Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Обпалений час Києва

При радянській владі божевільне руйнування проводила влада, перед якою були безсилі навіть великі гроші. Зараз руйнують у погоні за грошима настільки великими, що перед ними безсила навіть влада
23 травня, 2008 - 00:00

Звісно, хотілося б віднайти більш ліричну причину для цього інтерв’ю — наприклад, зацвіли каштани, і прийшов час поговорити про наше Місто. На жаль, вистачає приводів і прозаїчніших. Наприклад, позачергові вибори міської влади, що припадають якраз на післязавтрашній День Києва. Як завжди в таких випадках, про долю столиці почала раптом непокоїтися неймовірна кількість доброзичливців — збільшуючи своєю істеричною і нещирою дбайливістю і без того чималий тягар проблем, що десятиріччями лежить на місті. Вимагати відповідальності з наших політиків — заняття, вочевидь, марне.

Та можна поговорити про Київ із людиною справді досвідченою та небайдужою. І, звичайно, кращого співрозмовника, ніж Мирон Петровський, тут не знайти.

Мирон Семенович Петровський (нар. 1932 р.) — літературознавець. Народився в Одесі, в ранньому дитинстві переїхав із сім’єю до Києва. Закінчив філологічний факультет Київського університету. У центрі його інтересів — майстри літератури та митці, чия творча біографія пов’язана з Києвом, а також периферійні сфери міської культури: дитяча література, романс, кабаре, анекдот. Автор численних статей і книг «Музика екрану» (1966), «Книга про Корнія Чуковського» (1966), «Книги нашого дитинства» (1986), «Місту і світу» (1990), «Майстер і місто. Київські контексти Михайла Булгакова» (2001). Знавець, шанувальник і поет міста, в якому живе.

Це незакінчене інтерв’ю. Ми обов’язково продовжимо розмову з Мироном Семеновичем.

— Що вас пов’язує з Києвом?

— Нічого, крім усього життя. Я хоч і не народився в місті, але потрапив до нього дворічним, тож до усвідомлення світу, життя і самого себе прокинувся вже тут й інакшим себе просто не мислю. Випадковість біографії обернулася долею. У психологів є такий термін — «імпринтінг» — буквально «вдрукованість» — це коли жива істота вперше відкриває очі, й те, що вона бачить, стає першою й оглушливою картиною світу на весь час існування. Я вперше відкрив очі на світ у Києві, і Київ став для мене, якщо говорити дуже пишними словами, вітчизною в матеріально відчутному сенсі слова. Усе життя пройшло тут. Біди міста були моїми особистими бідами. Тут мої діти народилися, тут мої батьки поховані, і я хотів би, щоб і для мене знайшлося місце у цій землі — можливо, воно буде не пусте для моїх дітей.

— Що ви передусім побачили, щойно відкрили очі?

— Будинок і двір. Моє дитинство пройшло на Лютеранській — вона тоді називалася Енгельса. Лютеранська, ви знаєте, — крута вулиця. У нас був двір такий... Ось зараз у парках стоять топологічні іграшки для дітей — на мінімумі простору максимум переходів із якимись рукавами, несподіваними поворотами, заглибленнями, підвищеннями... Наш двір був такою іграшкою. Частина його була п’яти-, а друга частина — семиповерховою. З нашого двору на другий поверх сусіднього будинку вели містки. Навколо будинку була галерея, за будинком — триповерхові дровники по укосу, що йшов до будинку лікаря. Просто мов корабель із трапами, причалений до пагорба... Цей двір був ніби навмисне створений для дитячих ігор. Коли ми потрапили в евакуацію, я мріяв повернутися і просив батька, щоб він після шпиталю взяв роботу в Києві. Ми повернулися 1948 року, я йшов розваленим Хрещатиком... Прямо потрапити на Лютеранську було неможливо, треба було йти через Миколаївську — теперішню Городецького — повз зруйнований цирк, напівзруйнований Пасаж.

— Двір уцілів?

