За останні роки перед більшістю з нас постала дуже складна й персональна проблема — вижити. Така проблема могла, звичайно, виникати також у минулі часи, але тоді, ще так недавно, від нас самих залежало не дуже багато. Сьогодні ж, як не крути, а — майже все. Від нашої енергії, винахідливості, працьовитості та гнучкості розуму. Не в останню чергу також — від наших потреб, іншими словами, від тих вимог, які ми самі пред’являємо до життя. Одним достатньо просто не вмерти з голоду, заради чого не треба особливо ламати голову. Іншим головне — зберегти свою колишню гідність, як вони її розуміють; такі люди радше будуть голодувати, ніж вiзьмуться за щось, з їхнього погляду, принизливе. Воно, може б, і нічого, та разом з ними часто потерпають інші люди — їхні діти, батьки. Є серед нас і такі, яким в цьому житті треба дуже багато, і в погоні за цим «багато» вони втрачають ще більше, іноді — все.
Можна обрати шлях, який дуже цінують філософи всіх часів, а саме — середній. Тобто вижити, але вижити гідно і чесно, що завжди означає — своєю працею. Якою б вона не була і як би не було її багато, — аби тільки забезпечила певний (гідний) рівень добробуту родині, дітям. Саме про таку людину піде сьогодні розповідь. З її героєм я познайомилася випадково, очікуючи своєї черги під віконцем будки тоді невідомого мені чоботаря на Оболоні. Він саме обговорював з дуже старою бабусею деталі ремонту дуже старих черевиків. Впадало в очі, як доброзичливо й зацікавлено він з нею розмовляв і як потім назвав платню, яка очевидно ніяк не відповідала роботі, бо ті черевики треба було не ремонтувати, а відновлювати, як птаха фенікс із попелу. Коли заспокоєна бабуся пішла своєю дорогою, ми з хазяїном будки розговорилися і невдовзі у мене визрів намір взяти інтерв’ю у цієї людини — у Віталія Петровича Гомона, оболонського чоботаря.
— Скажіть, шановний пане Гомон, чи часто доводиться виконувати такий складний ремонт, як оті черевики?
— На жаль, часто. Буває, приносять взуття, від якого цілими залишилися лише шнурки — все інше треба до них додати. Особливо шкода старих людей та молодих дівчат. Бачиш, що це в неї єдине модне взуття, що вона довго на нього збирала гроші, а інше нема за що купити. А якість — ну, ви знаєте, яка тепер. Всі норовлять обдурити один одного — тільки б блищало на момент продажу. То вже стараєшся щось придумати: робиш латки у вигляді художньої аплікації або прикриваєш нові шви якоюсь сталевою прикрасою. А скільки безнадійних супінаторів я відновив! Іноді сам дивуюся, як воно в мене вийшло. Від віконечка всі відходять задоволені. Трапляються, щоправда, такі, що й «дякую» не скажуть.
— Ви, очевидно, все життя займалися чоботарським ремеслом?
— Ні. Маю середню технічну освіту, закінчив залізничний технікум, 20 років пропрацював на оборонному заводі — колись «Комуніст», тепер «Радар». Займався електрикою, точною механікою. Великий колектив, оборонні держзамовлення. Цікава траплялася робота. Здавалося, що іншого життя й бути не може. Однак і в ті часи змушений був підробляти всяким майструванням — теслярував, ремонтував електроапаратуру — збирав гроші на помешкання, на меблі, на дітей. Допомагав і допомагаю батькам на селі.
Коли українська оборонка почала конати, стало важко. Я, втім, недовго чекав з моря погоди, не тинявся цехами, як тінь. Почав шукати вихід — за що тільки не брався. Бувало таке, що разом з дружиною ночами прибирали залізничні двори, склади, чистили колію, перони.
А багато моїх колег i досі на заводі, хоча язик не повертається сказати, що вони там «працюють» — ні роботи, ні заробітної плати, ні надії. І так роками — чогось очікують, з ранку до вечора лаються, ятрять душу кривдами. Особливо тримаються заводу люди з вищою освітою та з поважними посадами (сьогодні ті посади як паперова корона на голові). Апломб, амбіція: «Я, старший інженер — з моїм досвідом, з моїми заслугами, та піду кудись у батраки (чи в продавці, чи в купці, чи, до речі, в чоботарі)!» Так і сидять на своєму престижі та дуже часто на жінчиній шиї. Не мають змоги поставити на ноги власних дітей. Деякі спиваються, без роботи зовсім опускаються.
