Остання субота листопада... То — день пам’яті про наш Кінець Світу. Жодна нація, жодна нормальна людина на Землі не може думати про таку катастрофу, як Голодомор, без почуття невимовного жаху, страшної скорботи за вісьмома мільйонами безневинно убієнних у такий лютий спосіб людських душ. А що сказати про націю українську? Це ж наш народ втратив у 1932—1933 роках кожного п’ятого (а цілком можливо, й кожного четвертого!) свого брата, кожну п’яту сестру, втратив кращих із кращих — і це найстрашніше, втратив вісім мільйонів талановитих, ба, навіть геніальних у своїй справі хліборобів, але також і унікальних інтелектуалів: учителів, учених-гуманітаріїв, священників... «Кремлівський горець», безжальний, як робот-убивця, зі снайперською точністю продумав й розрахував свій удар — він бив по цвіту нації. Не в момент військового лихоліття, не в годину посухи або неврожаю він свідомо пішов на знищення восьми, а, можливо, і десяти мільйонів українців. Якщо хтось заперечує, що тут наявні всі ознаки геноциду, то це вже не злоякісна демагогія, це — той ступінь блюзнірства, на яке в старі часи відповідали так: «Не боїшся ти Бога!» (і справді не бояться).
Указ Президента України, яким встановлено День пам’яті жертв Голодомору, був би неможливим без катарсису, очищення національної свідомості — процесу безмежно болісного, проте безальтернативного. Простіше кажучи, український народ мусив зазирнути у прірву, дізнатись страшну правду про ретельно продуманий, нещадно «централізований» геноцид. Є людина — не українець за походженням, проте воістину великий Український Патріот, котра більше за будь-кого доклала зусиль до того, щоб ця правда була почута. І в Україні, і в цілому світі. Це — Джеймс Мейс. Історична заслуга цього видатного вченого й громадянина полягає не тільки в тому, що Джеймс вперше у світі увів у науковий обіг величезний обсяг ретельно задокументованих наукових фактів, що стосуються Голодомору. Ще важливіше те, що Джеймс пропускав наш пекельний біль через своє вразливе серце, відчуваючи, що він особисто — і тільки він! — має зробити цю нелюдськи важку, непосильну роботу («Ваші мертві обрали мене», — ці слова Мейса, віриться, не будуть забуті нашими нащадками). Ми в «Дні» чітко розуміємо, що ніхто не може «приватизувати» ім’я та спадщину Мейса, бо все це належить тепер всій Україні. Але ми ніколи не забудемо, що саме в нашій газеті опублікував Джім тепер уже всесвітньо відомі свої статті, що розкривали диявольський механізм «терору голодом», запущений кремлівською владою на початку 30-х. І вихід книги «День і вічність Джеймса Мейса» — лише виконання нашого святого обов’язку, скромна данина пам’яті про цю незабутню людину...
Джеймса вже півтора року немає з нами. І ми, вже без нього, зобов’язані шукати правду, шукати життєво необхідні відповіді на «прокляті запитання». Чому ці відповіді є життєво необхідними? Тому що дають можливість здобути ясне усвідомлення однієї винятково важливої істини: поки ми не завершимо демократичні перетворення в суспільстві (критерієм яких є не частота згадування всує помаранчевої революції, а реальна незалежність людини від держави — проте не навпаки!), ми перебуватимемо в тій же самій системі координат, для якої була притаманна ставка на необмежене класове насильство, яка неминуче (з необхідністю, як кажуть філософи) створювала «образ ворога» і яка, в кінцевому підсумку, і зробила можливим Голодомор...