— Так. Будинок вигорів, його коробка стояла пуста, закопчена, та на п’ятому поверсі, на нашому балконі виднілося ліжко — металеве, як у лікарнях, — на якому ми з братом грілися на сонечку; шкода, потрапити туди вже не можна було. Я цей двір знав до найдрібніших подробиць, міг по пам’яті розповісти всю мозаїку гальки, закатаної в асфальт, і був дещо розгублений. Начебто все те саме — а впізнавання немає. Не розуміючи, в чому річ, від смутку сів на вцілілу лавку в кутку, закурив — а мені вже було 16 років, як усі серйозні люди курив, звичайно, «Приму», — підняв голову — і раптом усе стало на свої місця.

— Як?

— Я зрозумів, що покидав двір низькорослим дев’ятирічним хлопчиком, але за цей час страшенно виріс, і ракурс змінився. А коли сів — повернулася точка зору, з якою я бачив двір у дитинстві... Ви ж розумієте, що часом для усвідомлення людського світу грають величезну роль якісь ніби незначні речі. Я тоді зрозумів, що дуже багато що залежить від вибору точки зору, і що мені належить усе життя дивитися на світ очима хлопчика з Лютеранської.

— Серед таких незначних деталей величезну роль, по-моєму, грають запахи. Як пахнув тогочасний Київ?

— Про запахи я можу розповідати нескінченно. Маю до них трішки загострене ставлення, тому рідні запахи були для мене обволікаючою подією. Навіть, даруйте, смітник на задньому дворі пахнув чимось таким рідним... Хотілося постійно бути в атмосфері цього двору з його запахом дров’яного складу з підвалу, з запахом тютюну, що линув із нижнього вікна — там жив курець, не пам’ятаю, як його звали... Запах тепла від голландської пічки... Тож не дражніть питанням про запахи...

— Ви, вочевидь, пам’ятаєте радянське місто ще 40-х років і бачите Київ сьогоднішній. На чию користь може бути порівняння?

— Повоєнний Київ навряд чи набирав 500—700 своїх довоєнних тисяч населення. Зараз, наскільки я чув, далеко пішов за три мільйони. Тобто населення виросло вчетверо-вп’ятеро. Звідки такий приріст? Це люди, які наповнювали Київ, приїжджаючи зі своїх містечок, сіл, селищ. Тобто місто викачувало переважно сільське населення. Психологія сільського і психологія міського мешканця досить серйозно різняться. Сільський мешканець, потрапляючи до міста зі своєю сільською моральністю, зі своїм уявленням про світ, бачив, що тут живуть інакше. І сталося ось що: існування за іншими нормами сприймалося як відсутність будь-якої норми. У результаті утворився величезний прошарок, як казав Булгаков, збитого з гвинта населення, що втратило зв’язок зі своєю колишньою сільською моральністю і не набуло міської — те, що соціологи називають маргінальною масою. Ця проблема маргіналізації, якщо послатися на літературні приклади, зі страшною силою втілена у Булгакова в «Собачому серці». Шариков — найхарактерніший приклад людини, яка вибита з однієї соціальної колії і яка не розуміє інакших норм. Або Присипкін у Маяковського: «Он был монтером Ваней, но в духе парижан себе присвоил званье «электротехник Жан». А якщо врахувати, що ці маргінали не лише йшли працювати електромонтерами, слюсарями або міліціонерами, але й робили кар’єру партійних і радянських керівників, то їхня свідомість ставала у свою чергу визначальним чинником міського життя. Однак це, треба сказати, сталося не лише з Києвом. У тому ж Ленінграді-Петербурзі відселили всю інтелігенцію та людей, котрі належали до привілейованих станів, а на їхнє місце прийшли інші, які не встигали і не могли засвоїти умови міського існування... Та в Києві це виявилося дуже гостро. Спершу особливості радянської національної та соціальної політики, що вимивала структуруючі елементи з міського життя, потім війна, яка вимела з Києва більше половини населення, а на його місце ринули люди без міської традиції. Відрив від традиції дуже багато що визначив у повоєнні роки, які, я вважаю, тривають досі, оскільки трагізм цієї долі відчуваю дуже гостро. Притік не власне міського населення перевищував темпи цивілізаційного процесу. Та й соціальні умови, як ви розумієте, не дуже сприяли... До речі, ось один із цікавих прикладів того, як маргіналізація впливає на умови міського існування. Наша міліція відсотків я не знаю на скільки, але, гадаю, не менше ніж на 90, набирається з сільських хлопців. Розумієте, яка ситуація? Сільські хлопці поставлені охороняти спокій досить чужих їм за духом, за розвитком, за орієнтаціями міських людей. Виникає неусвідомлений соціальний конфлікт, і тоді міліція починає за радянської влади обслуговувати партійну верхівку, а не громадян, а за національно-демократичного устрою вона неминуче стає обслугою багатіїв. Так чи інакше, ми живемо не зовсім у тому Києві в сенсі безперервності розвитку. Але відсутність безперервності розвитку — це взагалі трагедія нашої історії, яку щоразу доводиться починати спочатку. Ось це, як мені здається, одна з найважливіших обставин, що сформували характер міського життя.