Мені дуже пощастило — вся моя родина — жінка й два сини — кожної миті готові до будь-якої роботи. Чого тільки не пробували, за що не бралися — пиріжки пекли, квартири ремонтували. Тепер ось завів «підприємство», ремонтую взуття — без вихідних, без свят, з ранку до пізнього вечора. Добре, що родина допомагає. Часто ввечері приношу додому мішок взуття, жінка всю ніч сидить і шиє, щоб на ранок все було готове. Вдень до віконечка приходять клієнти — «біте-дріте», все зроблено, як обіцяно, вчасно.
Питаєте, як я ставлюся до своєї нової професії? Добре! Скільки технічних проблем доводиться вирішувати! Коли тільки починав, то багато до чого доводилося своїм розумом доходити, заново «велосипед винаходити». Іноді ночами не спав — думав, як зробити те чи інше. Іноді починає здаватися, що я народився саме чоботарем. Підозрюю, однак, що якби я пристав до якоїсь іншої справи, скажімо, ремонту помешкань чи побутових механізмів або працював iз деревом (це я завжди дуже полюбляв), то було б те саме, що з взуттям. Моїм рукам, схоже, все одно, чим займатися.
— Чи не плануєте ви, Віталію Петровичу, розширити своє невелике виробництво, відкрити гарненьке ательє, закупити сучасне обладнання, взяти кілька підмайстрів?
— Зараз такий час, що краще не планувати. Звичайно, добре було б мати ательє, а головне — повний набір необхідних інструментів, які зараз не маю змоги купити, досі не заробив. Тому потрібно багато що робити вручну. Особливо бракує спеціальної швейної машинки. Є такі німецькі — дуже гарні. Однак ситуація з податками, з законами про мале підприємництво залишається досі такою, що краще «не висуватися». Як зараз у мене з податками? З кожної заробленої сотні сплачую податків та в Пенсійний фонд понад 50 гривен. Щоправда, за винятком тих сум, які пішли на закупівлю матеріалу.
— Скажіть, будь-ласка, чи нормальна ситуація складається навколо ремонту взуття? Чи захищені ви владою від рекету, від тиску монополії?
— Який там захист! У місті діє глобальна монополія (не буду уточнювати подробиці) — всі райони щільно заставлено майстернями, які належать єдиному «центру». Мене обклали з усіх боків! А люди ж не знають, що до чого, не зразу розбираються, хто як працює. Бо в тих «монопольних» майстернях сидять найманці на ставці. Їм чим менше роботи — тим краще, як за старих часів. Я дивлюсь на своїх сусідів: половину часу зачинено — то хворіють, то бенкетують. Небезпека йде не лише від конкурентів, бо є ще хулігани та злодії на нашу голову. Виручає не влада, яка має відпрацьовувати ті податки, що ми їй сплачуємо, виручають — рекетири. Для людей, подібних мені, це єдина гарантія якогось спокою, нормальної роботи. Треба визнати, що зі мною вони обходяться по-божому — розраховуюся завжди роботою. Але коли маю якісь проблеми з оточенням, то достатньо зателефонувати до своїх «опікунів», і все вмить стає на місце. Звернення ж до відповідних державних органів ніколи не приносить негайних практичних наслідків.
Може хто не повірить, але я вважаю своє зайняття вельми цікавим — постійно якісь нові види робіт, треба щось придумувати, конструювати. Часто приходять клієнти, яким уже відмовили кілька майстрів; тоді з’являється чистий азарт, спортивний інтерес: вони не можуть, а я можу. Логіка в голові така: якщо колись людина це зробила, то і я повинен. Що, в мене руки не в той бік повернуто? Через це люди йдуть до мене вдруге, втретє. Гріє усвiдомлення того, що ти всім потрібен, що результати твоєї роботи завжди негайні й видимі. Не знаю, як хто, а я це дуже ціную.
Буває, згадую оборонний завод — чим я там займався, скажіть, будь ласка? На яку-таку користь працював? Як у тому старому анекдоті — за що б не бралися, а все виходив автомат Калашникова. Іноді, коли дуже заморюся, лізуть до голови думки, що так, як я, люди жити не повинні — робота, робота, тільки робота й знову робота. І світ — через мале віконце. Має ж бути в цьому житті й трохи сонця. Чи дочекаюся?
Київ, Оболонь, «Ремонт взуття»
