Як засвідчує історія однієї фотографії, надісланої на фотоконкурс «Дня» фотокором газети «Зірка» Олексою ВАЩЕНКОМ , такі «підходи» — говоримо одне, робимо зовсім інше — домінували, і за часів СРСР.
Подивіться на фото. Цих людей я сфотографував 1985 року на території Андрушівського цукрозаводу на Житомирщині. Сюди, до райцентру, вони добиралися нелегко, подолавши двадцять кілометрів вибоїстої дороги. Василь Федотович Пасинчук (зліва) та Сергій Якович Стецюк хотіли купити тут жому. Одному директор заводу виписав, а іншому відмовив: «Не положено!» І край. Поясненнями навіть себе не переобтяжив.
Пішли бувалі фронтовики до райвійськкомату. Думали, там замовлять за них слівце, допоможуть. Та помилися. Поїхали додому, проковтнувши сльозу, — ні з чим...
Тоді й вирішив я надрукувати цей знімок у газеті. Але жодна з колишніх компартійних і комсомольських республіканських газет не захотіла його надрукувати. Причини відмови висловлювалися найрізноманітніші: від «Вони ж у куфайках і один без протезу — що ж американці подумають?» до «Це фото не підходить нашій редакції за жанром, та й надто статичне воно»...
І лише 19 березня 1989 року газета «Известия» під заголовком «Нищета и величие духа» крупним планом надрукувала й це фото, і мою розповідь до нього. А невдовзі надійшов до «Известий» відгук на цю публікацію від колишнього німецького солдата і газета надрукувала його у № 140 за 20 травня 1989 року. Якийсь Ернст Дітріх з міста Варина колишньої НДР пише: «Обурення охопило мене під час читання статті... Нас було шестеро братів, і всі, крім наймолодшого, були призвані на початку війни до нацистської армії, хотіли ми того чи ні». Далі він пише, що кілька його братів і він сам були дуже покалічені на війні, що всі вони мали змогу отримати якісні протези (замість рук та ніг), і закінчує свого листа словами: «Ми всі були з іншого від вас боку, в армії загарбників. Ваші ж інваліди війни — це визволителі світу від фашизму! Прокляття, невже все забуто? Хотілося б запитати ваших бюрократів: «Коли всі інваліди будуть забезпечені придатними протезами, мотоколясками або автомобілями?»...
Справді — прокляття!.. Ще раз уважно подивіться на це фото... І це тоді, коли повернувшись інвалідами наприкінці війни до рідного села Брівки, Василь Федотович та Сергій Якович не сиділи склавши руки. Все життя пропрацювали в колгоспі імені Кірова: Василь Федотович — приймальником молока, Сергій Якович — ковалем. Важко було їм, часом навіть дуже. У Василя Федотовича ще й дружина Оксана Павлівна, теж інвалід і учасник війни, прикута до ліжка.
Їм ще «поталанило»: адже багатьох їхніх побратимів батько Сталін відправив до Сибіру.
Правильно писав відомий білоруський письменник Василь Биков: «Всенародну перемогу над німецьким фашизмом нахабно приватизувала партія більшовиків, яка також нахабно користувалася нею в глобальних масштабах. Головними героями війни після перемоги стали «славні політоргани» — військові ради, комісари, політкерівники й агітатори різних рангів, без яких, виявляється, неможлива була й перемога».
Солдати армії, яка перемогла в Другій світовій війні, залишені комуністичним режимом не тільки без слави й почестей, а й без протезів, вони все ж вистояли у війні ще страшнішій... Війні за право вижити в мирному житті. Вистояли... на одній нозі. Можливо, вони чують, як ті партійні секретарі, які весь час їм відмовляли у протезах для себе і в жомі для худоби, аж сорочки рвуть у парламенті на грудях, захищаючи інтереси ветеранів. Воістину: безмежні й подвиг героїв, і лицемірство фарисеїв.
Вічна слава обкраденим переможцям!