— Але й сам Київ багато років був, по суті, столицею провінції...

— Так, у моєму уявленні, це досить точне формулювання. Він був столицею намісництва. Це можна прослідкувати навіть за такою, здавалося б, зовнішньою ознакою міського життя, як архітектура і спорудження пам’ятників. Візьмімо так звану Арку дружби народів, що стоїть у парку за Філармонією. Споруда в будівельно-архітектурному значенні дуже непогана. Арка як веселка, чиста форма дуги з титану — це дуже непогано, смачно, я б сказав. Але в чому функція арки? Арка — це символічна брама. Її функція в тому, щоб під нею проходили і проїжджали. Я гадаю, архітектор мав задум створити парадний в’їзд до міста. В’їзд, вхід — серйозне культурне поняття, тим більше — вхід до міста через таку тріумфальну, чудову арку. Але київський тетрарх — я продовжую вашу метафору намісництва — велів втиснути цю арку в парк, де жодного руху бути не може. Воля тетрарха, розумієте? Містобудівники планували для однієї мети, а він усупереч усім розумним доводам велів поставити — й усе! Коли її поставили, з’ясувалося, що вона виглядає як діра, що там чогось не вистачає. І тоді вигадали додаткову скульптуру, в центр втиснули поганий варіант «Робочого і колгоспниці», аби якось заповнити цю пустоту. Тож для мене ця споруда перетворилася на символ свавілля тетрарха, в абсолютний знак намісництва.

— А як зараз? Чи усвідомив Київ свій статус столиці держави?

— Мені здається, що найяскравіше усвідомлення себе містом як певної соціальної, гуманітарної єдності виявилося в події, не зовсім правильно званій помаранчевою революцією. Мільйон громадян вийшов на площу, аби заявити про себе та свої інтереси — причому зауважте: коли ми говоримо про громадян, ми передусім апелюємо до слова «місто», бо громадяни — в першу чергу мешканці міста, «городяни». Ця подія, мені здається, була найяскравішим виявом усвідомлення себе городянами саме як городян, громадян як громадян. Хоча не зовсім згідний із назвою помаранчева революція. Адже слово «революція» пов’язане з бажанням змінити владу й закон. А городяни вийшли на площу для того, щоб захистити закон і зберегти владу.

— Саме зберегти?

— Адже тоді президента хитрістю і всім іншим намагалися нам призначити, передати у спадок, замість обираної влади запропонували призначувану. І городяни вийшли не для того, щоб скидати владу й закон, а для того, щоб захистити закон і зберегти обрану владу. Слово «революція» тут не годиться, його просто за романтичною традицією прикріпили. У соціологів є термін «консервативна революція», тобто революція, спрямована не на руйнування і зміни, а на збереження і продовження, він тут, напевно, доречніший. Але загалом це був, звичайно, вияв високої самосвідомості громадян як громадян, городян як городян на захист інтересів своїх і свого міста, своєї держави.

— Чи Київ став завдяки цьому по-справжньому вільним містом?

