно всі і знають, на що та скільки буде їх витрачено. Така впевненість теж допомагає.
Навмисне прив’язувати все написане до вітчизняних реалій, гадаю, річ зайва. Здається, все й так цілком зрозуміло.