Світ ще занадто мало знає про цю катастрофу України (навіть після всього того, що зробив Джеймс Мейс). У благополучних країн винятково високий «поріг болю» — дуже важко уявити собі весь жах того, що відбувалося, до того ж не завжди є бажання долати спротив певних «москвоцентричних» політичних сил. Найважливіше завдання для української дипломатії в цьому зв’язку — домогтися офіційного визнання міжнародною спільнотою та Організацією Об’єднаних Націй Голодомору геноцидом українського народу (як реально можливу дату називають 2007 рік). Але зараз хотілося б наголосити на іншому. Жертвами того геноциду були не лише ті вісім мільйонів, котрі загинули голодною смертю. Страшно те, що й ті, хто залишився в живих, — і вони теж були жертвами геноциду. Бо і вони, й їхні діти та онуки — на все життя — зазнали страшної, непоправної духовної травми, була глибинно деформована їхня психіка, зранена назавжди їхня свідомість, причому все це при них же і залишилося навічно; від кошмарів пам’яті не втечеш... Ще раз повторимо: Сталін зі своїми сатрапами-опричниками чудово знав, що він робить, адже він бажав (про що й зізнався у листі до Кагановича від 11 серпня 1932 року) «перетворити Україну у найкоротший строк на справжню фортецю СРСР, на справді зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати». (Слід розуміти ці слова так: раз і назавжди слід знищити в українській нації — в першу чергу в багатомільйонному селянстві та в інтелігенції — почуття національної гідності, хазяїна своєї землі, а отже, знищити здатність до опору тиранії. Мільйони життів не шкодувати. Так і було зроблено.)
Є слова, з якими треба поводитись з граничною обережністю. Це — революція, свобода, Бог. Інфляція змісту цих священних слів дуже небезпечна для духовного здоров’я суспільства. Але саме високий, вічний ідеал Свободи не можна не згадати в скорботний День пам’яті. Адже саме жах Голодомору є неспростовним свідченням того, що суспільство без свободи є беззахисне проти брехні й омани, проти неминучого їх породження — насильства (в різних його градаціях — від «дозованого», «точкового», коли страждають «лише» одиниці, аж до геноциду), проти ворожої нації деспотичної волі. Таким чином, боротьба за свободу — це колосальне питання не тільки прогресу, але, як доводить історія ХХ століття (і передовсім — апокаліпсис терору голодом) — життя та смерті нації. Втрата Україною своєї державності після поразки національно-визвольних змагань 1918 — 1922 рр. і була тією історичною катастрофою, що створила підґрунтя для іншої катастрофи — вже воістину біблійних масштабів — Голодомору. Це і є та ціна, яку наше суспільство заплатило за Незалежність (сумнівну, на думку деяких циніків, які запитують: «Незалежність від кого?»).
Голодомор був би неможливий, якби не таке страшне, потворне явище, як свідоме створення, роздування (до розмірів вакханалії) та винятково жорстока експлуатація «образу ворога» і пов’язана з цим оргія доносів. Ворогом міг стати кожен (бо «критерії» встановлювала, абсолютно довільно змінюючи їх, сама сталінська влада), будь-хто міг бути оголошений «підкуркульником», «саботажником», «контрреволюціонером» з усіма наслідками, які з цього випливали. Щодо інтелігенції, то над її головою постійно висів дамоклів меч звинувачень у «буржуазному націоналізмі»: згадаймо, що «націоналістичним» та «контрреволюційним» був оголошений навіть тодішній український правопис! Терор голодом і геноцид були злочинами проти людства, які ретельно спланував й організував Кремль, — це безперечний, неспростовний факт; але страшна правда полягає і в тому, що на місцях нерідко все це здійснювали «свої», які розкуркулювали, робили обшуки, вилучаючи останню зернину і прирікаючи людей на мученицьку смерть. Хіба це були марсіяни? Ось чому пам’ять про Голодомор немислима без поняття, яке, на жаль, призабуто в останні роки, — без Покаяння...
26 листопада мільйони українців запалять свічки, згадуючи про нашу національну катастрофу. Хотілось би (віриться, що так і буде), щоб це було голосом тихої, але безсмертної, невсипущої пам’яті. Це незмірно важливіше, аніж офіційний акт вивішування державних прапорів зі скорботною чорною стрічкою, навіть (висловлю спірну думку) ніж передбачена Указом Президента України хвилина мовчання. Бо полум’я свічки — річ не казенна, а інтимна, це те, що стосується особисто кожного, і тільки його. Мені здається, що Джеймс Мейс, якому належить ця ідея, погодився б з цією думкою.