— Я не знаю, чи можна назвати Київ вільним містом, але мої друзі з Росії — москвичі, петербуржці, приїжджаючи сюди, дружно відзначають це. Дивуються демократичним можливостям Києва, розкутим відносинам, безперервній фестивальній атмосфері, що панує тут. Я зсередини, та ще й зі свого Лівого берега цього якось не бачу, але, мабуть, з їхньої точки зору — ми говорили з вами про точку зору — це виглядає так. Значить, вони цього позбавлені, якщо так різко і відразу це помічають.

— А який узагалі характер Києва — консервативний, буржуазний, можливо, навіть міщанський?

— Ваше питання підштовхує до того, аби відповісти в тій самій системі понять. Якщо дуже стисло, то Київ швидше місто молодобуржуазне. Його нинішні проблеми мені здаються такими, що цілком укладаються в таке позначення. Мене в розмові один москвич запитав: «Не розумію, у вас відбувається зубожіння населення чи збагачення?». Я відповів: «Одночасно й те, й інше». Весь комплекс проблем нинішнього Києва породжений тим, що ми переживаємо період раннього дикого капіталізму з його нечуваною жорстокістю в боротьбі за владу і гроші, з жахливим зростанням несамовитого егоїзму еліт, із розкішними автомобілями, на яких європейці й американці і їздити соромляться, і, потрапляючи до Києва, дивуються кількості навіть не дорогих, а дорогоцінних автомобілів. З іншого боку, безліч безпритульних і бездомних дітей. Мені здається, це все пов’язано з цим перехідним станом. Куди він перейде — можна лише гадати. Та це не проблеми міщанського міста, як ви провокаційно спитали...

— Просто пригадалося, що хтось раніше зауважив, що на останніх виборах градоначальника переміг київський міщанин, а також — класичне, чеховське, з «Чайки», коли Аркадіна спересердя каже Трепльову, що він «по паспорту — киевский мещанин».

— Один мій колега цьому вислову навіть присвятив спеціальне історико-літературно-соціальне дослідження. Тоді це слово мало дуже особливий, специфічний сенс, а у Чехова з його дивовижним, надзвичайно тонким соціальним інстинктом воно було вираженням пронизливої точності. Тому що воронезький або катеринославський міщанин були для нього вже іншими явищами. Але теперішній Київ — ранньокапіталістичне місто.

— Історія і раніше бувала немилосердною...

— Ми говорили з вами, що у трагічній історії України безперервно доводилося все починати спочатку. Навіть Київ, у якому ми живемо, дуже умовно можна назвати тим самим містом, у якому княжили Ярослав і Володимир. На час татарського нашестя середини ХIII сторіччя Київ зашкалював за сто тисяч, що тоді було розмірами світового міста, а потім, протягом понад 400 років — не відомо про жодний кам’яний пам’ятник. Це означає, що місто було стерте, перетворилося на поселення іншого типу, напівсільське. За пушкінських часів у Києві заледве було 30—40 тисяч населення. Місто почалося знову десь уже по реформах 1860-х років, коли було введено бурякосіяння і цукроваріння, і на цьому, так би мовити, солодкому житті зростав новий Київ. Зауважте, те, що ми називаємо старим Києвом, за винятком давніх пам’ятників, — це споруди 1870—1910-х років. Потім революція і громадянська війна знову його припинили, почалася історія так званого соціалістичного Києва, яка обернулася особливо трагічними наслідками — після перенесення столиці з Харкова 1934 року почали рубати Київ під корінь. За 1934— 1936 роки було знищено більше пам’ятників первинного, давнього Києва, ніж за попередню тисячу років, включно з татарським нашестям. Ми якось навіть не усвідомлюємо цього. За два роки стерли цінніші його споруди. Можливо, я надто суб’єктивний, але для мене цей жахливий злочин стоїть нарівні з геноцидом селянства. Адже, розумієте, місто — специфічне утворення. Я б так сказав: село — це сиродійне молоко. Воно завжди свіже. Натомість місто — ніби згущене молоко в банці. Це концентрат, створений для зберігання. Село упродовж сторіч лишається таким, яким воно є і було. Місто накопичує історію. Створює, накопичує і зберігає. Це як консерви, що зберігають час. Існує поширене уявлення про архітектуру як застиглу музику. За всієї поваги до Ґьоте, автора цієї романтичної метафори, я не вважаю її вірною. Насправді місто — це не застигла музика, а матеріалізований час. Час, перетворений на матеріал. Це і є культурне значення міста. І місто, що рухається у своєму розвитку вперед — бо, крім збереження, є ще й розвиток, — на своїх початкових пам’ятниках тримається, мов корабель на якорях. Якщо їх відрубують, корабель перетворюється на летючого голландця, що блукає морями-океанами поза часом, поза людськими смислами. Ось зараз місто відновило свої історичні пам’ятники. Ми розуміємо, що це вже не пам’ятники, а пам’ятники пам’ятникам, другий ступiнь, але все одно, тим самим місто ніби хотіло сказати, що має минуле, історію, що воно продовжується, що воно не без коріння. Адже одночасно з цим відбувається жахливе знищення інших, можливо, менш пафосних пам’ятників і якась просто скажена забудова — по суті, історичний центр уже не існує, він уже тільки в літературі, але не в натурі. За радянських часiв шалене руйнування проводила влада, перед якою були безсилі навіть великі гроші. Зараз руйнують у погоні за грішми настільки великими, що перед ними безсила навіть влада. Знову ж, як невеличкий приклад: Ющенко, коли йшов на вибори, обіцяв, що, насамперед, він цю забудову на Січневого повстання, нині Мазепи, яка нависає і над Дніпром, і над Верховною Радою, або зовсім прибере, або знизить. Забули, все, про це навіть мови немає. Бо перед тими грошима, що там крутяться, навіть влада президента пасує. Ось що таке дикий первинний капіталізм з його антикультурною суттю. Цим історичним екскурсом я хотів показати, як в історії Києва повсякчас доводилося починати спочатку, щоразу болісно відновлювати зв’язок з історією.

— Поговорімо про те, що ще збереглося. Які ваші улюблені місця й маршрути?

— Є кілька дорогих для мене місць. Передусім, район, де минуло дитинство, — між Лютеранською і нинішньою вулицею Городецького, особливо площа біля театру імені Франка. Вона знаходиться в самому центрі міста і водночас дає рекреаційний ефект, відчуття пропорційності людини з забудовою і ландшафтом. Її нерозлогість, затишність, пов’язані з пам’яттю дитинства, — дуже дорогі. Для мене це мов курортна зона. Я часто туди ходжу, коли потребую розрядки, коли треба від однієї важкої роботи перейти до іншої важкої роботи. Для мене в цьому місці є щось сповідальне — ось як людина йде на сповідь від гріхів очиститися, так і я туди ходжу. Дуже люблю, умовно кажучи, булгаковський маршрут — Володимирську від Університету до Андріївського узвозу й далі до Подолу. Я сприймаю цю вулицю не стільки як місце дії, яким туди-сюди бігає герой знаменитого роману, скільки як такий собі історичний проспект, на якому особливо добре простежується час.

— Чому саме проспект?

— Давайте будемо рухатися не так, як я зараз сказав, а навпаки — знизу вгору, починаючи з Гончарів- Кожум’як, де на моїй пам’яті були ще споруди з очерету, обмазаного глиною. Потім забудова кінця ХIХ сторіччя — будиночки Андріївського узвозу, потім будівля нинішнього головного телеграфу, така ренесансна, потім житлові будинки початку ХХ сторіччя, потім давня Софія та присутствені місця у стилі поліцейського класицизму кінця ХIХ сторіччя, і так до класицистичного Університету. Тобто на цьому маршруті представлені всі історичні епохи — ледве не від мазанок до сучасних споруд. Накопичення Києвом історичного часу дуже добре тут видно; еклектика страшенна, однак пізнавальна і характерно міська. Тому коли я воджу своїх гостей, умовно кажучи, маршрутом булгаковського роману, то бачу не лише це, але ще й роботу міста, яке накопичує час, закарбовану в спорудах. Там представлено майже десять сторіч історії з виходами у ще глибшу старовину. Тому для мене це своєрідний історичний проспект, про який мріяв Гоголь: можна провести людину вулицею і показати їй усі епохи, всі стилі. Рухаєшся крізь простір, наче крізь час. Мені душевно це дуже необхідно.

— Як же співвідноситься ця зафіксована історія з ландшафтом міста?

— На жаль, Київ у своєму історичному розвитку не дуже добре використав дар, що йому дістався. Забудовуючись, місто з’їло ландшафт. Київ у літературі часом називали другим Єрусалимом — той теж на пагорбах і на ярах. Але там забудову здійснюють лише на вершинах пагорбів, що підкреслює збережений ландшафт. Київ забудовували суцільно, і забудова з’їла ландшафт. Це вже непоправно. Наприклад, Велика Житомирська йде краєм яру. Але будівники зробили помилку, забудувавши праву частину, якщо йти від центру. Ми не бачимо, що рухаємося краєм яру. Мені здається, свого часу припустилися помилки, й забудова почала приховувати зв’язок міста з його ландшафтом. Уявіть собі, якби, рухаючись Великою Житомирською, ми бачили, що рухаємося краєм яру, і нам відкривалися б прекрасні архітектурні й природні краєвиди? Щоправда, цю помилку зараз намагаються трохи виправити створенням алеї над Кожум’яками. Але все ж Київ ще видно і в його суто візуальному, зоровому сенсі, й, напевно, у символічному — я маю на увазі ті сім пагорбів, на яких має розташовуватися вічне місто.

— Якщо говорити про символи або метафори, то який символ, по-вашому, найяскравіше характеризує Київ?

— Коли до мене приїжджають гості з інших міст або країн, я їх, звісно, воджу містом, і серед іншого ми йдемо до Софії. Думка про те, що Софія збереглася чудом, що вона була призначена до вибуху, як Михайлівський собор, жахає мене. Це ніби страшний сон... Ви знаєте, що Софія дійшла до нас не в первинному вигляді — спочатку всі київські храми були візантійського устрою, працювали чистими геометричними формами — куб, барабан і півсфера, і були набагато ближчі до конструктивізму ХХ сторіччя, ніж пізніші споруди. Потім вони були бароковані й у такому бароковому вигляді дійшли до нас. Мабуть, спочатку Софія не була оштукатурена. І зараз у цій штукатурці залишені так звані ревізії — щоб можна було подивитися на камінь, із якого Софію зроблено. І там видно давню, тонку, сантиметри чотири завтовшки і дуже довільної довжини цеглу — плінфу. Проте завширшки вона точнісінько така сама, як сучасні цеглини. Більше того. Якщо взяти цеглини з московського Кремля, з індійських пагод, з інших споруд стародавнього світу — вони можуть бути з глини, з саману, з каменю, різнитися товщиною та довжиною, але ширина буде в усіх однакова. Сьогодні є поняття світового стандарту. Скажімо, лампочка, викручена з патрона у Нью-Йорку, спокійно входить у патрон у Києві. Але в той час, коли будувалася Софія, про це не було навіть уявлення. Проте історичний стандарт цегли існує. Якщо зі споруд різних епох вийняти певну кількість цеглин, то можна скласти стіну, однорідну за товщиною. Постає питання: як люди здогадалися так зробити?

— І як же?

— Людська рука! Розхил людської долоні скрізь однаковий — чи то у Стародавньому Єгипті, чи то в індіанців в Америці, чи то в індусів, чи то в японців. Необхідність цього захвату створила світовий стандарт. Ви розумієте, як чудово? Культурне творче зусилля людства буквально було засвідчене розхилом людської руки, що відбився в будівельному бруску. А вже що ми будуємо цим бруском — це наше національне, локальне зусилля. Виходить, що поняття єдності людства було виявлене людською рукою задовго до того, як люди додумалися до цього головою. По-моєму, це чудова метафора співвідношення загальнолюдського та національного. Але це й метафора Києва.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Газета: